«Ми — повелителі багряних рік»: рецензія на книжку Жана-Крістофа Ґранже

Нещодавно у Книжковому клубі «Клуб сімейного дозвілля» вийшла друга книжка Жана-Крістофа Ґранже, та, яка зробила його відомим як письменника. А ще принесла в доробок першу екранізацію.

Перший — глевкий?

Читачі вже знайомі з творчістю Ґранже, першим перекладом автора українською стало Miserere ще у 2007 році, тому цю книжку вже важко знайти. У 2017 році вийшов психологічний трилер «Пасажир». У 2018 перекладів було вже два: «Лонтано» (як стверджують, найсильніший роман Ґранже, про який вже розповідала вам навесні) і «Багряні ріки», який ознаменував початок професійного шляху митця, що вирішив відмовитися від журналістики та повністю присвяти себе літературі.

Якщо порівнювати «Багряні ріки» з пізнішими творами Ґранже, вони помітно менші за обсягом. Хоча крові там не менш і сама оповідь здається концентрованішою, але не такою масштабною, як у тому ж «Пасажирі» чи «Лонтано». Чудово розумію, чому цю книжку відразу ж узялись екранізовувати.

Проблемний детектив

У житті П’єра Ньємана, здається, було все: і слава найкращого нишпорки, і величезний список розкритих злочинів, але через невміння стримувати свій гнів, він може все втратити. У першій сцені роману він мало не смерть лупцює британського вболівальника, який зарізав фана іншого клубу. 

На щастя для Ньємана, побитий виживає, але самого поліцейського відправляють далеко зі столиці – до провінційного гірського Гернона, де діє холоднокровний вбивця, який вже порішив молодого університетського бібліотекаря і, можливо, вб’є когось знову. Тіло залишили у позі ембріона на скелі так, щоб воно відображалось у гладі озера.   

Навіщо стільки зусиль? Чому така жорстокість? Зрештою, хто мав мотив для того, щоб вбивати таку непомітну і тиху людину? І до чого цей символізм?

Три жертви у дзеркалах

Що може поєднувати бібліотекаря, санітара та лікаря-офтальмолога, окрім загадкової трагічної смерті? Це П’єру Ньєману якраз треба з’ясувати, та, здається, він поки тупоче на місці, блукаючи між тінями минулого, старими пошкодженими документами та розрізненими деталями.

У правильному напрямку його скеровує раптовий союзник – дредастий араб Камір Абдул – поліцейський з кримінальним минулим, який розслідує викрадення старих журналів зі школи та осквернення старої могили. Деталей стає більше, але загальна картина поки не вимальовується: забагато змінних, щоб вивести якийсь один графік. Але силует вбивці вже помітніший у відображенні у воді, льодовику і склі. Мотив… Старі порахунки чи помста? Бо хто ж просто так прагнутиме стільки крові.

Підозри

Ґранже – один із моїх найулюбленіших авторів, а все тому, що йому вдається так закрутити сюжет, що неможливо здогадатись, хто головний поганець. Так от, у «Багряних ріках» він ще не навчився цієї фішки. Коли до кінця книжки залишалось сторінок 150 (тобто трохи за половину), в мене з’явилась стійка підозра, а за 50 до кінця сумнівів не було взагалі, я розкрила справу швидше за Ньємана, а це могло б врятувати їх від трагедії.

Але навіть попри деяку прогнозованість, «Багряні ріки» — цікавий та напружений трилер, який легко читати. Психологічний аспект перетинається з одержимістю ідеями, старі таємниці змішуються з новими, і разом це творить якісний детективний мікс, який смакує як терпке вино.

Схожі книги

Жан-Крістоф Ґранже «Лонтано» та «Пасажир»; Клер Макінтош «Я дозволила тобі піти»; Андерс Рослунд, Стефан Тунбер «Брати. Зв’язок з присмаком крові».

(Visited 138 times, 1 visits today)