Дорж Бату: «Моя Франческа — то людина-MacBook»

Нашу коротку розмову на Книжковому Арсеналі супроводжує шалений драйв (читай: шум) фестивалю та майже весь час хтось зі світу літератури намагається підійти та привітатися з письменником, але одразу ж просить вибачення: «Ой, у вас інтерв’ю». У такій невимушеній атмосфері ми й поговорили з Доржом Бату (Андрієм Васильєвим), оператором корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США, про зміну його робочого амплуа «журналіст — оператор космічних польотів — письменник» та, уявіть, Франческу як людину з операційною системою для Macintosh. Але одразу попереджаємо: розмова вийшла дуже відкритою та жвавою, якби вас не налякали негуманітарні терміни у попередньому реченні.

Вчорашній журналіст погоджується, що книжка стала результатом його уже американського світосприйняття дійсності, а також журналістського та філософського поглядів на те, що відбувається щодня на його робочому місці. Свою другу книжку «Франческа. Володарка офіцерського жетона» Дорж присвячує, до речі, Олегу Сенцову (у той день на Арсеналі на його одязі також можна було побачити значок Free Sentsov) та  наполягає, що називати його письменником — не зовсім справедливо. Бо це, перш за все, хобі, та й пише він про життя (та, каже, нові історії обов’язково будуть). До слова, Бату-автор, який так скромно не вважає себе письменником,  цього року зібрав найдовшу автограф-сесію за всю історію проведення Книжкового Арсеналу!

Поступово із розмов про книжку ми переходимо на речі глобальні — про власне американський світогляд, еміграцію, мову, відсутність страху сказати, що «я не знаю» та те, що «у кожної людини є те, чим можна захоплюватися». Окремо Дорж Бату називає себе пристосуванцем та розповідає історію творчих пошуків своєї дружини — американської дизайнерки українського походження — Ярини Жук. В результаті, уже по закінченню нашої розмови він ще раз робить дружині комплімент «У неї все вийде. Так і напишіть». Далі — пряма мова автора «Франчески» про книжку та те, як вона стала реальністю.

Про зміну амплуа: із журналіста на оператора NASA і письменника

Я просто змінив роботу та вид діяльності — це що стосується NASA. А що стосується письменництва — я насправді не сильно серйозно до цього ставлюся. Тому що це не є тим, чим я заробляю собі на життя. По-друге, письменництво починалося для мене з Facebook’а — і воно з нього ніяк і не вийшло. Я не звик називати себе письменником. Тут люди з літературного світу чи інституту, де навчаються й отримують освіту. 

Якщо ж просто брати Центр управління польотами, то так, я пишу про це у Facebook; так, у мене є команда однодумців, з якими ми вирішили взяти мої тексти [з соцмережі] і зробити з них книжку. Тобто, коли кажуть «от ти написав книжку», — це неправда, бо насправді не я написав, а створила її дуже велика команда. По-перше, вона побачила світ за підтримки моєї сім’ї, моєї дружини та дітей, за підтримки моїх однодумців з команди «Видавництва Старого Лева» (це і видавці Мар’яна Савка, і Микола Шейко, редактор Оксана Антонів, верстальник Дмитро Подолянчук та ілюстратор Сашко Ком’яхов, мій занудний друг і науковий консультант Олексій Парновський, який писав передмову до обох моїх книжок). Олекса Негребецький (літературний редактор книжок Доржа — прим. авт.) зробив із моїх текстів шедевр, без нього ця книжка не відбулась би, я вважаю. Всі ми створили цю книжку.

Про письменництво як хобі

Якби зараз писалося нове резюме [на нову роботу], то там би в розділі, наприклад, «хобі» я б міг вказати, що «написав дві книжки і взяв участь у двох збірках». Для американців — це wow. Це значить, що людина не просто там смажить барбекю і п’є пиво, а вона щось пише, щось створює. Це все одно плюс. 

Моя основна робота — це корекція траєкторії та математика, а письменницька діяльність — це хобі. 

Я не можу судити про літературні процеси в укрсучліті, оскільки не вважаю, що я компетентна людина для того, щоб її оцінювати. Але те, що стосується моїх stories: я пишу про життя, про те, що відбувається з будь-ким з нас в нормальному житті. Кожен шукав окуляри, кожен врізався з книжкою у стовп чи кидав у сміття не що треба. Я пишу про ті речі, ситуації, у які потрапляли, напевно, усі. У мене немає задачі «пуститу туману» і трагізму. 

Журналістика «на допомогу» у створенні історії

Журналістика, безперечно, допомогла у тому, як писати історії та знати, як воно починається: де кульмінація, де фінал. Ну і складати слова. Я ж пишу не просто історії, не просто якусь хронологію. Я згадую певні випадки, жартую, роблю порівняння, шукаю метафори, вплітаю свої рефлексії та думки в цей текст. І звичайно, що мій журналістський досвід допомагає писати тексти. Тим більше, що ці речі все одно народилися як туга за текстами. 

Я дуже скучав за текстами, і тут я просто поєднав приємне з корисним. Почав розповідати друзям те, чим зараз займаюся — вони дуже жваво цим цікавилися. Ну і почав писати такі stories — і раптом це стало популярним. Я не сподівався, чесне слово, писав це для друзів. А те, що інші люди почали це читати та поширювати, — це для мене насправді було несподіванкою. 

Про stand-up comedy як жанр книжки

Дивіться, у Штатах є дуже популярний формат stand-up comedy (до прикладу, коміки Джиммі Феллон, Раселл Пітерс). І чому народ дивиться такі шоу як Saturday Night Live (американське щотижневе комічне телевізійне шоу, що виходить на телеканалі NBC щосуботи і є дуже популярним серед американської аудиторії — прим. авт.)? Тому що це не просто про сміх, не просто «поржать». Вони, наприклад, торкаються абсолютно різних дуже важливих тем [у суспільстві] і не дуже сумних подій, які трапилися в Штатах. Вони ж не можуть сміятися, коли «от сьогодні розстріляли школу», розумієте, але мусять про це згадати та зробити акцент, що «так, це жахливо, це трагедія, ми продовжуємо жити, але це трагедія». Це просто легка розмова про все, що відбувається. І, наприклад, якщо брати мої історії: так, це звичайно ніби «ха-ха», а ніби ми говоримо про ґендерну рівність; це ніби «ха-ха», але ми говоримо про аутизм; це ніби ржач, але ми говоримо про права жінок; це ніби якийсь анекдот, але ми говоримо про емігрантів. Та, ми говоримо про службу в тій країні, про прапор, про індустріальні проблеми.

Впоратися з усім тим, що з нами [в Центрі керування польотами] відбувається, то треба мати реально міцні нерви. Бо Франческа у мене — дівчина незвична, і деколи треба витримувати або її лють, або її незадоволеність, або якісь інші її емоції. З цими емоціями треба працювати. Я не можу удати, що мене це не стосується. Якщо вона засмучена чимось, треба її заспокоїти; якщо вона у чому не згодна зі мною, треба спробувати її переконати — це щоденна взаємодія. Вона теж забирає багато часу… По-перше, вона теж мене вчить багато чому. До Франчески я ніколи не мав досвіду роботи з аутистами. І коли мені поставили Франческу в напарники, я подумав, що «ну, якась дивакувата дівчина, ну, всі ми, напевно, дивакуваті». Я її сприйняв такою, якою вона є. І скажу вам, якби мені не розповіли, я б і надалі так працював. Але через пару тижнів [нашої спільної роботи] мені сказали, що вона народилася з аутизмом.

Про роботу з Франческою та інклюзію

Я не знаю, чесно кажучи, правил [робочої комунікації щодо цього в Сполучених Штатах], але точно там не роблять аутизм якимось excuse’ом (виправданням з англ. у цьому випадку — прим. авт.), тобто якоюсь причиною, за якою ми всі маємо сприймати її якось інакше чи робити їй поблажки. Вона — такий же член колективу, як і ми, в неї ті самі обов’язки, як і у нас. Ніяких поблажок їй ніхто не робить.

Коли я дізнався, що в неї аутизм, просто став більш заглиблюватися в ту тему і читати купу літератури, бо стало цікаво як з такими людьми працювати. Я не мав такого досвіду до цього. І я знав, що це частина моєї роботи, і взаєморозуміння, котрого ми маємо добитися. Бо це робота в двох напрямках: я хочу зрозуміти її, але й Франческа хоче зрозуміти мене. Я дуже люблю це порівняння, що «люди як комп’ютери»: одні діляться на PC з Windows — це ми з вами, які вільно комунікують, бо мають одну операційну систему, а є люди-MacBook’и — оце Франческа. Ніби ми працюємо над одними і тими самими проблемами, проживаємо в одному і тому самому світі, але операційні системи у нас різні, отже, і алгоритми трошки по-різному працюють. Тому коли користувач PC сідає за Macintosh — спочатку це доволі незвично. Зрозумієш чи не зрозумієш — і Macintosh назавжди залишиться для тебе якоюсь закритою темою.

Але це не означає, що Macintosh — якийсь поганий комп’ютер. Це не означає, що Франческа з аутизмом має якісь вади або disorder (розлад з англ. — прим. авт.). Зараз уже відходять від всього цього. Ні, вона така сама, як і ми, просто в неї мізки працюють трішки по-іншому. Треба зрозуміти, як вони працюють, а для того, щоб зрозуміти, треба бути уважним, треба знати та читати, а найголовніше — треба сприймати її рівною собі. Це стосується абсолютно геть усього: і людей із синдромом Дауна, і людей у візках, і людей незрячих, і тих, що не чують. У мене купа серед друзів: і людей у візках, і тих, що не бачать та не чують. 

І вони абсолютно такі самі люди, як і ми. І якось ставити між нами бар’єр або опускати на ланку нижче — це просто неприпустимо. Власне, про це я й говорю у своїх книжках.

Пам’ятаю, ще кілька років тому [у США] дуже популярні були соціальні експерименти, коли заходила в ресторан людина з дитиною із синдромом Дауна або аутизмом. І хтось вставав біля стола (звичайно, це був підсадний актор) і сказав «заберіть, мені неприємно дивитися на вашу дитину» або «вона шумить». І реакція суспільства  знімалася на приховану камеру. Люди були обурені, вони вставали і казали «ми зараз тебе самого заткнем, що ти таке говориш, це неприпустимо». Такі прояви нетолерантності однозначно засуджуються. І це головне, тому що ми говоримо про ці проблеми, ми не стидаємось цього, бо американське суспільство неідеальне. Але ми визнаємо, що у нас є така проблема, і ми робимо все, щоб цю проблему вирішити. І якщо українське суспільство робить дуже великі кроки (я бачу пандуси, інклюзію).  

Мене, наприклад, дуже бісить, коли навіть не самі діти, а їхні батьки кажуть, а «ми не хочемо, щоб моя дитина вчилася з інвалідом — поверніть їх назад». Скільки завгодно таких випадків! Знаєте, мені це нагадує нацизм часів Третього рейху, вони таких людей знищували. Що чекало Франческу в Україні або Росії, або будь-якій пострадянській республіці, у якій є проблеми з інклюзією? Вона би згнила до 30-и років у якомусь інтернаті. Все, з нею б ніхто не захотів мати справу. А ці люди готові з нами працювати. Чому ми не готові?

Про присвяту другої книжки Олегу Сенцову

На Заході все це сприймається однозначно: Cенцов має бути звільнений. Всі політичні бранці мають бути звільнені, моряки мають бути звільнені негайно. Всі українські політичні бранці, які сидять у в’язницях, мають бути звільнені негайно. Це позиція Ради безпеки ООН, це позиція країн-членів організації, це позиція міжнародної дипломатії і глав великих держав. Це не допускається.

Моя присвята Сенцову — це… ви знаєте, я знав, що будуть питати. Ви читали передмову до другої книжки? Моя книжка про команду. Моя маленька команда — це Франческа, Трейсі, Девід… І будь-яка людина в моїй команді важлива, ми не можемо працювати один без одного. Без мого департаменту, моєї команди не може працювати Центр управління польотами. Без Центру управління польотами заплутаються всі місії NASA. Без NASA Америка вже не буде Америкою. Кожна людина, незалежно від того, що б вона не робила — це є член команди. І там написано в передмові, що «без тебе десятка вже не буде десяткою, а сотня — сотнею» і т.д. І тому ми не маємо права забувати про своїх членів команди: це Сенцов, бо він — один з нас; Сущенко — один з нас; Клих — один з нас; хлопці-моряки — одні з нас. Хлопці, що на лінії розмежування, і щодня або поранені, або… —  вони теж одні з нас. Ми не маємо права забувати про людей, які живуть у Криму, які не змогли виїхати в Україну з різних причин. Не нам їх засуджувати. Ми не маємо права про них забувати, тому що це є частина України. Ми не маємо права забувати про людей, які живуть на тимчасово непідконтрольних територіях і які теж не змогли виїхати зі свої певних причин. Ми не маємо права про них забувати, тому що вони теж є членами нашої команди. Ми не можемо говорити «давайте відріжемо Донбас як ракову пухлину». Це недопустимо. Кожен день я слухаю новини на Українському радіо, говорять про наші втрати. Кожен день ми маємо пам’ятати про цих людей, які зараз сидять. Я розумію, що інформпривід уже інший (виборчі перегони та ін.), а Сенцов сидить — і для нього нічого не міняється. І ми не маємо права забувати. Це моя спроба. Той, хто зв’яже Сенцова з моєю командою, з книжкою, то зрозуміє, що я мав на увазі, — і той рухається в правильному напрямку. Це дуже маленька спроба нагадати про це ще один раз.

Про еміграцію та мову як політичні лозунги

По-перше, еміграція ніяк не пов’язана з політикою, бо це природний процес глобалізації: поляки їдуть в Німеччину, німці їдуть ще деінде, українці їдуть в Польшу. Це нормальний процес. Міграція у Штатах — це нормальне явище. Мою країну [США] побудували такі ж мігранти, як я. Так, звичайно, людина почувається краще там, де народилася, але не всі. Дехто хоче поїхати, подивитися, як там і, можливо, повернутися. Я знаю купу випадків, коли людина їхала за кордон і поверталася назад. Це не унікальна штука. Я вважаю, що мова та еміграція завжди будуть предметом політичних спекуляцій — і про це треба просто пам’ятати. Еміграція — це нормально. І в Україну прибувають люди, які хочуть працювати, які будуть корисні цій країні. Але країна має створити для них умови: а) для того, щоб захистити їхні права, б) захистити їхню працю; в) вони мають платити податки в бюджет країни. Тоді міграція буде нормальна. Створити їм умови, а не кидати абсолютно абсурдні та ідіотські наслідки для країни.

Я не знаю, яким чином [новий закон про мову] утискає російськомовних. А в Америці що? Ти можеш бути конгресменом не знаючи англійської? Ні. Ти можеш працювати в муніципалітеті не знаючи англійської? Ні. У цьому відповідь. А є люди, які, наприклад, іспаномовні, але вони знають англійську. Якщо ти хочеш піти на вибори, ти мусиш спілкуватися англійською. В чому проблема, я не розумію? Я взагалі не бачу проблеми.

Дві речі, які навчився за роботою у NASA

Математика і взаєморозуміння. А взаєморозуміння пов’язане з математикою, адже це рух у двох напрямках і в протилежних векторах. Бо неможливо зрозуміти людину, якщо вона не хоче зрозуміти тебе.

Ця книжка про реалізацію мрій...

[У книжці] я показую, що, наприклад, Сара Маккарті, яка потрапила на нашу авіабазу після випадку з насильством, мріяла захистити себе, мріяла бути сильнішою. Капрал Гутьєррес, який потрапив на нашу базу, мріяв відірватися від кримінального минулого і отримати нарешті ту професію, якою можна пишатися та жити нормально. Я мріяв просто отримати нормальну роботу. Франческа мріяла про колектив, у який вона могла приходити і який був би для неї другим домом, бо у неї є певні проблеми з комунікацією. І коли вона приходить до нас, то приходить у те середовище, де їй комфортно. Кожен хоче працювати в тому середовищі, у якому йому комфортно.

Оксана Купер
Аналітик та дослідник з дипломом юриста та великою любов'ю до книжок та кіно. Авторка книжки «Музейні скарби України. Книга-путівник культовими картинами» для корпоративного видавничого проекту «Ощадбанку» (2019). Зачитуюся літературою в жанрі нон-фікшну, веду юридичний кіноблог та Telegram-канал, де розповідаю про право через кінокейси. Найулюбленіший журналістський жанр — інтерв'ю. Вірю, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література, просто вона ще пишеться

774 thoughts on “Дорж Бату: «Моя Франческа — то людина-MacBook»

    Залишити відповідь