Кожен може знайти «свою» книжку: що тепер робить «Дівчина, яка читала в метро»

Французька авторка Крістін Фере-Флері створила у своєму романі «Дівчина, яка читала в метро» новий магічно-книжковий всесвіт, фактично переосмисливши роль книжкових консультантів, літературних критиків і бук-блогерів, вигадавши цілу фантастичну службу з підбору книжок. Українською роман переклав Павло Мигаль для Видавництва Старого Лева, а авторки блогу Yakaboo вже мають про неї #ДвіДумки.

Оглядачки

fВіталіна_Макарик

Віталіна Макарик: Я й сама бувала читачкою-у-метро, і полюбляла розглядати, що читають люди у громадському транспорті. Із цього можна скласти не одну історію! Тож книжка із такою звабливою для книгоманів назвою не могла проскочити повз мою увагу. Уявлялося, що вона буде трішки схожою на «Амелі» — і частково мої сподівання виправдалися (але лише частково).

юля дутка

Юлія Дутка: Мені не доводилось бути читачкою в метро, бо скільки було того метро в моєму житті… Я читала в електричках і поїздах по дорозі до та з університетського міста. Але спостерігати за тим, хто що читає, — завжди так цікаво. Особливо: впізнавати знайомі обкладинки. І не тільки в транспорті, а й на вокзалах, в аеропортах, в кафе і навіть на лавках у парку, бо читати можна всюди.

Що читає дівчина в метро?

Юля: Моїй майже тезці Жульєт складно зосередитись на книжці у метро, тому що сама вона більше любить спостерігати за тим, що читають інші. Он — жінка гортає книжку рецептів. Дивачка чи просто вибирає, що зготувати на вечерю для своєї великої родини? А оцей чоловік завжди читає книжку про комах. Один чи два розділи за раз. І що йому може бути там цікавого? Хоча… щось таки є, якщо та книжка постійно з ним.

В житті Жульєт чогось не вистачає, але вона, як і більшість з нас, не знає, чого саме, поки не знаходить цього. Робота рієлторкою — вочевидь, не її, тож звільнившись, вона відчуває свободу. Але вона все ж не йде в нікуди, бо має нове призначення. І роздивлятись, що люди читають в метро, — одне з її насущних завдань.

Вона робить крок у прірву між двома реальностями: тією, до якої звикла за роки, і новою, де все може бути зовсім інакшим. Зрештою, у книжці можливо все.

Віта: Можливо, не читання в підземці, а споглядання за тими, хто це робить, і надихнуло Жульєт на маленькі зміни, які призвели до глобальних. Може, саме тому вона вийшла за зупинку раніше, піднялася на поверхню, вирішила піти на роботу новим маршрутом і побачила паризьку браму, яку із тисячі паризьких брам вирізняло те, що вона замикалася на книжку. Хто міг наважитися на це — залишити книгу в ролі закладки, дозволивши їй мокнути під дощем і снігом? Мабуть, той, хто не цінує книжки, вирішує дівчина і — о, як же вона помиляється! За брамою на неї чекає дивний чоловік, жвава дівчинка, ціла печера книжок і нове життя, але цього поки що вона ще не знає.

Зрештою, я взагалі не певна щодо Жульєт — така вже вона трохи примарна, ця персонажка. Можливо, у назві роману Крістін Фере-Флері йдеться і не про неї? Може, про ту дівчину, яка щоразу замріяно усміхалася на 27 сторінці щораз нового любовного роману, чим заінтригувала Жульєт? Та хай там як, в центрі оповіді саме вона — дівчина, яка не знає, чого хоче, не впевнена у собі і живе ніби через силу. Вона — ніби суцільний знак питання. І, здається, саме книжки можуть дати їй відповідь.

Кожному — своя книжка

Віта: Дивний чоловік на ім’я Соліман, який веде відлюдницьке життя у помешканні, повному книг, пропонує Жульєт роботу кур’єра. Його ініціатива — це щось на кшталт буккросингу, але за участі посередника, який порадить, запропонує, підкине людині саме ту книжку, яка їй потрібна. Щоб розуміти, який зробити вибір, треба бути вродженим психологом і мати непогану інтуїцію, тож головна героїня (якій сама лиш ідея такої роботи видається і спокусливою, і дивакуватою) впевнена, що їй нічого не вдасться.

Але така хай навіть неприбуткова робота (так, я ніяк не могла зрозуміти, якщо чесно, на які гроші вони живуть — а ти, Юль?) теж вимагає певних маркетингових навичок. Скориставшись підказкою Заїд, маленької доньки Солімана, Жульєт таки знаходить тих, хто зацікавлений у книжці — саме тут, саме зараз. А ще несподівано з’ясовує, що в рієлторській справі теж є місце книголюбам і що вчасно отримана книжка таки може змінити життя людини, зробити її щасливішою.

Юля: Я теж не розумію, на які гроші вони живуть, бо їсти завжди мають що:) Але та химерна книжка може не давати всіх відповідей. Хоча мене трохи пересмикує, коли тим, хто не любить читати, кажуть, що вони просто не знайшли своєї книжки, бо ж насправді не в кожного є до цього хист і натхнення (не треба тут зі мною сперечатись). Але концепт «моя» і «не моя» книжка цілком сприймаю, бо комусь Ґранже, а комусь сестри Бронте — і тут обмін може не спрацювати.

Тож робота книжкових кур’єрів і проста, і складна водночас, адже знайти для кожного свою книжку — вгадав або ж ні. Жульєт спочатку не знає, що їй робити, але потім інтуїція справдешнього книжкового хробака підказує їй шлях. Вочевидь, правильний, бо книжки, які вона дає людям, змінюють їхні життя.

Знаєте, я б теж писала на деяких книжках:

«Ця книга дивовижна.
Вона зробить вас мудрими.
Вона зробить вас щасливими».

Такі книжки я знаю:)

Книжки мають подорожувати

Юля: Вже роками вчуся відпускати книжки, щоб не скніли на полицях після того, як прочитаю. Коли в дорозі, залишаю їх у гостелах та орендованих квартирах, вибираючи ті, де до книг ставляться з шанобою. Віддаю в руки, віддаю в бібліотеки, тож ідея Жульєт з автобусом повним книжок видалась не просто близькою, а якоюсь дуже моєю. Як і тезка, я б хотіла учворити щось подібне.

І в нове плавання вирушали не тільки книжки, яким хтось може дати другий шанс, бо в нас не склалось, а й улюблені — ті, які хотілося б, щоб прочитали всі на світі. Тому що сюжет про кожного з нас, а, може, й ні про кого, але такий, який варто любити.

Мої книжки часто мандрують між домівками, бо не шкодую дати комусь почитати (звісно, якщо потім вони не повертаються у брудних плямах та зі збитими кутиками). Як мандрують сюжети, так і томики мають відкривати для себе нові горизонти: чи то під час поїздок у метро, чи більш тривалих подорожей залізницею. Книжка має дихати, тож не варто залишати її тільки в хаті, можна взяти із собою на прогулянку: показати світ за межами книгарні і нової домівки.

Віта: Це потрібно і книжкам, і людям. Самій Жульєт та іншим героям, життя яких зазнає кардинальних, ба навіть катастрофічних змін, вони дають можливість вийти за межі звичних горизонтів, помандрувати, побачити світ. «Найнезначніше порушення порядку, якщо ти його приймаєш, може перетворитися на пригоду», — пише авторка, і тут я з нею цілковито згодна. Зрештою, пригодою може стати й сама книжка, але набагато цікавіше переживати новизну не тільки в ній, але й із нею!

Та у кожній мандрівці має бути мета, яку Жульєт знаходить також. Її місія, можливо, з точки зору Всесвіту дрібна і незначна, але цінна з точки зору людини. Бо мандрівка жовтим бусиком, повним книжок, — це також дуже красивий жест, аби віддати шану пам’яті кільком неординарним людям, тим, кого любила, тим, кого любили її близькі. «Дівчина, яка читала у метро», як на мене, книжка не стільки про книжки, скільки про пошук шляху, сенсу і наповненості життя.

Пряма мова

«Вона завжди любила відчувати книжки на дотик, вдихати їхній запах, особливо, коли купувала вживані — нові книжки теж мають різні запахи, залежно від того, який папір і клей використали для друку, але вони нічого не могли розповісти про руки, що тримали ці книги, про будинки, де вони стояли на поличках; в них ще немає своєї історії, історії, відмінної від викладеної на їхніх сторінках, історії паралельної, таємничої і загадкової. Деякі тхнули цвіллю, в інших між сторінками в’ївся стійкий аромат карі, чаю або засушених пелюсток; іноді на кутиках були плями від масла, довга травинка, яка служила закладкою якогось літнього вечора, розсипалася від дотику на порох; підкреслені фрази або нотатки на полях складалися у своєрідну чернетку особистого щоденника, біографічний нарис, іноді свідчили про чиєсь обурення чи розрив стосунків».

«Запах книжок… Вона вхоплювала його, перш ніж увійти до книгарні, тільки-но бачила ту вузеньку вітрину, де можна було розмістити водночас лише один примірник; зазвичай то була якась книжка про мистецтво, вона стояла на підставці, щодня розгорнута на новій сторінці».

«Для цих книжок потрібно вибрати читача. Або читачку. Когось, кого треба помітити, а потім спостерігати, поки не з’явиться чітке відчуття, що саме ця особа потребує цієї книжки. Не подумайте, це справжнісінька праця. Книгу не отримає хтось просто через примху, на спір чи задля того, щоб вразити людину або зацікавити, хіба що само собою так вийде. Мої найкращі кур’єри наділені сильною емпатією: у глибині душі вони вміють відчути те розчарування, той відчай, що криються в тілі, яке, на перший погляд, нічим не відрізняється від інших».

«Я не належу до жодної секти. Просто люблю книжки, і все.

Вона могла б додати: і не завжди люблю людей».

«Я його до кінця ніколи не розуміла. І він мене ніколи не розумів. Мабуть, так буває в багатьох подружжях. Захоплено розповідають про себе одне одному, думають, що все розуміють, усе приймають, а потім з’являється перша тріщина, завдається перший удар, не конче спересердя, ні, але шкоди заподіяно, і все розлітається на друзки… і ти спиняється оголена і самотня поруч із чужою людиною, теж оголеною і самотньою. Це нестерпно».

«Книги й люди потребують мандрівок».

«В товщі книжок ховаються водночас усі можливі хвороби й усі ліки від них. Що там можна знайти зраду, самотність, убивство, божевілля, лють — усе те, що здатне вхопити за горло й занапастити ваше життя, не кажучи вже про інших, і що іноді, плачучи над друкованими сторінками, можна врятувати комусь життя? Що, знайшовши братню душу на сторінках якогось африканського роману чи корейської байки, ви починаєте розуміти, скільки людей потерпає від того самого болю, наскільки вони всі схожі між собою, і, мабуть, варто спілкуватися, усміхатися одне одному, бути взаємно ласкавими, обмінюватися знаками уваги, байдуже якими, і щодня намагатись завдавати трохи менше лиха?»

Кому варто читати

Віта: Тим, хто цінує повільне заглиблене читання. І, звісно, любить книжки.

Юля: Книголюбам різного віку та статі. Але благаю, не очікуйте від неї надто багато.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто очікує прочитати щось епічне. В 150 сторінок така історія аж ніяк не влізла б.

Віта: Тим, хто хоче динамічних сюжетів і виразних чітких персонажів.

Схожі книги

Віта: Концепція «кожному — своя книжка» також чудово прописана в «Маленькій паризькі книгарні» Ніни Джордж.

Юля: «Дівчина…» нагадує мені «Чорнильне серце» Корнелії Функе і чомусь «Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння» Мері Енн Шеффер та Енні Берровз.