Ерік Рікстед — сучасний американський письменник, автор містичних історій, які стали бестселерами у всьому світі. Відтепер його романи можна прочитати й українською, адже у 2019 році у видавництві #книголав вийшов переклад однієї з найгучніших книжок Рікстеда — «Дівчата, які нічого не скажуть». Оглядачки блогу Yakaboo вже мають про неї #ДвіДумки.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Атмосфера маленьких американських містечок, таємничі зникнення дівчат, декотрих із яких знаходять вбитими, а інші просто мовчки дивляться із фотографій з підписом «Розшукується»… Це те, що зачаровує мене в трилерах ще з часів «Твін Пікс», і я дуже сподівалася, що роман Еріка Рікстеда перенесе мене в цю «твінпіксівську» атмосферу.
Юлія Дутка: Не лукавитиму, мене насамперед привабила обкладинка зі стрічками, які ні в якому разі не можна перетинати. Одразу така атмосфера улюбленого CSI. Крім того, особливо шаную трилери зі зникненнями людей, тому що за ними криється якась особлива таємниця, хоча і є побоювання, що ніколи не знайдуть.
Болісна проекція
Віта: А тепер – про сюжет, персонажів і все те, що робить цей роман у хорошому сенсі особливим. Роман відкриває сцена жорстокого і моторошного гелловінського нападу. А далі починається історія, здавалося б, зовсім не пов’язана із ним. Але Ерік Рікстед чудово знає, для чого він це робить, тож не переймайтеся: всі на перший погляд не пов’язані між собою фрагменти складуться в цілісну картинку, рушниці вистрілять, а сюжетні лінії не погубляться і приведуть саме туди, куди задумав автор.
У центрі історії – колишній полісмен Рат, якого час від часу залучають до проведення розслідувань, позаяк він – особа неофіційна – може робити те, на що не мають повноважень представники поліції. Він чоловік непростий. Не аж такий старий і немічний, аби не працювати. Але чомусь повертатися на роботу не прагне, хоча йому це й пропонують. Та тут лишитись осторонь він не може: зникла юна дівчина, родичка його колеги, а Рат одразу проектує цю ситуацію на свою доньку. Тим паче, що її поява у його житті пов’язана з драматичною і болісною історією.
Юля: Почуття вини – лейтмотив «Дівчат, які нічого не скажуть», тут воно мучить чи не кожного. Але найбільше проявляється в Рата, який не може вибачити собі того, що не вберіг сестру (хоча звинувачувати себе у її смерті не варто – це ж не він здійняв ножа), що не може розповісти племінниці, яку називає донькою, правду про те, що сталось з її батьками. А ще він мучиться, бо не може вберегти її від небезпек великого світу. Це почуття провини у фіналі книжки здетонує з такою силою, що нас знесе ударною хвилею.
Рат – юний халамидник, ловелас, якому раптово довелось подорослішати та взяти на себе відповідальність за малечу. Він не шкодує про те, що став батьком для Рейчел, він страждає, що це сталось у такий спосіб. Непозитивний позитивний герой з купою демонів і великим страхом знову втратити сім’ю. Але не тільки страх керує ним. Страх – це тільки початок.
Вони нічого не скажуть
Юля: «Дівчата, які нічого не скажуть» – вервечка несхожих між собою юнок, які в один момент зникли й уже ніколи не виходили на зв’язок. Одну з них знаходять у ріці – тіло настільки понівечене – вода шпурляла його об каміння, звірі відкусували шматки, що важко сказати про причину смерті, але найстрашнішу рану все ж нанесло щось дуже гостре – може, ніж, а може… Де шукати підказок, адже, на перший погляд, дівчат нічого не пов’язувало, маніяки ж, як правило, вибирають один типаж. Та Рат з колегою-копом намацує ниточку, коли розширює коло пошуку, коли дозволяє собі вийти за межі розуміння профілю викрадача. І ось він вже знає, що зробило цих дівчат особливими в очах злочинця. Він бачив убивцю і навіть говорив з ним.
Віта: У дівчат, які зникли (і не факт, що усі вони загинули), є дещо спільне. Щось таке, що робить їх по-особливому вразливими. Щось, що не дозволяє довіритися друзям чи батькам. Зрештою, ця особливість – теж свого роду привід добровільно зникнути, втекти від звичного оточення. Тому поліція не може бути впевнена, що всі вони стали жертвами злочину. Ба навіть коли загадка поволі починає відкриватися, оприявнюючи кривавий слід вбивці, то в цій історії все одно залишається забагато невідомих.
Яким чином зникла Менді, племінниця Ратового колеги, пов’язана з усім цим? Чи Ратова донька теж у зоні небезпеки? Чи знайде вона якісь підказки, які допоможуть у розслідуванні, чи навпаки лише ускладнить ситуацію?
Правиця Бога чи божевільний фанатик
Віта: Є у трилері «Дівчата, які нічого не скажуть» дуже типовий для складних історій з американської глибинки компонент. Це – діяльність різних культів, сект та релігійних організацій. Деякі з них так глибоко грузнуть у своїх внутрішніх вченнях і переконаннях своїх лідерів, що згодом втрачають межу між свободою переконання і відстоюванням своєї позиції – і її нав’язуванням та насильством над іншими.
Такі люди, про яких йдеться у цьому романі, начебто ставлять понад усе цінність людського життя і прагнуть його захищати. Втім, це не заважає їм відбирати життя в інших, на їхню думку – негідних. Отакі от парадокси старої і місцями недоброї Америки.
Юля: Фанатики вміють вести за собою, та й, зрештою, ними легше маніпулювати, тому у «Дівчатах, які нічого не скажуть» ми, хоч тільки краєм ока, бачимо те, що лякає. Дуже страшно опинитись в секті, але ще страшніше стати для неї ворогом. Можуть убити, не відчуваючи за собою гріха. Ми бачимо рух, від якого відмовилась засновниця, ми бачимо віру, яка виросла з дитячих образ, ми бачимо вбивцю, який мстить за те, що його могло не бути.
Мене лякає, скільки прихильників знаходять такі сумнівні течії. Та, можливо, це логічно, бо завжди простіше віддати комусь право вирішувати за тебе.
Труднощі перекладу
Юля: Читаю багато, так багато, що інколи починаю думати, що з моєю головою не все гаразд. Власне, переклад «Дівчат, які нічого не скажуть» спочатку змушував мене думати про те, що я обчиталась і перестала адекватно сприймати інформацію, бо ж дивно: в діалозі люди ніби говорять різними мовами, бо не чують одне одного. Є такий психічний розлад, забула, на жаль, його назву.
Та проблема була не в мені, а в перекладі і редагуванні, які погіршили, хоч і не вбили цікавий сюжет. Та навіть за незрозумілими шматками я розгледіла потенціал канаанського циклу. До речі, «Дівчата, які нічого не скажуть» – не перша його частина, а друга.
Віта пішла далі й покопирсалася в оригіналі, тож може більше розповісти про свої знахідки.
Віта: Коли бачиш перекладний текст, який не тримається купи, то грішиш насамперед на перекладача. Але ж буває, що й автор – не такий вже й майстер слова, як обіцяє анотація. Тож коли десь на сьомому розділі «Дівчат…» в мене майже вибухнув мозок, бо я ніяк не могла вловити нитку оповіді, я плюнула на це все і полізла шукати оригінал, щоб зрозуміти, хто тут так страшно затупив – я, перекладач чи автор. І яким же було моє здивування, коли англомовний текст, фрагменти якого знайшлися у вільному доступі, виявився напрочуд легким – принаймні, сприймався краще, ніж український переклад!
На своїй сторінці у фейсбуці я навіть зробила невеликий порівняльний аналіз, з якого помітно, що перекладач не заморочувався, наприклад, тим, щоб адаптувати побудову речень до властивого українській мові синтаксису, дозволяв собі дуже вільне трактування тексту, а місцями – взагалі некоректний переклад. Ну й редактор чомусь це все теж пропустив. Відтак, ми отримали книжку, яку – вибачте – неможливо читати. І це ще сумніше тому, що роман сам по собі – цікавий, «закручений» і зачіпає важливі й глибокі теми. Але до всього цього доводиться ледь не силоміць пробиратися крізь хащі тексту.
Правда, є тут і хороша новина. «Дівчата, які не нічого не скажуть» – не єдина книжка у серії, а видавництво #книголав належить до тих, які цінують читача і працюють над помилками. Тому ми сподіваємося побачити продовження в уже бездоганному перекладі.
Пряма мова
Пам’ять була багатоликим люцифером. Вона помилялась в деталях і фактах…. Свідки різко зупинялись на тому, що варто пам’ятати.
Якщо вас пов’язували із жорстоким вбивством, то воно вас забарвлювало. Це був найпотужніший об’єктив, єдиний об’єктив, через який люди розглядали вас і через який ви розглядали світ.
Працюючи детективом, Рат у перші два роки дізнався, що його уявлення про справедливість – помилкове. Поліцейські реагували на насильницькі злочини. Вони не могли їм запобігти. Насильство – наче якась із ниток усередині людського ДНК. Копи приходили, щоб прибрати, і, треба сподіватись, хапали того, хто це зробив. Вони правили за двірників. І коли злочинці потрапляли у систему, поліцейським до них було зась. Окружний прокурор звинувачував їх так, як вважав за потрібне, а не поліцейські. А відтак система відпускала покидьків, бо ті її влаштовували.
Він був правицею Бога, що вершила правосуддя. Спаситель, який однією кулею врятував безліч людських життів.
Немає ніяких «якщо». Це життя. Ви не можете жити, слідуючи «якщо». Тільки «є».
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить книги про поліційні розслідування, вбивства і маніяків.
Юля: Шанувальникам детективів і психологічних трилерів з неслабкими нервами.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто уникає напруги в літературі й хоче просто відпочити, а не разом з героями полювати на злочинців.
Віта: Тим, хто не готовий продиратися через хащі нечитабельного тексту заради того, щоб зрозуміти сюжет.
Схожі книги
Віта: Я відчула певну спорідненість із романом «Хованки з хижаком» Ендрю Мейна – і тут, і тут найвразливішими особами є молоді дівчата.
Юля: Відчуваю паралель з «Містером Сплітфутом» Саманти Гант – тут є принаймні одна спільна риса та «Пацієнтом» Труде Тайґе, де теж зникають люди.
75 thoughts on “Атмосфера в стилі Твін Пікс і загадкові зникнення: #ДвіДумки про «Дівчата, які нічого не скажуть»”