Мистецтво, вбивство і “шерше-ля-фам”: #ДвіДумки про «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі

Мішель Бюссі — французький політичний аналітик, професор, а за сумісництвом — ще й автор детективів. Його «Чорні водяні лілії» стали найбільш продаваним французьким детективом 2011 року. Роман переклали українською у 2019 році в видавництві Віват. Наші оглядачки вже мають про нього #ДвіДумки.

Оглядачки

Мистецтво, вбивство і “шерше-ля-фам”: #ДвіДумки про «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі 0

Віталіна Макарик: Симпатія до імпресіоністів, помножена на любов до Франції і детективів, привела мене до цього роману Мішеля Бюссі. Кохання, ревнощі, убивство, мистецькі шедеври й таємниці минулого – чим не доречний букет, щоб розпочати ним весняне читання?

Мистецтво, вбивство і “шерше-ля-фам”: #ДвіДумки про «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі 0

Юлія Дутка: Я досить далека від світу мистецтва, але мені імпонує детективний стиль Мішеля Бюссі: динаміка і сюжет, в якому заплутуєшся на раз-два. Ефектна назва – хто/де/коли бачив чорні водяні лілії (!) – та обіцянка перенести у край, де творив той самий Моне, – ця книжка просто мусила потрапити до мене в руки.

Живерні — місто Клода Моне

Юля: Здається, що життя в Живерні застигло, завмерло на ціле століття, бо всі хочуть зберегти таким, яким його бачив Клод Моне. Кожен митець, який приїжджає сюди, бачить ті ж картинні сюжети: ставок, лілії, млин, поля, ошатні будиночки, заквітчані виноградними лозами. Здається, що й час тут тече зовсім по-іншому. Стефані чудово сформулювала те, що від початку розповіді відчуває читач: спокій Живерні не можна порушувати, адже тоді зникне мара, розсіється ілюзія того, що Моне зовсім поруч і зараз пройде повз вас зі свіжим полотном та з коробкою для пензлів і фарб. А його мольберт, здається, й досі там, в полях.

«Погляньте на цей сад, інспекторе: троянди, теплиці, ставок. Я розкрию вам таємницю. Живерні – це пастка! На вигляд тут неперевершено, це точно. Кому б захотілось жити десь в іншому місці. Таке гарне містечко. Проте я вам зізнаюся: цей декор застиг. Скам’янів. Існує заборона прикрашати по-іншому будь-який будинок, перефарбовувати стіну чи зривати квітку. Заборонено десятком законів. Ми тут мешкаємо, як на картині. Ми тут замуровані! Вважаємо, що живемо в центрі всього світу, що для цього варто їхати сюди, як то кажуть. Проте це тільки ландшафт, пейзаж, декорація, яка зрештою цілком поглинає вас. Щось схоже на лак, яким вас приклеюють до картини. Повсякденність і смиренність. Зречення…»

Чи Живерні – пастка тільки тому, що тут не можна навіть фасадом власного будинку розпоряджатись? Чи полон криється і за фасадами…

Віта: Це французьке містечко вважають столицею імпресіоністів. Усе завдяки Клоду Моне, який оселився тут, закарбував тутешні краєвиди на своїх геніальних картинах, збудував рожевий будинок зі ставком з водяними ліліями – культове місце для всіх паломників від мистецтва. Для Живерні воно стало і благословенням, і прокляттям. З одного боку – натовп митців, які хочуть надихнутися прикладом самого Моне, туристична привабливість, а отже –  вищі ціни на нерухомість, більше можливостей для малого бізнесу тощо. З іншого – вулиці залюднені роззявами-чужинцями, які всюди пхають свого носа, а місцевих жителів сприймають як частинку композиції, такий собі живий елемент пейзажу. А жити «в картинці» – сумнівна радість.

Власне, мені це містечко – таке, яким воно постає у романі Бюссі – теж видалося пасткою. Красивою, а тому ще небезпечнішою.

Ця особливість локації великою мірою визначає спосіб життя персонажів роману. Одні приїздять сюди, щоб відчути себе якщо й не самим Моне, то близьким до нього другом. Інші відчайдушно мріють вирватися, бо життя у маленькому містечку дає тобі дуже обмежений вибір опцій для свого майбутнього. Так маленька дівчинка сподівається, що у неї достатньо таланту, аби перемогти в міжнародному конкурсі й отримати стипендію для навчання у найкращих мистецьких осередках світу. Так вродлива молода жінка чекає на прекрасного принца, який приїде, визволить її з похмурої вежі, на яку перетворилося «сімейне гніздечко», і забере з собою. Чи вдасться цим мріям здійснитися? Чи на мрійників чекає кара, і золота клітка на ім’я Живерні замкне їх назавжди?

Кривавий слід між водяних лілій

Віта: А починається все з убивства. У цьому мальовничому містечку навіть місце злочину має вигляд намальованого, а його мотиви можуть бути пов’язані із мистецтвом. Убито місцевого лікаря-офтальмолога, пристрасного любителя живопису і жінок. Гроші, впливовість і певний шарм допомагають йому зібрати непогані колекції картин та коханок. Але дещо лишається недосяжним – «Водяні лілії» Моне і шкільна вчителька Стефані з фіалковими очима.

Розплутувати цей злочин береться інспектор Лоренс Серенак, який, за щасливим збігом обставин, добре розбирається у мистецтві (і трепетно ставиться до вродливих жінок). Кривавий слід веде трьома доріжками, адже дещо, знайдене у загиблого, натякає, що справа може стосуватися дитини. І поки інспектор зі своїм помічником тупцяють заплутаними стежками, читачі мають нагоду дізнатися надзвичайно цікаві факти з історії живопису. Наприклад, те, що водяні лілії зі свого саду Клод Моне зобразив на більш ніж двох сотнях картин. От тільки чи були серед них легендарні чорні?

Юлю, а що тебе найбільше заінтригувало у цій детективній історії?

Юля: Те, що я ніяк не могла скласти все разом. Я все чекала, коли ж історії трьох жінок: вдови, молодиці та дівчинки-підлітка поєднаються в одне полотно, але образки-етюди здавались аж надто далекими, геть не пов’язаними, хоч і написаними одним художником. Як триптих, створений у різні періоди творчості: різні стилі, колористика… Не вистачало якоїсь деталі. З’єднувальної нитки чи радше спільного тла.

А ще я була переконана, що поліція йде хибним слідом, а Серенак, який вперто цілив в одну мішень, геть чисто збожеволів через захоплення красунею, яка ніби зійшла з картини митців епохи Відродження. Для детектива захоплення свідком аж ніяк не найкраща стратегія у розкритті злочину. Але, може, десь у чомусь він і мав рацію, адже алібі в підозрюваного як сито – все в дірках.

Мішель Бюссі любить водити читача стежками з фальшивих слідів. І це так цікаво виглядає, коли за кожною новою підказкою ти мчиш, як пес-нюхач, а потім губиш запах десь біля річки, а на іншому березні нічого немає… Треба шукати мотив. Вбивство через гроші, мистецькі скарби чи помста для ловеласа від чоловіка-ревнивця, бо жінці все-таки забракло б сили прохромити череп. Хоча різне буває… Що сталось у Живерні? Чи пов’язане це з Клодом Моне, на якого тут всі так моляться?

Жінки цієї історії

Юля: Хоч найбільш діяльними та активними персонажами у цій історії здаються чоловіки, а з ними й тінь Клода Моне, ця історія цілковито жінкоцентрична. Адже Живерні – пастка, і пастка насамперед для трьох жінок цієї історії: талановитої Фанетти, яка могла б втекти, перемігши у конкурсі юних митців, замученої шлюбом Стефані, яка могла б поїхати разом з коханцем і полишити осоружне, і старої чаклунки з млина, якої тут вже нічого не тримає. Чарівлива природа та стара архітектура тисне на них так сильно, що, здається, перекриє доступ до кисню.

«Знаєш, Фанетто, життя – це лише дві-три можливості, з яких треба скористатися».

Можливості звільнитись від тягаря випадають кожній з них, та чи тільки містечко тримає їх? Думаю, проблема тут глибша. Проблема століття, яке ніби дало жінці право вибору, але обмежило свободу. Як думаєш, Віто?

Віта: Знаєш, мене не покидало відчуття, що бути жінкою у Живерні – дуже сумно. Байдуже, скільки тобі років – 11, 25 чи 90, ти не вільна у виявленні своїх бажань, у своєму виборі, у тому, аби керувати власним життям. Власне, лише у літньому віці ти маєш відносно багато свободи. Просто тому, що старі люди нікого не цікавлять. Вони перетворюються на сірих мишей, непомітних і всюдисущих. Як і героїня-оповідачка, яка мешкає у старому млині. Вона все бачить і все знає. Але, здається, такі здібності – замала втіха для людини, яка усвідомлює, що прожила не своє життя.

З усіх трьох головних жіночих історій мені найбільше імпонує історія Фанетти, обдарованої й життєрадісної дівчинки, яка дає друзям імена своїх улюблених художників, приятелює із заїжджими митцями і, попри материн спротив, відстоює своє право творити справжнє мистецтво.

Пряма мова

«Можете поекспериментувати. Знайдіть закуток на вулиці, на будь-якій, на будь-якому паризькому бульварі, на площі поблизу церкви в селі, де завгодно, де ви забажаєте і де велелюдно. Зупиніться хвилин на десять і візьміться рахувати перехожих. Вас приголомшить кількість літніх людей. Їх буде значно більше, ніж решти. По-перше, так і є, нам уже всі вуха протуркали: старих дедалі більшає у світі. По-друге, людям поважного віку більше нічого робити, хіба що вештатися вулицями. А ще їх ніхто не помічає, це справді так. Можна обернутись, щоб повитріщатися на гарну дівчину в майці з оголеним животом; можна поступитись дорогою керівникові, який поспішає, або звернути увагу на зграю молоді, що перегородила весь хідник; можна затримати погляд на дитячому візочку, бо там дитинка, її везе матуся. Проте старий або стара… Вони невидимі. Саме тому що пересуваються вони так повільно, аж нібито стають частиною краєвиду, як дерево чи ліхтар. Якщо ви мені не вірите, спробуйте. Зупиніться на якісь десять хвилин. І ви пересвідчитеся».

 

«Цей Вінсент мене лякає, коли з’являється ось так зненацька. Та ще й у мене за спиною. Немов шпигун. Інколи мені здається, що він божевільний».

 

«Красива чи некрасива – річ-бо не в цьому! Річ в іншому. Це тупо – бажати, щоб твоя дружина була найгарнішою в світі! Я хочу сказати, що це ж не змагання. Завжди будуть жінки вродливіші, ніж та, що живе з вами. Ба навіть якщо вам дісталась міс Всесвіт, і вона зрештою постаріє. То що, кожного року тягти до свого ліжка нову міс Всесвіт, так?»

 

«Якби це залежало лише від тебе. Ніби тільки смерть так не ширяла навколо тебе, ніби ти вабила її: іди до мене, моя люба. Зрештою, дістанеш те, на що заслуговуєш».

 

«Молоді дівчата завжди підкорюються, залишаються і живуть, звичайно, щасливі – або ні. Адже поступово вони стають нездатними відрізнити перше від другого. Врешті, так простіше, очевидно. Відмовитися».

 

«Три “про”, які навіть відображені в їхньому девізі, – це процвітання, протекція, просування…»

 

Хто мріє – злочинець. Чекає на мрійника кара.

Забути про мрії мій розум велить.

Я стану злочинцем заради великого дару.

Нехай кожен мрійник – бандит.

 

«У чому цінність життя, Стефані? Якби мене не було потрібної миті, якби я не зміг прибрати геть усі перешкоди одна по одній… якби я не зміг тебе захистити… якби я не народився одразу після тебе, ніби близнюк… якби не осягнув свого призначення…»

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить інтелектуальні детективи, Клода Моне і несподіваний фінал.

Юля: Шанувальникам детективів, мистецтва та всього французького. Ця книжка стане вашим літом в Нормандії.

Кому не варто читати

Юля: Тим, кому подобаються менш заплутані сюжети.

Віта: Тим, кого дратують ненадійні оповідачі. І хто не відрізняє Моне від Мане – і не шкодує про це.

Схожі книги

Віта: Щоб продовжити лінію мистецьких детективів, зверніть увагу на роман «Безцінний» Зигмунда Мілошевського. Більше жіночих персонажів в декораціях, зітканих з давніх загадок і рідкісних коштовностей, знайдете в «Останній камелії» Сари Джіо.

Юля: Не можу не згадати інший роман Мішеля Бюссі «Літак без неї». А шанувальникам мистецтва варто ознайомитись із «Замахом на мистецтво» Григорія Козлова.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

11 thoughts on “Мистецтво, вбивство і “шерше-ля-фам”: #ДвіДумки про «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі

    Залишити відповідь