Американська самотність: рецензія на книгу Курта Воннеґута «Буфонада»

Коли ми зустрілися з текстами Воннеґута вперше, я нічого не знала про автора, крім того, що він культовий і пережив союзницьке бомбардування Дрездена. Ви бачили ті фото зібганих, мов учорашня газета, будинків? А він там був, переховувався у підвалі скотобійні. Тому я гортала його книжки останні років десять у різних перекладах, а на 25-ому Book Forum Lviv тримала в руках  «Буфонаду» так, наче це королівський перстень з отрутою. 

Про що це?

Говорити про «Буфонаду» можна, не боячись спойлерів. Вона про тривожні тенденції, які автор вихоплює з повітря середини 70-х і фільтрує через власну біографію. Тут всепоглинаюче відчуття самотності, відчуженості, техногенна загроза, китайці… Факти вливаються у фантазії, з припущень виростають спін-офф історії. Так само, як у розумі старої людини забуту дійсність заступає легенда. А герой цієї книги досить старий, щоб його життя скидалось на міф. Він — доапокаліптична істота. 

Останній президент Сполучених Штатів Вілбур Нарцис-11 Свейн живе у напівзруйнованому Нью-Йорку, колекціонує канделябри і споглядає, як його 16-річна онука будує піраміди і мріє стати рабинею на плантаціях їхньої сусідки. Це, бачте, тепер престижно. Незабаром йому виповниться 100 років. Відколи Мангетен спустошила епідемія, а у реальність випірнули усілякі королі Мічігану, єдине, що йому залишається — це писати мемуари. У них він звертається до сестри, з якою переживав фантастичну інтелектуальну спорідненість і поглинав знання людства, наче драже m&m’s. Іронічно, що в цей же час всі навколо вважали їх розумово неповноцінними. Буває і таке. А потім близнюків розділили, як у індійському кіно, і магія близькості зникла. Вона потрапила до психіатрічної лікарні, а він став відомим педіатром.

Кожен пасаж спогадів містера Свейна автор відбиває піратським “гей-го” —  прийом, відшліфований за роки письменства.

Солодка / гірка іронія

Буфонада — це особливий сорт клоунади, яка так швидко кидає тебе із комічного у трагічне, що справляє гіпнотичне враження. Вдамося до демонстрації. Гасло, яке привело останнього президента Вілбура Нарциса-11 Свейна до влади, було “Більше не самотні”. Передвиборча програма обіцяла нове суспільство, де зникає сирітство, а в кожного американця з’являються тисячі родичів-тезок з однаковим другим іменем на честь квітки або тварини. Але обіцянки-цяцянки! 

Замість подарувати виборцям братерство, президенту довелося оголосити про вичерпані запаси палива і загадкову пошесть. Зрештою, новітній устрій таки подарував Свейнові родича сучасного зразка —  не дуже кмітливого, але відданого посудомийника з Білого дому. Натомість рідна онучка Мелоді-Іволга-5 не здатна на ту близкість, яку Вілбур назавжди втратив в Елізі. Більше ніхто не самотній, але й не рідний.

Відірватися від роману неможливо через подібні карколомні повороти. Проте на відміну від песимістичних провісників, Хакслі і Оруела, Воннеґут залишає альтернативну можливість для людства. Тут йдеться і про те, як подолати силу тяжіння і полетіти до зірок, але, гей-го, кому це цікаво, крім китайців.

Яскраво-зелений

Обкладинку та шрифт для «Буфонади» створили Володимир та Марія Гавриш, які також ілюстрували видання «Ґалапаґос». У романі зелений — хворобливий колір, навіть епідемію називають “Зеленою смертю”. Особисто мене зелений відсилає до цінностей, на які спирається американська мрія та панівна демократія (до доларів), а золотавий – до алхімічних дослідів. І того, й іншого у романі вдосталь. 

Яскраво-зелені літери на початку розділів виглядають як арт-об’єкти, а на обкладинці їх ще варто пошукати! Окреме естетичне задоволення — золотаво-чорна розгортка усередині книги. Додати до цього новий переклад Тетяни Некряч — і роман почне сяяти гумором і багатошаровими сенсами. На відміну від свого першого перекладу у 1984-ому у журналі «Всесвіт», коли «Буфонада» практично втратила сенс через цензорування, новий переклад  розкішний і свіжий. Така видавнича алхімія.

Книжка буде цікава тим, хто не має часу, аби:

-Так глибоко сприймати усмішки долі і вади реальності

-Читати усього Воннеґута

-Шукати настільки густий і концентрований чорний гумор

Схожі книги

«Ґалапаґос» Курт Воннеґут 

«Колір магії» Террі Пратчетт

«Оповідь служниці» Марґарет Етвуд

«Мы» Євген Замятін

(Visited 126 times, 1 visits today)
Ірина Угнивенко
Ірина Угнивенко
Редакторка, копірайтерка. Для мене не існує місць, де незручно читати, є нецікаві книжки. Якщо перша сторінка не захоплює, отже згущений досвід з цього тексту зараз не цінний. Можна відразу нести книжку на буккросінг. Найчастіше моїми улюбленицями стають сучасні романи, байопіки або нон-фікшен, тому що мені подобається спостерігати, як прочитане впливає на життя і дозволяє глибше його розуміти. І так, я фанат оповідачів типу Ірвіна Уелша, які хапають за горло з першого рядка. Мабуть, це особливе професійне збочення.