«Догляд за садом дає змогу віднайти відчуття мети й мотивації». Уривок з книжки «Садотерапія. Як позбутися бур’янів у голові»

Висадка, прополювання та обрізка рослин мають терапевтичний ефект. Про це йдеться у книзі психотерапевтки Сью Стюарт-Сміт. А ще сади створюють безпечне та комфортне міське середовище, у той час як кам’яні джунглі - подразник для ментального здоров’я містян. Сад, парк, сквер – це місце де ми почуваємося захищеними, підзаряджаємося енергією. Будьте обережні: після прочитання книги хочеться погуглити ділянку біля міста або хоч висадити кущик петуній перед будинком.

Вихід на жваві міські вулиці означає, що нам доводиться обробляти багато як слухової, так і візуальної інформації, а це порушує нашу здатність зосереджуватися. Гудки, сирени, сигнали тривоги призначені для того, щоб насторожити й захистити людей, однак вони виснажують  енергію, поки ми намагаємося їх обробити й відфільтрувати. Пересування в потоці людей переповненим тротуаром втомлює й у найліпші часи. Усі йдуть різним темпом. У міському середовищі й фізичний, і духовний простір по-різному перебуває під загрозою. Для людей, які страждають від психозів, величезна кількість містян і сенсорне перевантаження під час пересування вулицями можуть стати великим викликом. Два дослідження, проведені в Інституті психіатрії, психології й нейробіології в південному Лондоні, виявили, що для пацієнтів із психозами вистачить лише десятихвилинного походу по молоко переповненим тротуаром, щоб спричинити значне погіршення симптомів, особливо тривожності й параноїдального мислення.

Коли я зустріла Френсіса, молодого чоловіка з психозом, який брав участь у проєкті з охорони психічного здоров’я на базі громадського саду, то побачила ці чинники в дії. Його блідо-блакитні очі вразили мене своєю чутливістю, і я подумала, що в іншу епоху він міг би з’явитися біля воріт монастиря в пошуках притулку. Уперше він захворів за п’ять років до цього й кілька разів потрапляв у лікарню. Йому діагностували шизофренію, й він знав, що тривалий час муситиме приймати ліки.

Коли людина хворіє, їй важко впоратися з міським середовищем, і це ускладнює одужання. Останній зрив Френсіса відбувся за два роки до нашої зустрічі, коли він жив сам. Він відчував, що оточення сприяло рецидиву, загострюючи відчуття того, що світ небезпечний. Його квартира була розташована біля дороги з інтенсивним рухом, заповненої автобусами, легковими й вантажними машинами. Під його вікном туди-сюди снували перехожі, і йому ставало дедалі важче ігнорувати кроки людей, що жили у квартирі над ним. У приміщенні він постійно був на межі. Надворі було не ліпше, навіть навпаки— тривожність і параноїдальне мислення погіршувалися. Сенсорне перевантаження, яке він відчував, ідучи вулицею, змушувало його почуватися відкритим і вразливим перед людьми, ніби він втратив психічну шкіру. Здавалося, він не міг знайти спокою.

Тиснява й тривога, які Френсіс відчував у зовнішньому світі, відбивалися в його свідомості. Дійшло до того, що внутрішній голос ніби спростовував кожну його думку як неправильну. Він звик лежати в ліжку й слухати музику в навушниках, незважаючи на те, надворі день чи ніч. Районна група психіатричної допомоги взялася за його лікування, та, попри щоденні візити в його квартиру, він знову опинився в лікарні. Зрештою він достатньо одужав, щоб переселитися в батьківський дім. За наступні кілька місяців Френсіс пройшов курс когнітивно-поведінкової терапії, який допоміг упоратися з деякими суперечливими думками, однак він не зміг повернути собі мотивацію.

Втрата мотивації — частий симптом шизофренії. Так було й із Френсісом. В основі цього ефекту лежить порушення регуляції дофамінової системи в мозку. Цей нейромедіатор— одна з основних хімічних речовин життя, ми розділяємо його з іншими ссавцями. Дофамін запускає види дослідницької чи пошукової поведінки, які необхідні для виживання й відіграють ключову роль у системі «винагород» мозку, що насправді радше схожа на систему пошуку, адже передчуття нагороди мотивує її більше, ніж сама нагорода. Це змушувало наших предків мисливців і збирачів уставати й іти досліджувати навколишню територію: якби вони чекали, поки зголодніють, їм забракло б енергії, щоб перетнути місцевість і дістати їжу. У результаті мозок еволюціонував, щоб винагородити нас за дослідження довкілля.

Більша частина дофаміну утворюється у двох крихітних скупченнях клітин у давніх шарах мозку; довгі нервові волокна передають його у віддалені куточки, включно з корою, а це означає, що потяг людей до дослідження, який породжує дофамін, є й інтелектуальним, і фізичним. Дофамін викликає цілеспрямованість та оптимістичні очікування, а також поліпшує взаємозв’язок і взаємодію в мозку, тож коли рівень дофаміну падає, ми відчуваємо, що втратили свою «силу».

Коли друг сім’ї розповів Френсісу про місцевий проєкт, вимогам якого він відповідав, той вирішив спробувати. Сад був розташований на краю великого житлового району, дуже близько біля головної дороги. Зелений рай, схований за деревами, різко контрастував із навколишньою територією, яка, за словами Френсіса, була «занадто забетонованою». Йому завжди подобалося проводити час на природі, але після довгого лежання в ліжку його тіло було слабким.

Спершу фізична робота— саджання, полив і прополювання— була для нього надзвичайно важкою, однак він продовжував. Організатори проєкту мали досвід допомоги людям із проблемами психічного здоров’я, а деякі учасники були такими ж вразливими. Френсіс мало з ними спілкувався, але він спокійно почувався щодо роботи, яку вони виконували разом. Поступово його здатність концентруватися на роботі поліпшувалася, а коли навколо не було загроз, відчуття зосередженості почало змінюватися. Завдяки зануренню в природу тривожні думки менше його турбували. Він почав помічати коливання погоди й зміни в рослинах. За його словами, він відчув, як «кожен день трішки відрізняється від попереднього». Працюючи в саду, він зміг відкритися зовнішньому світу.

Упродовж першого року роботи Френсіса в проєкті контакти з людьми залишалися проблематичними. Кожну соціальну взаємодію ускладнювало відчуття, що він відповідає за щастя іншої людини. А от мати справу з рослинами було простіше: від них не надходило жодних сигналів, які збивають із пантелику чи викликають тривогу, не потрібно було брати до уваги ніяких почуттів. «Я довіряю природі»,— сказав він. Параноя і довіра— це протилежності, а коли тривога наростає, будь-що може спровокувати параноїдальні думки. Робота з рослинами принесла йому спокій, адже, як він висловився, «у рослинах є щось чесніше порівняно з людьми».

На відміну від ветеранів, яких приваблювали стійкість і сила дерев, ці стосунки були пов’язані з вразливістю. Догляд за рослинами, «ніжними рослинами», як Френсіс їх називав, переніс його вразливість в інший контекст. Він ототожнював себе з рослинами й тому міг учитися у них: «Вони вразливі, але здаються позитивними, вони проходять крізь зміну пір року. Рослини залишаються на місці й доволі успішно ростуть». Френсіс вважав рослини в саду своїми «ніжними провідниками», бо вони показали йому інший спосіб життя. З цього він зрозумів, що вразливість не повинна бути катастрофою.

Френсіс описав, як раніше «надто сильно чіплявся за речі», а коли вони зникали— злився на себе. Завдяки садівництву він прийшов до глибшого розуміння життя й звик, що речі приходять і йдуть. І припинив на себе злитися. Він завжди був неохайним і неорганізованим, але в саду поводився інакше: «Тут так не можна — суть садівництва в організованості. Якщо не стежиш за рослинами, вони зів’януть і загинуть». Френсісові жодного разу не набридло садівництво, хоча інші справи часто йому набридали.

Догляд за садом дав йому змогу віднайти відчуття мети й мотивації. Проєкт був ресурсом для місцевої спільноти, й він відчував, що робить щось значуще. Іноді йому бувало складно зосередитися, але його пам’ять поліпшилася. Через вісімнадцять місяців він подумав, що майже готовий почати садівницьке навчання, й сподівався, що зрештою знайде роботу садівника. Наприкінці нашого інтерв’ю він підсумував свій досвід: «Тепер я ліпше усвідомлюю життя— воно мене не шокує».