- «Витримати все» – це не авторська формула надзвичайної витривалості, не історія спортивних досягнень бігуна на довгі дистанції Алекса Гатчінсона і вже точно не книжка про біг. Це розповідь про несподівані успіхи і фатальні невдачі під час випробування фізичних можливостей чоловіків і жінок. Алекс Гатчінсон розкаже таємниці, про які навіть ваш Garmin не знає.
- Бігун, фізик, письменник
- Розум чи тіло
- Той, хто досяг піку своїх можливостей
- Той, хто підняв «Камаро»
- Той, хто вибіг з двох годин
- Що сподобається в книжці?
- Що захочеться покращити?
- Кому варто читати
- Кому не варто читати
- Схожі книжки
- Авторка: Люба Ляшко
«Витримати все» – це не авторська формула надзвичайної витривалості, не історія спортивних досягнень бігуна на довгі дистанції Алекса Гатчінсона і вже точно не книжка про біг. Це розповідь про несподівані успіхи і фатальні невдачі під час випробування фізичних можливостей чоловіків і жінок. Алекс Гатчінсон розкаже таємниці, про які навіть ваш Garmin не знає.
Бігун, фізик, письменник
У минулому Алекс Гатчінсон – професійний бігун на середні та довгі дистанції. Виступав у складі канадської національної збірної. Сьогодні він пише статті на тему витривалості і людських можливостей для Runner’s World, Outside, Canadian Running magazine, New York Times, New Yorker.
Його роботи – не аматорські, адже Алекс Гатчінсон здобув Ph.D. Кембридзького університету з фізики та працював над квантовими обчисленнями та наномеханікою як постдокторант в Агентстві національної безпеки США.
А ще автор став одним із двох щасливців, що отримав доступ до таємного тренувального проєкту Nike, метою якого було подолання марафонцями двогодинного бар’єру.
Якщо порівнювати роботу Гатчінсона та книжку Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг», то ці дві книжки кардинально відрізняються. Єдина схожість – обидва автори люблять бігати. І багато.
Алекс Гатчінсон – професійний бігун, фізик і журналіст, а Харукі Муракамі – насамперед письменник, а потім уже бігун. Це сильно вплинуло на тексти авторів. «Про що я говорю, коли говорю про біг» можна читати як художню літературу, а «Витримати все» – ні. В останній – багато фактажу. Полегшують процес читання – реальні приклади людської витривалості, проста мова викладу і те, що немає складної термінології.
Муракамі розкриває історію свого бігу, свого життя. Гатчінсон зосереджується насамперед на ретрансляції чужих поглядів та описі чужих життів. Навіть його власні думки про витривалість потрібно збирати по сторінках.
Пріоритет Гатчінсон у поясненні фізіологічних процесів та аналізі фізичних бар’єрів у спортсменів. Ці знання можна використати для віднайдення власних меж витривалості, а також поліпшення свого результату. Читаючи Муракамі, ви, може, й не вибіжите марафон з двох годин, але відчуєте особливу єдність з автором, ту, що зрозуміла лише бігунам.
Розум чи тіло
Науковці і досі ведуть дискусію про те, що визначає людську витривалість – розум чи м’язи. На думку Тіма Ноукса, мозок домінує над свідомим бажанням бігуна. Коли спортсмен втомлюється, його мозок знижує кількість залучених м’язів, аби запобігти пошкодженню життєво важливих органів.
На противагу йому, Самюеле Маркора наголошує, що на витривалість впливає психофізіологічний аспект. «Маркора наполягає на тому, що рішення прискоритися, сповільнитися або зупинитися завжди свідоме й добровільне. Але він визнає, що до цих «рішень» може ефективно присилувати нестерпне відчуття значних силових затрат».
Алекс Гатчінсон у книжці репрезентує дві концепції витривалості – «людина як машина», коли ви досягаєте межі, якщо вашим м’язам бракує кисню чи палива, та «все у вашій голові», коли відмова – це свідоме рішення або акт самозахисту. Автор наводить численні приклади, наукові дослідження та факти на підтвердження обох теорій, а також унікальні історії, що руйнують усі межі.
Той, хто досяг піку своїх можливостей
«І кожна машина, навіть найкраща, має свою максимальну потужність», – написав Алекс Гатчінсон, розповідаючи про одиночний трансатлантичний перехід британського мандрівника Генрі Ворслі.
У своїх намаганнях самостійно перетнути Антарктиду він перевершив свої можливості. Його не знесла лавина, не розтерзав голодний хижак, він не замерз на смерть і не помер від голоду. То що ж сталося?
Ось як пояснював сам Ворслі: «Мені забракло часу, фізичної витривалості, я втратив елементарну здатність переставляти ноги на лижах одну поперед одної».
Британець провів у дорозі 71 день, перетнув Південний полюс і пройшов понад 900 кілометрів. Але сили залишили його. У віці 55 років він помер від поліорганної недостатності. «Ворслі взявся за роботу, яка перевищувала потужність його організму», – зазначив Гатчінсон.
Той, хто підняв «Камаро»
Автор розповідає і про «істеричну силу» Тома Бойла, який у 2006 році зміг підняти «Камаро» і дістати з-під нього вісімнадцятирічного велосипедиста.
Машина врізалася у велосипедиста, коли той їхав зустрічною смугою, і потягнула його за собою. Хлопець застряг під передніми колесами авто. Бойл взявся за передні колеса «Камаро», щоб визволити потерпілого. Він підняв щонайменше 320 кг.
«Жах ситуації дозволив Бойлу перевищити свої звичайні можливості. Тільки вдома він помітив, що, піднімаючи машину, так щільно стиснув щелепу, що зламав вісім зубів», – робить висновок Гатчінсон.
Той, хто вибіг з двох годин
Гатчінсон згадує і марафон, який проводила компанія Nike. Його мета – подолати двогодинний бар’єр, здавалася смішною і нездійсненною. «Ноги Кіпчоґе обважніли, потік метаболітів у м’язах наростає, а запаси пального зменшуються. Тобто тіло різними способами інформує Кіпчоґе, що він досяг свого граничного рівня й не може більше підтримувати цей темп». Однак результат на табло – 2:00:25. У чому секрет? Навіть Nike не може відповісти на такі питання. Це залишається незбагненним. Сам Кіпчоґе після забігу розказав, що він виклався на всі 100%.
Ці події відбувалися 6 травня 2017 року, а через два роки Еліуд Кіпчоґе встановив рекорд. Він пробіг марафонську дистанцію за рекордні 1 год. 59 хв 40 секунд.
Що сподобається в книжці?
- Приголомшливі історії.
Ні, тут не буде мандрівок у часі чи людей з надприродними можливостями як у коміксах Marvel чи DC. Автор розповідає про реальних людей, що випробовують свої фізичні межі.
- Класна обкладинка.
Здається, що з неї починається наш забіг чи перевірка на витривалість.
Що захочеться покращити?
- Додати бігових історій Алекса Гатчінсона.
Ті уривки, які є в книжці, – мимобіжні. Вони блякнуть на тлі інших оповідей, хоча автору, звісно, є чим поділитися.
- Побачити тренувальний проєкт Nike.
Шкода, що він таємний і більшість даних конфіденційні.
Кому варто читати
Якщо вас цікавить тема витривалості і меж люських можливостей, якщо ви спортсмен чи фізіолог, якщо ви любите понапружувати мізки науковими дослідженнями й історіями, то ви натрапили на потрібну книжку.
Кому не варто читати
Тим, хто очікує легкого тексту чи бажає порелаксувати з книжкою в руках на вихідних. У такому разі візьміть ліпше – «Про що я говорю, коли говорю про біг».