Ви знаєте як виглядають квіти цикорію? Я от не знала. А вам відомо як виглядає щастя? Горе? Відчай? Сум? Туга? Цю книжку варто читати всім, хто любить своє коріння, тим, хто трохи забув про нього або ж взагалі цурається його.
Автор книжки – Ольга Лілік, молода письменниця, яка щиро любить село і вміло передає його колорит у своїх творчих доробках. В основу твору лягли спогади авторки про дідусеве село, в яке любила приїздити дитиною.
Коли я відкрила цю книжку, думала, що це легка романтична повість про кохання. Помилилася. Ні, кохання тут теж є. Але переважає туга за мріями.
«Село на нашій Україні…»
Головний герой книжки – середньостатистичне українське село. Де посеред напівзаселених вулиць порожніми шибками дивляться покинуті хатки.
Серед населення – старі люди, декілька інтелігентів, які щиро дбають про добробут села, любителі оковитої, трошки дітей, що мріють назавжди покинути це місце, ті, що приїхали залікувати рани, традиційно є один-два багатія-підприємця та пліткарка, яка знає все про всіх.
Сюди повертаються з великого міста до рідної домівки ті, які хочуть віднайти спокій, душевну рівновагу, забути про свої гріхи, попросити пробачення в батьківської хати, яка осиротіла без батьків та дітей, за те, що не навідувались раніше, бо не могли чи швидше не хотіли. Тут знаходять себе ті, які тікають самі від себе.
Авторка передає розпач на фоні війни, яка скалічила тіла і душі пересічних людей, натомість залишила зламані долі, навіжені очі та розчарування в людях. Чоловік, якого всі вважають божевільним, бо він щодня іде на перон, щоб зустріти свою дружину і дитину з війни, а їх немає серед живих. Він забув рідну мову, ходить напівроздягнутим, а коли приходить до тями, малює в покинутій хаті.
Мрії людей відданих своїй справі – школа, музей, стадіон, станція залізничного вокзалу. Чи залишаться вони після смерті своїх охоронців?
«Заборонена любов»
Інша сюжетна лінія – про кохання.
Чоловік, який покохав дівчину сина. Що ж він обере? Любов, яка освітила його душу, чи довгоочікуване звернення «тату». А може обирати зовсім і не треба.
Сусід, який згадав про своє перше кохання і тікає з сім’ї, та чи втече?
А ще в книзі часто згадується осінь, і не тільки як пора року.
Квіти, які несуть символічний зміст: мальви – любов до домівки, польові квіти – вони як мрії, ромашки – як вкрадене щастя, квітка папороті – як недосяжне далеке щасливе майбутнє та блакитний цикорій, бур’ян, що лікує душі.
Післясмак
Книжка швидко читається, автор вміло передає характер головних героїв, які говорять і суржиком, і чистою українською мовою.
Я отримала багато емоцій від прочитання цієї книги. Мені, як і авторці, теж болить сьогоднішня ситуація з українським селом. Шкода, що воно повільно занепадає. Я виросла в селі, знаю всі переваги і недоліки життя в сільській місцевості. Знаю що таке ярлик «село» для міста. А ще знаю, що і від нас залежить чи залишиться село на карті України.
685 thoughts on “Які вони, «Квіти цикорію»: рецензія на книгу Ольги Лілік”