Андрій Курков: «Письменники не ходять на роботу»

Фото Жені Перуцької

Андрія Куркова називають найуспішнішим українським письменником. Автор понад 20 книжок. Твори перекладені 37 мовами й видані в більш як 65 країнах світу. Бажаний гість багатьох міжнародних фестивалів та книжкових ярмарків. Найвідоміший роман — «Пікнік на льоду». За ним та «Львівською гастроллю Джімі Хендрікса» іноземці влаштовують туристичні тури та екскурсії (часом — за участі автора). Авторка Yakaboo поговорила з Андрієм Курковим про важливість щоденників і обов’язок автора любити своїх героїв, особливості роботи над текстами, проблеми українського книжкового ринку, письменник поділився рецептами чотирьох фірмових страв, а також розповів, чого очікувати від вистави «Сірі бджоли» за однойменним романом, прем’єра якої відбудеться 7-8 грудня в київському Театрі на Подолі.

За радянських часів існувала популярна моралізаторська теза, що література має чогось навчати. А як ви собі пояснюєте, навіщо і для кого ви пишете?

Раніше я писав для себе і друзів, а потім мені здалося, що я можу писати для всіх. 1987 року в київському Будинку вчених мене чотири години поспіль слухало 250 осіб. Хоч на той час виданих книжок у мене не було. Я майже втратив голос, але дочитав повість «Не приведи мене в Кенгаракс» до кінця. Тож я подумав, якщо людям не шкода стільки часу, щоб мене послухати, мабуть, я розповідаю щось цікаве.

Що ж до озвученої вами тези, будь-яка література так чи інакше навчає, бо вона пропонує різні варіанти виходу з конфліктних, драматичних і навіть кумедних ситуацій. Звісно, якщо читати уважно, бо якщо робити це неуважно, література лише розважає.

Поки ми недалеко відійшли від СРСР. Англійська вікіпедія стверджує, що в дитинстві ви писали вірші, зокрема й про Леніна. Що це за історія і чому ви закинули віршування?

Перший вірш був про трагічну загибель двох моїх хом’яків. Текст про хом’яка, який втратив друзів, так сподобався моїй мамі, що наступний вірш я написав про Леніна, бо з дитячого садочку знав, що він також помер. Я чомусь думав, що вірші пишуть про все, що померло, відійшло, відсохло. Потім від драматичних віршів я перейшов до веселих, від них — до парадоксальних, а в 24 роки вирішив з ними зав’язати. Всі мої друзі-поети чи не щодня святкували кожен новий вірш портвейном або пивом. Я вирішив, що бути поетом — вкрай небезпечно для здоров’я, краще писати прозу.

У книжці «Український палімпсест» Оксана Забужко каже, що існує традиція всіх українських російськомовних письменників зараховувати до продовжувачів традицій Гоголя, хоч, на її думку, він цю традицію закрив ще в XIX столітті. А які у вас стосунки з Гоголем і з яких авторів ви виводите свою письменницьку генеалогію?

Гоголя я люблю і завжди любив. І є за що. По-перше, своїми текстами він створив серед російських дворян і різночинців моду на все українське. По-друге, ввів у російський побут український гумор, який досить сильно відрізнявся і відрізняється від російського. То був неабиякий внесок у розвиток російської гумористичної культури. І по-третє, привніс у російську мову десятки українських слів і синтаксичних конструкцій.

А стосовно генеалогії… Моїми улюбленими письменниками були Даниїл Хармс, Андрій Платонов, Борис Пільняк, Кнут Гамсун і Франц Кафка. Найбільше на мене, мабуть, вплинули Хармс і Платонов, я і досі їх люблю. І перші мої повісті, які я ніколи не друкував, були написані як наслідування Платонова.

З «Щоденника Майдану та війни» можна довідатися, що це не просто назва книжки, а ви дійсно ведете щоденники понад 30 років. Це частина авторської самодисципліни чи в цій практиці є приховані письменницькі бонуси?

Звісно, такі бонуси завжди є. Ось ти прокидаєшся вранці, збираючись писати, а текст не йде. Що робити? Завжди можна описати вчорашній день, бо в нього був сюжет, герої, першорядні та другорядні ситуації. Для початківців це може бути дуже корисною літературною вправою. А загалом зробити запис у щоденнику — це як піаністу розігрітися перед концертом. Тільки він розминає пальці, а письменник — думки.

А з чого все почалося?

Людина починає вести щоденники, коли вона чимось сильно схвильована. В п’ятнадцять років я закохався в дівчину, і ось вона нарешті дозволила себе поцілувати. Я описав в щоденнику цей поцілунок і свої відчуття, а коли наступного ранку відкрив його, побачив, що мама вивела в ньому червоним олівцем «сором і ганьба таке писати радянській людині!» З того моменту я зрозумів, що щоденники треба ховати, бо інакше немає сенсу писати щиро.

Ви плануєте їх колись видати?

Ні.

А якщо їх оприлюднять після вашої смерті?

Не думаю, що вони мене переживуть. Гадаю, вони десь загубляться. До речі, один нотатник з щоденником вже загубився років п’ять тому в Любляні. Я забув його в кав’ярні, де сидів і писав, а коли повернувся, його вже не було.

Ось ти прокидаєшся вранці, збираючись писати, а текст не йде. Що робити? Завжди можна описати вчорашній день, бо в нього був сюжет, герої, першорядні та другорядні ситуації. Для початківців це може бути дуже корисною літературною вправою. 

Ви якось сказали, що письменник мусить бути готовий, що його «битимуть», навіть якщо він є генієм. Що ви порадили б молодим авторам щодо сприйняття критики?

Якщо критика реальна, корисна, раціональна, треба навчитися слухати чужий голос, бо кожен автор залишається сліпим до свого тексту. Якщо ж тебе просто «б’ють», без причини, або ж називають критикою переказ частини сюжету, пишучи, що це нудно, не звертати уваги. Потрібно відрізняти справжню критику, до якої варто ставитися з повагою, від того, що ти просто когось дратуєш своїми успіхами або бажанням відрізнятися, або ще чимось.

А щодо прихованого боку професії. У вас були коли-небудь кризи на кшталт «це нікому не потрібно, нічого не виходить»?..

Такого в мене ніколи не було.

А звідки ж взялася впевненість у собі?

Я дуже рано почав ходити з текстами по видавництвах та редакціях. Хтось давав більш позитивний відгук на них, хтось менш, проте результат зазвичай був один — «ми вас не надрукуємо». І це спілкування з професійною спільнотою швидко дало розуміння, що будь-яка оцінка є суб’єктивною. Коли ти чуєш двадцять-тридцять відгуків на свій твір, немає сенсу прислухатися до якогось одного. Тож я писав нові тексти і приходив з ними знов і знов.

Тобто ви поставили собі за мету стати письменником?

Ну як сказати. Коли мені було тринадцять, я від когось почув, що письменники не ходять на роботу. І ця ідея так мені сподобалося, що я вирішив, що також не ходитиму на роботу, тобто стану письменником.

І давно ви не ходите на роботу?

Вже 22 роки, відтоді як підписав у 1997 році свій перший справжній контракт із західним видавництвом. А перед тим я писав кіносценарії, трошки займався журналістикою, викладав.

Ви не тільки не ходите на роботу, а й багато подорожуєте світом саме як письменник. Яким сьогодні є міжнародний інтерес до української літератури?

Цікавість до української літератури як феномена існує, мабуть, лише в Польщі. В певних країнах є інтерес до окремих українських письменників. Для німецькомовного студентства це Прохасько, Сняданко, Андрухович і Жадан, які активно видаються німецькою. Але в решті країн про українських письменників знають дуже мало. Хоч буває так, що книжка може вибухнути, якщо її видання співпаде з певними історичними моментами. І якщо автор цим скористається, він залишиться в іноземній літературі й розширить коло своїх читачів. Так сталося з книжкою Маркіяна Камиша «Оформляндія» про Чорнобильську зону. Її вихід співпав з заходами до 30-річчя катастрофи у Франції, тож Маркіяном зацікавився серйозний літературний агент, роман видали французькою у поважному видавництві, він отримав позитивні відгуки критики. Водночас є країни, де поява тієї чи іншої книжки українського автора взагалі залишається непоміченою. Сьогодні, коли держава почала активніше допомагати українським письменникам брати участь у міжнародних фестивалях, Україна зазвучала в публічному літературному просторі непогано, але для того щоб заповнити українську нішу в контексті світової літератури, потрібно ще довго й наполегливо працювати.

І після 2014-го року особливих змін не відбулося?

Інтерес до України, передусім журналістський, спалахував у 2004-2005 та 2013-2014 роках, але Україна упустила можливість цим скористатися. Під час обох революцій держава переформатовувалася, і літературою все одно ніхто б не займався.

…спілкування з професійною спільнотою швидко дало розуміння, що будь-яка оцінка є суб’єктивною. Коли ти чуєш двадцять-тридцять відгуків на свій твір, немає сенсу прислухатися до якогось одного.

До речі, про революції. Вже шостий рік поспіль ми живемо під гаслами гідності та свободи. Що для вас означають ці слова?

«Жить не по лжи», говорячи словами Солженіцина. Не брехати собі та іншим. Мати змогу бути чесним без загрози бути за це покараним чи репресованим.

Ви неодноразово підкреслювали, що українська література має проблеми з конкурентоспроможністю. В чому причини, на вашу думку?

Перша причина економічна. Друга — ставлення письменників до своїх текстів. Сьогодні в українських видавництвах майже немає редакторів. Це означає, що авторам ніхто не вказує на помилки, слабкі чи проблемні місця. 80% того, що в нас видається, на Заході вважається рівнем рукопису, першого драфту. А в нас тексти такої якості відправляють у друк. І якщо критикам подобається, автор стає прикладом для наступних поколінь письменників. Як наслідок, автори вчаться погано писати на поганих книжках інших, навіть якщо мають гарні ідеї, сюжети, цікаві голоси. До того ж письменники — люди вкрай амбіційні, вони люблять кожне своє слово, навіть якщо воно не має жодного стосунку до тексту. В нас чомусь вважають, що чим грубшою є книжка, тим розумнішим є автор. В той час як критичне ставлення до своїх текстів і викреслювання зайвих слів — те, чого вкрай бракує українським письменникам.

Ще одна причина — відсутність національного культурного простору. І цим ніхто не опікується. Потрібно, щоб книжка знакового письменника в певний день з’являлася в усіх книгарнях всіх райцентрів країни. Інформація про її вихід має розповсюджуватися хоча б за місяць, а текст — надсилатися в електронному вигляді літературним критикам та журналістам. В такий спосіб можна створити атмосферу культурної події національного рівня, і про книжку почнуть говорити на радіо, телебаченні, в паперових і інтернет-виданнях, а найкращі фрази з неї отримають шанс розійтися на цитати. Тільки так, з одного боку, можна культурно об’єднати людей з Сумщини, Буковини, Закарпаття та Донеччини, а з іншого — створити культурну націю. Як можна говорити, що ми всі однакові і що в нас є відчуття єдиної країни, якщо більше половини громадян України не знають прізвищ своїх композиторів, режисерів, акторів, письменників та поетів.

Повернемося до вашої прози. Вас називають абсурдистом, майстром чорного гумору, сюрреалістом. А як ви самі визначили б свій стиль та естетичні орієнтири?

Я люблю чорний гумор, але назвав би свої тексти відлунням магічного реалізму. Кожна моя книжка — це змагання з реальним життям у тому, хто вигадає більше логічного абсурду, що завжди виникає довкола реальної ситуації.

Як ви працюєте над текстом від задуму до реалізації?

Перш ніж писати, я довго обдумую певну історію. Інколи розповідаю її друзям, щоб і самому послухати її трошки збоку, і подивитися на реакцію. А коли історія вже повністю сформувалася в голові, сідаю писати. Зазвичай без плану, роблячи лише деякі нотатки про героїв та сюжетні ходи. І коли я відчуваю, що написав вже половину книжки, роблю план написаного і пробую написати пунктирний план того, що відбуватиметься далі. Хоч це не означає, що я цього плану дотримуватимусь, бо в кожної історії виникає власна логіка, що є важливішою за задум автора. В якомусь сенсі я пишу, щоб дізнатися, що буде далі, бо мені й самому цікаво. Якщо письменник знає наперед, що відбуватиметься в його творі і чим той завершиться, він — ремісник, літературний тесля.

Що для вас складніше: починати текст чи завершувати?

Починати завжди важко, навіть коли історія начебто вже визріла в голові. Перша сторінка має затягти читача, одразу ж зачепити, зацікавити, тому початок рідко виходить з першого разу. Натомість фінал диктується логікою всього твору. Текст, як і музичний твір, має ритм, певні рефрени, ноти, що повертають читача до початку, і з них завжди можна скласти фінальний акорд, який задовольнить і тебе, і читача. Я взагалі тексти сприймаю як музику. Відчуття гармонії літературного твору для мене такого ж штибу, як і відчуття гармонії твору музичного. В кожного твору є власна енергетика, якої вистачає на якийсь конкретний момент, за межами якого або починається тиша, або стає нецікаво.

Коли я працював над романом «Пікнік на льоду», то написав після сьогоднішньої кінцівки ще два розділи. А потім спіймав себе на відчутті, що пишу в порожнечу. Музика історії закінчилася, а я ще продовжував писати. Тобто фінал вже існував, але я його пропустив через інерцію. І сьогодні останню фразу роману, коли головний герой на питання «а де пінгвін?» відповідає «я — пінгвін», читачі вважають геніальною. Все, більше нічого не треба. В цьому вислові вміщується вся попередня історія.

Які у вас стосунки з персонажами? Ви їх любите чи, навпаки, намагаєтесь якомога швидше завершити твір, щоб здихатися всіх цих голосів у своїй голові?

Я люблю всіх своїх персонажів — і позитивних, і негативних. Навіть негідників намагаюся зрозуміти. Якщо автор не любить якогось героя, той стає нецікавим читачу. Любов — це енергія, і письменник через книжку ділиться нею з іншими людьми. Якщо він не любить своїх персонажів, то віддає негативну енергію, як Селін чи Уельбек, чи Олесь Ульяненко. Якщо ж любить — то фактично передає через книжку любов і бажання жити далі. А читач самий розбереться, хто з персонажів добрий, а хто поганий.

Текст, як і музичний твір, має ритм, певні рефрени, ноти, що повертають читача до початку, і з них завжди можна скласти фінальний акорд, який задовольнить і тебе, і читача. Я взагалі тексти сприймаю як музику.

А у вас є власний рецепт доброї книжки?

Книжка є доброю, якщо ти забуваєш про час, коли її читаєш. Ще одна важлива річ – текст має викликати фізіологічні реакції під час читання. Тобі стає холодно або страшно, в тебе пришвидшується серцебиття або починають тремтіти пальці. Це означає, що твій мозок забуває про те, що має справу з уявою, і дає команди нервовій системі реагувати так, наче прочитане відбувається в реальному житті.

І якщо говорити про рецепти. У ваших книжках їжа посідає таке місце, що за ними можна створювати гастрогіди. Чи маєте ви фірмову страву?

Років тридцять тому я любив готувати рулет з цілої курки. Її потрібно випатрати, витягти всі кістки, додати всередину перець, спеції, потім згорнути, замотати нитками і поставити в духовку. А зараз у мене інші фірмові страви. Це гарбузовий суп-пюре з індійськими спеціями і додаванням пастернаку. Вок з овочів. Це така тайська пательня, що ставиться на великий вогонь, туди наливається оливкова олія, кидаються дрібно покраяні овочі, які потрібно постійно помішувати, щоб вони зверху обсмажилися, але всередині залишалися напівсирими. А наприкінці додаються замочений рис, спеції та соус. І з наших страв — баранячі або яловичі ребра з морквою, цибулею, картоплею та пастернаком, що готуються в духовці.

Тобто ви гедоніст?

Я гастрономіст (сміється).

Ви анонсували вихід спільної з Юрієм Винничуком книжки «Іній в очах її» про пошуки молока Діви Марії. Ви не побоюєтеся різких реакцій з боку християнської спільноти? Адже, скажімо, Ден Браун мав проблеми з реакцією церкви на «Код да Вінчі».

Реакцій я не побоююся, тому що книжка не має прямих теологічних алюзій. Це пригодницький історичний роман. І він буде написаний краще, ніж книжки Дена Брауна, який знаходить цікаві сюжети, але писати не вміє. Ми ж з Юрком 10 років обговорювали цей роман, і я тішуся, що справа рухається до фіналу. Гадаю, до Нового року ми його допишемо і навесні презентуємо.

І наостанок. 7-8 грудня в Театрі на Подолі відбудеться прем’єра вистави «Сірі бджоли» за однойменним романом. Це ваш перший досвід співпраці з театром? Маєте вже якісь враження, ви були на прогонах?

Це не перший досвід. Я колись писав п’єси для дитячих театрів, але жодна з них не була поставлена. Щоправда, це було дуже давно. З поставлених в мене була п’єса «Южанка и Северин», яку показували в київській філармонії. Мої п’єси радянського абсурду ставили в любительських театрах. Наприклад, у театрах астрономічних обсерваторій на Кавказі. Також я писав радіоп’єси. Незабаром дві мої радіоп’єси можна буде почути на радіо «Культура»: за повістями «Форель a la ніжність» і «Садівник з Очакова». А п’єсу за «Сірими бджолами» мене попросив написати режисер Віталій Малахов, потім в ній захотів грати Богдан Бенюк, тож все склалося непогано. Я отримував запрошення на прогін, але мене не було в Києві, так що в дні прем’єри я дивитимуся виставу вперше. Але я бачив фотографії з репетицій, і мені сподобалося.

А що, на вашу думку, вистава дасть тим, хто вже читав книжку?

Вона трошки здивує тих, хто читав роман, бо не є калькою з книжки. П’єса розповідає тільки про життя в Малій Староградівці, тобто охоплює лише першу третину роману, до від’їзду головного героя в напрямку Запоріжжя. Також я дещо змінив: ввів персонажа, якого немає в романі, додав нові епізоди. Тобто я зробив повноцінну театральну історію, що, як і будь-яка кіноісторія, завжди відрізняється від оригіналу.

Ія Ківа
Поетка, перекладачка, журналістка. Авторка збірок поезії «Подальше от рая» (2018) і «Перша сторінка зими» (2019). Членкиня Pen Ukraine. Люблю мистецтво, розмови і прогулянки пішки.

Залишити відповідь