Сучасні українські письменники – Маріанна Кіяновська, Олександр Бойченко, Тарас Прохасько, Василь Махно, Павло Вольвач, Марина Гримич, Олесь Ільченко, Борис Херсонський – відповідають на запитання: чим запамятався день 24 серпня 1991 року та які рефлексії ця дата викликає зараз.
Маріанна Кіяновська: Відчуття ейфорії змішувалося з якимось дивним, грізним, солодким страхом: я відчула таємницю єдиного, розділеного з усіма, дихання і серцебиття, і що воно також може бути (і є) «спільною справою»
24 серпня 1991 року була субота. 1 вересня починався новий навчальний рік, а я була студенткою 2 курсу філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. Формально я не могла жити в гуртожитку, бо Жовква, де я проживала з батьками, надто близько до Львова, і студентів-жовківчан у львівські гуртожитки не селили.
Але я пішла четвертою людиною в кімнату до Мар’яни Савки, Галі Кутньої і Оксани Заклецької з польської філології, які погодилися прийняти мене до себе – по суті, через мою безвихідь, адже криза ранніх дев’яностих поламала повсякденне життя і доїжджати на пари з райцентру стало практично неможливо.
Увесь тиждень напередодні «Великої суботи», як потім іноді казав мій тато-рухівець, я їздила до Львова – вирішувати питання з поселенням, з тимчасовою пропискою в гуртожитку (до того рік я прожила у винайнятій кімнаті).
19 серпня, після ранкових новин із Москви, мене не хотіли пускати до Львова, вдома були розмови про переворот, і що може бути війна України з СРСР чи Росією, а СРСР чи Росія такі, що можуть вивести на вулиці танки чи бомбити українські міста, насамперед Львів. Після 1988 року тато постійно їздив у Литву, займався друком і розповсюдженням рухівської преси, і він від литовських друзів, а не зі ЗМІ знав про січневі події у Вільнюсі. Крім того, всі чули про сотні смертей від рук радянських солдатів у січні 1990 року в Баку (в нас вдома, не знаю, від кого, було фото автомобіля, переїханого танком в Баку, було фото вулиці в Баку, де під ногами валялися тисячі вистріляних автоматних гільз, оригінали, а не вирізки з газети). Дідусь, доцент ЛНУ, мав вирізки з газет про Вільнюс, Баку, Тбілісі, Ригу і т. д.
Він вважав, що в нас усе починається приблизно так само, як Визвольні змагання часів УНР-ЗУНР, і що неминуче проллється кров. Казав мені, що боротися треба, коли є шанс перемогти, або коли треба дати приклад дітям, щоби в них лишилася пам’ять про подвиг. Якщо це неможливо, то головне завдання в безнадійній боротьбі – вижити і виховати тих, хто зможе зберегти пам’ять. Додам, що тато багато років формально був прапорщиком, приписаним до радянських військових частин у Будапешті та Дебрецені (його робота була пов’язана з постачанням продовольства до військових частин, в офіцерські їдальні), і він чудово розумів, що таке радянська армія «в дії».
Дідусь усі дні дуже нервував. 21 серпня він ходив з абсолютно сірим обличчям, я думаю навіть, що він плакав. Я щодня добиралася до Львова, щодня поверталася вечірнім поїздом, завжди в один час. Але дорогою на вокзал по годині чи більше проводила на «клюмбі», приблизно біля нинішнього пам’ятника Шевченкові на проспекті Свободи – слухала новини і плітки, намагалася зрозуміти, чим я можу докластися до боротьби за свободу, спостерігала за обличчями. Я чомусь не вірила, що ці люди, які стоять і говорять, готові на смерть за Україну.
Не знала про себе – чи готова я. Намагалася до цього якось прийти. Мене майже рік мучило те, що я не долучилася до Революції на граніті: в 1990-му я була першокурсницею, з більшістю учасників Революції я познайомилася постфактум.
Такий довгий вступ потрібний, щоб пояснити, чим для мене виявилося 24 серпня 1991 року. Загалом кілька років у нашій сім’ї були пронизані думками про Незалежність України. Щонайменше – після Чорнобильської катастрофи, але, можливо, навіть ще раніше. Тато – депутат Львівської міської ради першого демократичного скликання (від Народного руху України за перебудову), я його намагалася розпитувати про події ще 22 серпня, але він нічого не хотів казати. Може, він 22-го ще не знав деталей про провал путчу, поразку і арешти серед самопроголошеного ДКНС.
Потім тато сказав, що він був з Михайлом Бойчишиним, головою Шевченкiвської ради, який 21 серпня закрив (уперше на території України) райком Комунiстичної партiї. І тато думав, що за ним з того часу почало ходити КДБ.
Можливо, він думав, що і наш дім також прослуховують, бо в ті дні говорив зі мною тільки на порозі, не в хаті. 23 серпня я цілий день була у Львові, пішла на віче до Оперного, пропустила поїзд. У ніч із 23 на 24 я вперше ночувала на своєму ліжку в гуртожитку, без ковдри, без постелі, на матраці, накривалася казенним покривалом. Прокинулася втомлена і стривожена. Їжі не було. Пила з крану. Збиралася фарбувати щось в кімнаті, але потім передумала, бо дівчата-сусідки мали приїхати ближче до 1 вересня, я вирішила, що тільки помию все, а щодо фарбування мушу з ними радитися. Пішла в центр, на «клюмбу», пам’ятаю, що забула всі гроші (якісь кілька рублів) у гуртожитку, не мала навіть копійок, кілька разів ходила попити води з крану в одному з двориків у районі площі Ринок, а потім всі почали збиратися на площі перед Оперним. Я була сама, і це був не перший великий мітинг, у якому я брала участь.
Але цього разу для мене все було інакше, ніж, умовно, завжди, і зовсім інакше, ніж 23 серпня, хоч тоді я теж стояла в гущі. 24 серпня коло мене було багато людей, всі стояли дуже щільно, але це не заважало, навпаки. Відчуття ейфорії змішувалося з якимось дивним, грізним, солодким страхом. Я не знаю, що насправді відчувають журавлі, які летять ключем над морем, всі одночасно змахуючи крилами, але мені здається, тоді я відчувала щось приблизно таке.
Я майже нічого не бачила, бо переді мною стояли чоловіки з плакатами. В якийсь момент я подумала, що древко плаката – це ж палиця, якби довелося давати відсіч. А в мене нічого такого нема. Ще я думала, що як жаль, що я нікого тут не знаю. До того я ніколи в житті не мала відчуття настільки єдиної долі з сотнями інших людей. Майже ніхто не перемовлявся, вслухалися, відповідали на заклики. Збоку люди стояли менш густо, хтось піднімав руку з трьома розчепіреними пальцями, вигукуючи. Були моменти, коли мені здавалося, що всі дихають одночасно. Мені чомусь заголосно звучали голоси промовців, хоч вони вже тоді стали нашою історією, і вони виголошували історичні слова. Але я ловила себе на тому, що воліла би потім ті слова прочитати в газеті. Впізнавала голоси. Іноді вгадувала (передчувала) наступні фрази. Мені було якось так, ніби всередині містерії, коли ти нічого не бачиш, і нічого не розумієш (усвідомлення повинно прийти потім), але ти в цьому всьому абсолютно відбуваєшся, зливаєшся з усім, стаєшся і сповнюєшся в цьому бутті.
У ці приблизно дві години перед Оперним я відчула таємницю єдиного, розділеного з усіма, дихання і серцебиття, і що таке розділене з іншими дихання і серцебиття також може бути ( і є) «спільною справою», можливо, саме воно і є – «спільною справою», а всі нібито більш реальні, матеріально втілені «спільні справи», можливо, тільки додаються до цієї найголовнішої. Зараз я шкодую за тим, що 24 серпня 1991 року була цілий день сама, не мала співрозмовника, щоби проговорити спогади того дня, тому вони лишилися відчуттями, пам’яттю серця, пам’яттю тіла – але безмовною, глибокою, але глухою. Цей день – як криниця в моїй душі.
Іронія в тому, що я маю свідків і співрозмовників майже на всі найважливіші події мого життя, а на 24 серпня нікого такого у мене нема, на жаль, хоч цілий той день я провела у вирі. Повернулася до Жовкви 25-го, насамперед тому, що не мала одягу на зміну, а в тому, який був, ходила кілька днів. Але друга причина полягала в тому, що я боялася втратити це нововіднайдене відчуття спільного дихання. Другий мій жаль – що я не проговорила цей досвід із дідусем. Фактично, ми розминулися. Ввечері він приїхав зі Львова, щасливий, що маємо Незалежність. Але ми тоді ( і вже ніколи більше) про це з ним так і не поговорили.
Олександр Бойченко: Це був час таких стрімких змін, що мозок не встигав їх осмислити, а психіка пристосуватися. Акт проголошення незалежності я сприйняв іронічно
Є, звичайно, спокуса «згадати» щось піднесене або й героїчне, але ні. Зі мною особисто нічого такого не відбувалося.
Емоційно піковими були попередні дні путчу ГКЧП. Я був студентом, проводив канікули у бабці в селі. Зранку 19 серпня мене розбудив радісний сусід: «Вставай, тепер вам ті ваші жовто-блакитні прапори сам знаєш куди запхають». А що цікаво, я в ті часи прямого стосунку до жовто-блакитних прапорів не мав. Тобто був категорично проти СРСР і комуністів, але жодної дієвої участі в незалежницьких рухах не брав.
Коротше, я зібрався і поїхав у Чернівці, де ми з друзями тинялися містом, слухали, що кажуть на імпровізованих мітингах люди, і під убогу закуску тривожно чекали на новини з Москви, бо ж було очевидно, що все вирішиться там, оскільки Кравчук зі своєю галайстрою на рішучі антимосковські кроки був не здатен. Так і сталося, Єльцин переміг, гекачепісти програли, а наша «мужня» Верховна Рада аж через три дні ухвалила Акт проголошення незалежності, який я сприйняв, м’яко кажучи, іронічно. Це ж, якщо не всі пам’ятають, перетворилося на серіал. За рік до того, 16 липня 1990-го, ми вже проголошували державний суверенітет. До речі, саме тоді я вперше пройшовся вулицями під жовто-блакитним прапором. Не я його ніс, але все-таки. Причому це були вулиці не Чернівців чи Львова, а Магадана. У складі будзагону я полетів туди на заробітки, а хтось організував нам там якийсь художньо-самодіяльний виступ, і ми до місця того виступу йшли під щойно задекларованим суверенним прапором.
Менше з тим, після 24 серпня була наступна серія – 1 грудня 1991-го, і українці знову голосували за незалежність на референдумі, паралельно вибравши собі комуніста Кравчука президентом.
Чиста шизофренія, яка триває ось уже тридцять років, і кінця-краю їй не видно. Не пригадую, про що конкретно я мріяв. Мабуть, про ту нову Францію Європи, якою ми, згідно з обіцянками нацдемократів, мали стати за лічені роки. Зрештою, це був час таких стрімких змін, що мозок не встигав їх осмислити, а психіка пристосуватися.
Але – попри все, попри всю нашу державницьку безпорадність – є одна важлива річ. Завдяки державній незалежності на вершині нашої влади, принаймні поки що, сидить не Путін, а це дає кожному з нас відносно широкі можливості для маневрів у власних галузях. За що і вип’ємо. Будьмо!
Тарас Прохасько: Україна не така, як уявляли в казці про ідеальну українську незалежність, але — вона жива, і у ній є достатньо місця й свободи для того, щоби далі виборювати своє уявлення
Я виховувався в такому середовищі, що з самого дитинства (наскільки це можна говорити про дітей) чекав незалежної України. У нас не було фанатизму, але це було найбільше бажання і мета всього — незалежна Україна. Від кінця 80-х років я був активно задіяний у то, що називалося тоді виборюванням оцієї незалежності — спочатку розхитуванням радянського режиму, потому всілякими українськими речами — студентський рух в університеті і всі ці організації, страйки, все таке.
У 90-му, по-перше, ми вже вийшли на київський рівень з цими всіма акціями, а, по-друге, на моїй батьківщині — у Франківську й у Львові вже було якесь фактично двовладдя — якась така дивна річ, тому що тут вже був синьо-жовтий прапор, свої ради і свої постанови, відмінні від загальноукраїнських. І тоді ми вже зрозуміли, що це питання якихось найближчих років. І мені, чесно кажучи, ця боротьба і цей стан революційний дуже подобався, і я не сподівався на то, що воно за моєї молодості перейде вже у стан державотворення, так би мовити.
Я був тоді у горах, у Делятині, дружина була вагітна (вона також була така сама, як і я — студентка й діячка), і ми опинилися у відриві від всього — ми собі мали літні канікули, у горах з вагітністю. І потім раптом, коли стався путч, то ми про нього дізналися від місцевих людей, які закуповували хліб і готувалися до того, щоб зробити багато сухарів, бо якась абсолютно непевна ситуація була. Ми знайшли якесь радіо, і всю цю історію путчівську просиділи на горі біля старенького радіо і слухали, здається, «Ехо Москви» — першу радіостанцію, яка це все у прямому ефірі переказувала. (А я перед тим був в армії радистом, і мені це було дуже зворушливо).
Не було насправді паніки, ніякого страху, але разом з тим і не мали навіть сподівань на то, шо це раптом перетвориться у таку феєричну подію як проголошення незалежності. І коли воно відбулося, ми й далі залишалися там в горах, тобто це все пройшло мимо. Новину ми почули по радіоновинах, а вже потому, невдовзі я побачив кадри з Верховної ради, які повторювалися у всіх ЗМІ — з прапором, з Лук´яненком, з Чорноволом і всіма іншими. Якщо говорити про нав´язану пам´ять, то мені згадується цей образ, не мною пережитий.
Коли вже відбулося проголошення України, зрозумів, що насправді попри всю цю радість (бо мої старші рідні були в щасливому шоці), це щось інакше, що це ще не то.
Я розумів, що далі ще треба буде багато-багато і довго робити так, як вони собі би уявляли про таку Україну…. Ми чітко знали, що ситуація серед людності є не така, щоб уявлення про ідеальну Україну сприймалося більшістю. Тобто, що це якась інша Україна, про яку довго мріяли і говорили, яку виборювали — це перше. А друге — у революційному середовищі ми розуміли, що найважливішим тепер є здобуття різних свобод, механізмів і такого іншого, тому що збройна боротьба й кров — вже є не той шлях, який може забезпечити подальше існування України. І ще був трохи жаль — щоб ця вся виборона незалежність не обмежилася на перших порах тільки західним регіоном, тому що нам погано вкладалося в голові, про яку Україну йдеться на далекому сході. Але прийняли і почали далі робити своє, тобто основна мета була — працювати, вчитися, здобувати і попри це — боротися за те, щоби це була передовсім країна свобод.
Мені здається, що все в значній мірі справдилося, тому що Україна ось уже 30 років не така, як уявляли собі в цій казці про ідеальну українську незалежність, але з іншого боку — вона жива, і у ній є достатньо місця й свободи для того, щоби далі виборювати своє уявлення, свої бажання стостосно того, якою би вона мала бути.
Як на мене, це дуже добра школа, яка сталася з моїм поколінням і наступними, тому що оця жива реальність не є застигла і не є законсервована, і вона показує, що ідеалізм створений тільки для ностальгії, а для життя треба шукати способи співіснування і в нашому випадку проходити десятиліття за роки, тобто ті школи, які проходили інші навіть центральноєвропейські нації впродовж століть, нам удається по-своєму так чи інакше проходити за скорочений термін.
З цікавинок запам’яталося така прикольна штука: у нас у студентському середовищі була знайома, яка вже перед тим намагалася нас вивести на міжнародний рівень, збиралася нас повезти з виступами і дехто з нас вже їздив закордон. І коли почався путч, то виявилося що ці організації виготовили для кількох людей, в тому числі і для мене якісь паспорти біженців — щоб тікати. А ми всі були в різних місцях, зв’язку не було, і нам передали домовлену шифрограму — «бабця хвора» — це означало, що треба їхати в Київ отримувати папери і звалювати. Натомість наші почали відповідати: «Ні, бабця не хвора». Тому що не уявляли як у такій ситуації втекти.
Та отримали відповідь: «Бабця хворіша, ніж вам здається». І далі відповідали, що: «Ні, ні — все нормально».
Василь Махно: Ми живемо у світі ґлобальних викликів, й українську незалежність можна сприймати як історичний шанс, який втратити не маємо права
Гадаю, що висловлю загальне тодішнє відчуття, що при кінці 1980-тих наростання суспільних прагнень вийти зі складу Радянського Союзу серед українців посилювалося з кожним роком. Це був настільки бурхливий час, що сама ідея незалежності уже не ставилася під сумнів. Звісно, що події ГКЧП просто прискорили прийняття Акту Незалежності.
У серпні 1991 року залишався місяць до нашого одруження і ми з нареченою поїхали в село. 19 серпня дізналися з радіо, оскільки в будинку, в якому мешкали, телевізор був зіпсутий, про серпневий путч. Пригадую, що відчуття від почутого було кепське. Я, навіть, тоді сказав, що потрібно негайно їхати убік польського кордону, щоби його перетнути. Нічого путнього від гекачепистів чекати не довелося б. Над країною нависала загроза військової диктатури. Ми перебули ще кілька днів і повернулися до Тернополя. Московський переворот здимів, але містом повзли чутки, що в місцевому КДБ було складено списки для арештів, а також наче б то завезли тисячі наручників на випадок суспільної непокори.
Прийняття Акту про Незалежність 24 серпня 1991 року стало надзвичайною подією, навіть тому, що ми усі прокинулися в іншій країні. За якихось півроку мої російськомовні сусіди почали продавати свої помешкання й спішно покидати Тернопіль. Мабуть, усі вони виїхали до Росії. Ейфорія від Незалежності супроводжувалася усвідомленням того, що, навіть в Тернополі, не все однозначно та не всі із захопленням входять в нову історичну епоху щойно народженої держави. Для мене особисто, якому на той час було двадцять шість років, Незалежність вимальовувалася в чудовій перспективі.
Проблеми, які починало переживати нове суспільство, прийшли пізніше, але незабарилися. Що ж здійснилося з тодішніх моїх мрій, а що – ні?
Питання одночасно просте і важке. За минулі тридцять років усе-таки відбулися зміни, багато з яких позитивні, однак, як показали події Революції Гідності, виборювання справжньої незалежності незавершено.
Україна, мабуть, найдальше просунулася в напрямку демократичних перетворень, порівняно з іншими колишніми союзними республіками, але не поборола олігархат, корупцію, соціальну несправедливість, мовну проблему. У спадок від минулого нашій країні перейшло чимало проблем, які задавнені й не належно вирішуються.
До того ж, російська аґресія на сході показала, що існують вкрай небезпечні зовнішні чинники, яким наша незалежність – більмо в оці. Не завжди збалансована внутрішня політика щодо національних меншин підігріває сепаратистські тенденції й на заході України.
Ми живемо у світі ґлобальних викликів, й українську незалежність можна сприймати як історичний шанс, який втратити не маємо права.
Павло Вольвач: Очікування тектонічних змін витало в довкіллі, проголошення Незалежності сприйнялося як щось цілком закономірне й єдино можливе
Це було так давно, що не все й пам‘ятаю. Хіба жовтизну серпневої спеки. І відчуття пришвидченості часу, що вловлювалося навіть на робітничих запорізьких «посьолках».
Та суперечки в курилці будівельного цеху завода «Іскра». Дехто був пожвавився після ГКЧП. Особливо представники якогось каламутного начальства. «Тєпєрь ім гайкі прікрутят – і в Літвє, і тут, асобєнна на Западнай!» Ситуація була непевна, але на ці просторікування не дуже то й зважалося. І не тому, що в такого собі Янаєва, одного з «лідерів» ГКЧП тремтіли пальці. І навіть не тому, що в Москві «гекачепістам» щось заперечував Єльцин з башти танку.
Щось змінилося в атмосфері. Відкрилися якісь небувалі портали в повітрі. В Україні закипали багатотисячні здвиги, збільшуючись і радикалізуючись. У Запоріжжі щойно завершився 2-й фестиваль «Червона рута» і я, разом з багатьма, пританцьовував у неділю на заключному концерті на стадіоні «Металург». Та що казати, коли навіть у муляра Ковбаси в підсобці вже чи не з рік висів плакат, з якого Шевченко вглядався з-під лоба: «А твої діти говорять моєю мовою?»
З комсомолу ми з Вовою «Фазою» і ще кількома вийшли ще років кілька тому. Очікування тектонічних змін витало в довкіллі. Тому проголошення Незалежності сприйнялося як щось цілком закономірне й єдино можливе. Хоча деталей і не пам‘ятаю. Хіба підошви Левка Лук‘яненка, якого підкидають щасливі колеги-депутати, його розпушені в польоті вуса. Це я вже бачив чи по ТБ, чи десь на фото.
А ще пригадую фразу Івана Гнатюка, письменника і політв‘язня, котрий уже пізніше казав приблизно так: «Без реальної української влади проголошення будь-яких суверенітетів у парлямЕнті – то лиш папірчик…» Отаке.
Марина Гримич: У 1991 році я була Вченим секретарем Міжнародної школи україністики Академії наук УРСР
19 серпня 1991 року. Велика аудиторія в приміщенні Вищої партійної школи – нині Інститут міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка. Там проходила Друга сесія Міжнародної школи україністики Академії наук УРСР, де я була Вченим секретарем.
У сесії беруть участь понад 100 студентів, що приїхали з кількох десятків країн світу на курси української мови з великою культурною програмою.
В аудиторію заходить директор МШУ Ігор Осташ і перериває лекцію. Він оголошує, що в Москві стався заколот. Всі схвильовані, і іноземці, і «свої». Кілька тривожних днів, і, нарешті, 24 серпня ми всі святкуємо прийняття акту проголошення незалежності України Верховною радою.
Олесь Ільченко: Депутатів примусили голосувати — і сталася подія, омріяна багатьма поколіннями
Надвечір 19 серпня 1991 року я зателефонував дружині, яка із нашим півторарічним сином була в родичів на Волині, і попросив-порадив-наказав, аби вона не поспішала повертатися до Києва.
Бо ж в імперії, яка доживала останні дні-тижні-місяці, що ставало абсолютно зрозуміло, ситуація була непевною та й змінювалася вона щогодини. Заколот в Москві таки став каталізатором швидких змін в Україні, рішучих кроків свідомих українців.
Добре пам’ятаю 24 серпня того року. Того знакового для історії країни дня всі знали, що Верховна Рада має ухвалити надважливе рішення – тому тисячі людей зібралися на площі перед світлою спорудою зі скляною банею. Мрія українців артикулювалася просто й очевидно: відновлення незалежності, «ні!» – СРСР в будь-якій його формі.
Море прапорів, плакати, гомін, вигуки… Атмосфера перед Радою була, як кажуть, наелектризованою. Ситуація іноді здавалася некерованою, проте ніхто не вчиняв бешкетів: всі слідкували за перебігом подій в іще радянському «парламенті».
Чомусь зрідка згадують такий важливий момент: коли справа наблизилася до вирішальної дії – ухвалення позачерговою сесією ВР Акту проголошення незалежності України, деякі депутати-комуністи, щоб зірвати голосування, спробували було втекти з сесійної зали. Але на заваді стали люди, які щільно стояли довкола Верховної Ради – вони буквально загнали комуністів назад до споруди. Так громадяни зберегли кворум для голосування. Під тиском цієї маси активних українців і через позицію відомих усім тодішніх депутатів-патріотів, сталася подія, омріяна багатьма поколіннями.
Я чудово розумів, що Акт проголошення незалежності України – лише перший, хоч і важливий крок на шляху боротьби за самостійну державу. Прикро, що потім розвиток України пішов такими зиґзаґами. До консолідованої нації, об’єднаної однією волею, нам ще далеченько. А тоді… Ми з друзями обіймалися, співали, вигукували гасла… Момент справжньої ейфорії, момент відкидання ненависного минулого настав. Серпневого дня тридцять років тому в кожному обличчі, кожному рухові маси людей відчувалося непохитне, тверде прагнення перемоги.
Борис Херсонський: Ми зберегли головний здобуток того дня: ми - незалежні
Тридцять років тому я був на піку моєї соціальної і політичної активності. Депутат Одеської міської ради, завідувач відділом новоствореної міської газети «Одесский вестник».
Ми тільки оговталися від путчу в Москві. Ми чекали найгіршого, на щастя, все закінчилось швидко. Не дивуйтесь нашому оптимізму в той день. Я був на мітингу, здається, на Дерибасівській, біля пасажу. Сам не виступав – виступали лідеру РУХу. Був спостерігачем – й написав тоді репортаж. Відверто кажучи, ми ще не усвідомлювали, що цей день дійсно вирішальний. Чекали на референдум.
Чомусь я був впевнений, що люди віддадуть перевагу незалежності, не дивлячись на проросійські орієнтації багатьох одеситів в той час… Так воно і сталося, але це було пізніше. А в той день ми раділи, співали українські пісні й – що гріха таїти – випили чимало.
Що збулося? По-перше, ми зберегли головний здобуток того дня. Ми – незалежні. Україна не стала типовим пострадянським утворенням з тираном на чолі. Не стала вона й демократичною державою на кшталт Балтійських країн. Не вдалося нам і подолати корупцію. Але стагнацію ми подолали. Декілька революцій, динамічне політичне життя. На жаль, не вдалося зберегти мир, але то не наша провина.
Може ми недооцінювали агресивний потенціал РФ… Але то була Єльцинська Росія, постать Путіна ще не вийшла на арену. Може ми були наївними. Були. Та я вдячний Богові і долі, що жив в Україні, а не «за поребриком».
У нашій статті «30 років Незалежності: книжки, які змінили Україну» ви дізнаєтеся про книжки-камені, на яких тримається наша Батьківщина, а у «Книжки з історії України, яких не було в нашому дитинстві» – про цікаві видання для дітвори.
