Що читають співробітники Довженко-Центру: мастрід від кіноекспертів

Державний фонд фільмів Національний центр Олександра Довженка (більш відомий як Довженко-Центр) є не лише архівом для збереження понад 5 тисяч фільмів, а й культурним осередком, що об’єднав навколо себе спільноту діячів музики, театру та танцю. Його співробітники з 1994 року намагаються розвивати український кінематограф — та й мистецтво в цілому.

Ексклюзивно для блогу Yakaboo сучасна команда Довженко-Центру розповіла про свої улюблені книги та сфотографувалася на плівку — цими душевними фото й оздоблений наш матеріал.

Ольга Жук, креативна директорка

У різний час на мене впливали геть різні художні книги. Підлітком читала багато класики, наша домашня бібліотека складалася переважно з кольорових томів популярної у радянський час серії всесвітньої літератури – від Одіссеї і Рамаяни, Кампанелли і Рабле до Чехова, Достоєвського, Платонова, зрештою, до «Мадам Боварі» Флобера, поезій Рембо і Целана. Це була дика каша, поглиналося все абсолютно безсистемно, з неофітським шалом, без контексту чи критики – так, наче буду жити вічно і наче я перша і єдина читачка цих книг. На диво, тоді мене мало захопила хвиля магічного реалізму – очевидно, це «не моє», натомість завжди подобалися доволі мінімалістичні, аскетичні реалістичні тексти. Згодом у Києво-Могилянській академії і далі у 2000-х поринула у європейську модерністську та постмодерну літературу, тоді всі культурологи мали певне коло читання, зумовлене навчальною програмою та тим, що було доступне у перекладах. Поза тим мені більш до душі була американська проза – Герман Мелвілл, Пол Боулз, Чарлз Буковскі, Кормак Маккарті, Том Вулф, Джон Фанте, Елізабет Страут, Шервуд Андерсон. Дуже ностальгую за тим часом, коли власне часу на читання було так багато. Думаю, усі ці книги вплинули на мене не поодинці, сюжети багатьох з них я не згадаю, а як масив – у літератури є цей метанаративний, накопичувальний ефект.

Якщо ж виділяти якісь книги окремо, то ті, які вважаю рідкісно безжальними або пристрасними. Хай цього разу це будуть авторки, що наважуються відверто писати про секс. Прицілом моїх культурологічних зацікавлень колись були експліцитні сексуальні практики, зокрема, порнографія. Проте поза академічними розвідками мені йшлося не лише про історію та теорії сексуальності, але й про те, як уявляють, зображують, аналізують і описують секс у сучасному мистецтві та літературі. Стикнулася з тим, що творів, що передають саме жіночий погляд, урізноманітнюють уявлення про жіночу сексуальність, знаходять точну мову для інтимного, травматичного надзвичайно мало, а ті, що є, часто транслюють чоловічу оптику. Тому кожне виключення, рефлексивне жіноче письмо про власну сексуальну ідентичність справляло глибоке враження. В нашій літературі – це, звісно, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, недавно перечитала вперше з 1990-х, вона досі залишається «one of a kind». З таких «ні на що не схожих» книг порекомендувала б «Сексуальне життя Катрін М.» Катрін Мійє. Відома арт-критикиня, головна редакторка паризького журналу Art Press на початку 2000-х написала надвідверту автобіографічну книгу, у якій холодно і жорстко препарувала власні численні сексуальні пригоди і взаємини. Ця німфоманська оповідь викликає полярні оцінки – як захват, так і відразу. Секс у ній існує як потреба, поза етичними чи соціальними рамками. Дуже мало хто може себе з такою історією ідентифікувати, а проте після неї починаєш трохи інакше дивитися на власний досвід, його невідрефлексованість. 

Не менш вражає «Чорний – це колір», автобіографічний нонконформістський роман швейцарської письменниці Грізелідіс Реаль, яка у 1960-1970-х була секс-працівницею і боролася за права повій. За сюжетною канвою, на перший погляд, це оповідь про вимушене поневіряння повії з дітьми, проте дедалі із заглибленням у текст вона стає не такою однозначною, йдеться також про проституцію як усвідомлений вибір, про тіло як товар, межу між вибором та експлуатацією, насильством і коханням. Книга часто етично болісна, а проте надзвичайно чуттєва і пристрасна.

І наостанок рекомендація – сексуальна до біса та радикальна проза Кеті Акер, панк- та квір-ікони, одної з найцікавіших феміністичних художниць, письменниць нью-йоркської та лондонської авангардної сцени 1980-х. Цього літа Інститут сучасного мистецтва у Лондоні присвятив їй велику ретроспективу. Це нелегке і гротескне, гіпертекстове читання, всі її романи схожі на колажі з табуйованих тем – сексуального рабства, інцесту, дитячих сімейних травм, насильства, збудження, експериментів над тілом, еротики і порнографії, хвороб, гендерних стереотипів, болю та зловживання владою, фантастики і дешевих детективів, коміксів. А проте у них своєрідна харизма і ритм, що примушували дочитати до кінця. Сама Акер часто робила епатажні зізнання: «Інколи я пишу з вібратором всередині – аж до оргазму і втрати контролю над мовою». Так, у її літературі є дуже багато від перформансу. 

Станіслав Мензелевський, керівник науково-програмного відділу Довженко-Центру

У таких наперед програшних ситуаціях, як то вибір найкращої книжки піду від зворотного та виберу книжку, яку б я не хотів перечитувати. Це знакова книга, проте досвід ознайомлення з нею настільки далекий від читацького задоволення, що є радше сумішшю етичного та естетичного дискомфорту.

«Світ не готовий читати цей роман. І я не хотів би жити в світі, який був би готовий цей роман читати», – так за легендою відгукнувся нью-йоркський критик на скорочену американську версію роману «Шатуни» Юрія Мамлєєва опубліковану під назвою «Небо над пеклом» в 1980 році. Вперше «Шатуни» з’явилися в московському самвидаві в середині 1960-х років, однак до офіційної пострадянської прем’єри довелося чекати майже тридцять років.  

«Шатуни» – а дія роману відбувається в химерному та моторошному світі російської провінції на тлі звірячих убивств, метафізичних пошуків і містичних таїнств – пострадянські ліберали захоплено сприйняли як діагноз/вирок інфернальній радянській системі. Мамлєєва проголосили пророком, спадкоємцем Данте, Гоголя і Достоєвського, передвісником Владіміра Сорокіна та Віктора Пєлєвіна, а згодом, ледь не однодумцем Мішеля Уельбека. 

Утім, «Шатуни» є для мене яскравим артефактом епохи, світлиною немічної інтелігенції, яка сублімувала свій травматичний радянський досвід у доволі химерних формах, створюючи неформальні окультні та езотеричні збіговиська, на кшталт «Южинського гуртка», що збирався в московській комуналці Мамлєєва. Зрештою, Євгеній Головін, один із учасників гуртка, створить у 1974 році «Чорний орден SS» та виховає уже не літературне, а цілком реальне сучасне чудовисько – неофашиста/православного традиціоналіста/євразійця Алєксандра Дугіна

Альона Пензій, менеджерка з дистрибуції кіно

Важко виділити якусь одну най-найважливішу книжку. Тому краще не буду вигадувати і скажу про мої відкриття цього року. По-перше, Павло Стех зі своєю збіркою репортажів «Над прірвою в іржі». Зі Сходу на Захід з Півночі на Південь вся Україна в образі старої електрички, яка всім потрібна, але й не потрібна одночасно.

Я прочитала її за 3 години в 862 електропоїзді (Шепетівка–Київ). Процес читання нагадував гру – чим реалістичніше були описи в книжці, тим літературнішим ставало все навкруги. Здавалось, що ось той дядько, який пішов в тамбур курити забувши закрити за собою двері, тільки но зійшов зі сторінок. 

Місцями «Над прірвою в іржі» мені здавалася занадто імпресіоністичною і переповнено по-юнацькому злих метафор і узагальнень, та все ж любов до людей знов і знов перемагала.

Друге відкриття цього року – «The UKRAINE» Артема Чапая, збірка документальних і художніх історій про Україну та її вусатих дядьків в картузах і шкірянках, жіночок в шапках, в’язаних грубою в’язкою, бабусь з кравчучками, студентів, комерсантів, молодих батьків – про нас всіх.

Артем описує українські соціальні проблеми з такою гостротою, а людей з такою добротою і все – без прикрас, що після прочитання, виникає когнітивний дисонанс. Одного боку нас переповнює любов до своєї країни, а з іншого – праведний гнів до своєї держави. 

Макс Вертелецький, менеджер з дистрибуції видань

Моїм улюбленим жанром художньої літератури є фантастика. А один з улюблених авторів – Філіп К. Дік.

Дік за життя написав близько сотні романів. Важко знайти автора з такою неприборканою фантазією, як у нього.

Одним із найкращих творів, які характеризують фантастику від Філіпа Діка, вважаю роман «Затьмарення». Це твір, що поєднує детективний сюжет з філософською притчею про людську особистість та проблему її роздвоєння. Він затягнув мене своєю густою та темною атмосферою, занурив у параноїдальний світ, де ти вже не знаєш, хто є хто насправді, де реальність, а де психоделічна галюцинація, яка сама є лише відображенням дійсности. Головний герой Фред – працівник відділу боротьби з наркотиками. Він працює під прикриттям, для того щоб розкрити мережу розповсюджувачів нового небезпечного наркотика – «препарата С» («Смерть»). За легендою він має вдавати з себе наркомана Боба Арктора, уже підсадженого на цей препарат. Але в певний момент своєї підпільної діяльності Фред має почати стежити за Бобом, як головним підозрюваним.

Затемнення підіймає питання ідентичності, справжності власного «Я». Хто ми, коли нас ніхто не бачить, та які ми, коли знаємо, що за нами слідкують? Чим продиктовані наші бажання та дії? Дік ламає реальність свого героя, змушуючи його спочатку роздвоїтися, а врешті зовсім втратити контроль над дійсністю. І це ще більше лякає та вражає у наш час – час «гібридної війни» та фейкових новин, коли так легко можна підсісти на інформаційний аналог «препарата С».

(Visited 482 times, 1 visits today)