Нарешті і українські читачі отримали змогу познайомитися із літературним доробком Кетіля Бйорнстада – талановитого норвезького композитора й віртуозного піаніста, який виявився до того ж і чудовим письменником. Попереду нас чекає ще дві захопливі частини трилогії про юного піаніста Акселя Віндінґа, а поки розповідаємо про першу – «До музики». І можна було б припустити, що автор-музикант головним персонажем своїх книжок, та ще й при такій назві, зробить саме музику, але ні. У Бйорнстада класична музика – це тільки тло для висвітлення вкрай серйозної проблематики головних героїв, і тло це, варто сказати, ідеально її підсвічує (чи, точніше, – підзвучує).
Перш ніж прочитати «До музики», радимо хоча б трохи більше дізнатися не тільки про класичну музику, а й про Норвегію, щоб краще зрозуміти те, що хотів сказати в своєму романі Бйорнстад. Цей холодний далекий край такий же таємничий та неприступний, як і більшість його мешканців. До речі, як на велику європейську країну, тут дуже мало населення – всього 5 мільйонів. Але природа Норвегії надихає – вона неймовірна.
Показний спокій і незворушність норвежців
Ці риси вироблялися, мабуть, століттями відірваності від решти світу, суворим кліматом, зосередженим самоспогляданням і ще під впливом багатьох чинників. Втім за фасадом скандинавської закритої стриманості криється безмір емоцій і переживань. Часто вони знаходять вираження у мистецтві, на що натякає і сам автор «До музики», постійно описуючи художні шедеври Едварда Мунка, а також згадуючи геніального норвезького композитора Едварда Гріга.
Що ж до сюжету роману, то він розповідає нам переважно про доволі юних героїв, тому силу цих емоцій у книзі варто помножити на підлітковий максималізм, але закритість молодих норвежців при тому на позір залишається незмінною. Ось і виходить певна суперечливість, через яку для багатьох цей твір може залишитися не до кінця зрозумілим, надто складним чи просто чужим. Але це враження – таке ж оманливе, як показна неприступність скандинавів. «До музики», як і вся трилогія загалом, безумовно варта уваги і спонукає до таких глибоких переживань, які пощастить знайти далеко не в кожній книжці.
Роман-дорослішання
Вже з перших сторінок роману стає зрозуміло, що легким його не назвеш. Трагедія, яка спіткає юного Акселя, стає для нього важкою травмою і спонукає до стрімкого дорослішання. Відтепер почуття обов’язку перед матір’ю постійно нависатиме над ним, немов яструб, якого хлопець бачить в небі щоразу, коли має статися щось лихе. Щоб виконати цей обов’язок та впоратись із психологічною травмою, Аксель готовий присвятити все своє життя класичній музиці, як і хотіла б мама. А для цього – покинути школу, відмовитись від друзів, переступити через кохання і зі своєї схованки у вільшанику мовчки споглядати, як розвалюється його сім’я…
Всі ці обставини викликають у героя почуття тотальної незадоволеності тим, що відбувається навколо. І під їх впливом із підліткової формується його вже доросла особистість. Бйорнстад не приховує від нас відвертих думок і бажань, що супроводжують ці болючі трансформації. І тут відкривається ще один ключовий момент: така чесність автора, з одного боку, викликає прихильність читача, але, з іншого боку, може й відштовхнути тих, які або вже встигли забути, як насправді важко буває у 17, або для яких така відвертість – це просто занадто.
Тиск власних амбіцій
Аксель Віндінґ вважає себе без перебільшення геніальним піаністом. І навіть сумнівний виступ на концерті не здатен похитнути цих переконань. Проблему Аксель вбачає тільки в тому, що таких юних самовпевнених обдарувань, як він, назбиралось ціле товариство. Ребекка має найкращу наставницю і походить з багатої сім’ї, Марґрете Ірене – талановита і теж із заможної родини, а отже перед ними відкрито більше дверей. Але коли наш герой дізнається, що іще й Аня Скууґ – тендітна й така недосяжна сусідська дівчина, в яку він таємно закоханий, виявляється його конкуренткою (та ще й чи не найсильнішою у середовищі молодих піаністів!), Акселя остаточно накриває буря емоцій, його розриває від внутрішніх терзань.
Та замість того, щоб під впливом конкуренції посилено займатися, відточувати власну музичну майстерність, він доходить висновку, що має надто безхребетного педагога. Пан Сюннестведт ще встигне зіграти свою роль в житті Акселя, простягнувши руку допомоги своєму вихованцю. Але цілком можливо, що це стане черговою травмою для молодого музиканта.
Ще одна «крайня» у невдачах хлопця – його сестра Катріне, яка ніколи не пов’язувала себе з музикою. Виявляється, велике значення має те, коли саме слід кричати «браво!» своєму брату. Дивно, якими ж різними можуть бути діти в одній сім’ї. І тільки модель поведінки видає в них спільні травми – обоє кидають школу, обоє захоплюються талановитою і красивою Анею Скууґ, обоє подумки ставлять хрест на батькові…
«Музика надто важлива для мене, не хочу, щоб вона стала мені тортурами»
Ті залаштунки класичної музики, які показує нам Кетіль Бйорнстад, звісно ж списані із його власного досвіду. Період, описаний в книжці – це кінець 1960-их, коли дебютував сам автор. Тож він відкриває нам правдивий світ професійного мистецтва, який своєю жорстокістю перевершує навіть спортивне середовище. Тренери-педагоги намагаються реалізувати власні амбіції, батьки музикантів – відігратися за свою нереалізованість на дітях. Діти, у свою чергу, змушені розриватися між школою і музикою, надто рано дорослішаючи, вже влаштовуючи собі богемні вечірки і вступаючи в підступні перипетії та ігрища імпресаріо, музичних критиків і подібних собі однолітків.
Музика незгірше спорту може скалічити і тіло (сидіння за інструментом по 5 годин на день і постійні болі в спині – це реалії професійних піаністів), і душу. Якщо ж душа ця надто чутлива і юна, то музичне мистецтво здатне її і зовсім погубити. Варто тільки зробити один промах – і от ти вже зійшов із дистанції назавжди.
«– Немає нічого ненормального, коли йдеться про класичну музику, любий Акселю. Музика – арена для душевнохворих і геніїв. Якщо правильно розпорядитися своїми картами, це – найкоротший шлях до вершини. Якщо не хочеш довіку гибіти трудягою-невдахою».
Сюжет «До музики» розвивається дуже стрімко, і попри те, що проблеми, які порушує Бйорнстад у ній, більш ніж серйозні, книжку зовсім не можна назвати депресивною – скоріш тонкою. Є у ній якась особлива естетика – це напевно завдяки музиці, яка заповнює собою всі найменші можливі прогалини. Роман не відпускає читача дуже по-особливому: щоб поміж думками героїв у голові не звучали власні відволікання, починає звучати музика – безсмертні твори Моріса Равеля, Клода Дебюссі, Фридеріка Шопена… І не важливо, чи їх вдалось зловити по старенькому радіо у домі Віндінґів, чи це найновіші колонки в маєтку Скууґів ретранслюють музику із платівки – вона лине однаково прекрасно.
«Музика невидима, навіть якщо не граєш, вона однаково звучить у нашій голові»
Бйорнстаду варто подякувати вже за те, що, будучи професійним музичним критиком, він не став перевантажувати свій роман технічними тонкощами творів, хоч і міг. А дозволив нам просто ними насолоджуючись, читати хорошу книгу. Разом із «До музики» нас огортає якась чуттєва печаль. Так, у ній присутні важкі сімейні драми, зловживання алкоголем, трагедії і постільні сцени, конфлікт амбіцій і біль утрати. Не знаю, як Бйорнстаду вдалось усе це вмістити в одному романі. Може, він просто знайшов підхожі слова, щоб ними виразити свою власну музику?
Наприкінці роману на вулиці 1970 рік, Акселю Віндінґу вже 18, і зрозуміло, що він стоїть на початку великого й складного шляху музиканта. Хоч «До музики» має цілком логічне завершення і є цілісною книгою, та все ж ця історія точно варта продовження. Тому з нетерпінням чекатимемо наступних частин трилогії, а поки – підемо послухаємо 109-ий опус Бетховена.
Схожі книги
Джером Д. Селінджер «Ловець у житі», Джеффрі Євгенідіс «Середня стать», Донна Тартт «Щиголь», Еріх М. Ремарк «Жизнь взаймы».
868 thoughts on “Якщо б музику можна було передати словами: «До музики» Кетіля Бйорнстада”