Вас чути: 5 перекладів книг європейських авторів, про які варто знати більше

Український ринок перекладів пожвавлюється, а отже, і росте у всіх можливих сенсах. Росте і самовиховується. І читачі, і колеги-видавці оцінюють кожне перекладне видання все прискіпливіше, що пожвавлює процеси самовиховання в учасників видавничого процесу чи не більше, аніж зростання розмірів гонорарів. Так потихеньку дійшли й до найпростішого на позір питання – «так із якої ж мови перекладаємо?», на яке український видавничий ринок довгий час мав менш очевидні відповіді, аніж «а якою мовою написана книжка?».

Так, якщо ще наприкінці дев’яностих переклад книжки не з оригіналу, а через іншу мову (спершу майже безальтернативно лише через російську, пізніше – англійську) ні у кого не викликав ні питань, ні здивування, то зараз подібне майже повсюдно вважається моветоном. Бо вже навіть із придбанням прав український видавничий ринок досить непогано розібрався. Втім, це була не єдина проблема, яку таким не зовсім чесним способом намагалися делікатно обійти видавництва. 

Перекладати з російської в Україні можуть чимало людей. Перекладати з англійської – трохи менше, але теж наче не жаліємося. Трошки гірша ситуація з німецькою, французькою, іспанською, але теж ніби є з кого вибрати. Виставляємо в цьому списку фільтр «перекладати добре» – і «видача» перекладачів скорочується до кількох десятків, якщо говорити про російську. Що ж до інших названих «популярних» мов, включно з найпоширенішою англійською, то тут узагалі залишається буквально по кілька імен, і графіки у цих імен часто розписані на багато років наперед. Що ж тоді говорити про переклади з тих мов, про які навіть складно сказати, скільки взагалі людей в Україні ними володіють.

Для видавця, який прагне створити справді якісний продукт, навіть переклад із поширеної англійської часто перетворюється на квест. А коли видавець достатньо амбітний і безстрашний, щоб замахнутися на переклад із – нідерландської? ісландської? івриту? – важко собі уявити, з чим можна бодай порівняти процес публікації такої книжки. Втім, протягом останніх десяти років дехто таки наважуються, і читацька спільнота (сподіваюся, не лише «професійних» читачів) їм за це страшенно вдячна. Як і сподівається, що такі явища перестануть бути поодинокими, а книжки знаходитимуть свою аудиторію. Попри всю ризикованість і складність перекладу з таких «рідкісних» мов.

У сьогоднішній добірці перекладів я утримаюся від оцінки їхньої якості – з тієї банальної причини, що жодною з мов, якими написані ці книжки в оригіналі, не володію. Проте мені здається, що хоча цих книжок і вкрай небагато – дуже важливо, що вони, репрезентанти своїх національних літератур, вже зараз з’явилися на нашому ринку. Отже, перекладати з цих мов таки є кому, як і є кому видавати такі книжки.

Населення Ісландії – близько 320 тисяч осіб (для порівняння, в Житомирі мешканців усього на 50 тисяч менше). З них ісландцями є 92 відсотки. Ще можна пригадати жарти, які звучали під час чемпіонату Європи з футболу 2016 року, де збірна Ісландії брала участь вперше й навіть змогла вийти з плей-офф – що до збірної Ісландії потрапили всі, хто бодай більш-менш уміли грати в футбол. Жарти жартами, але вже можна прикинути ймовірність знайти людину, яка володіла б ісландською й українською в достатній мірі, аби перекласти ісландський художній текст. Втім, видавництву «Видавництво» це таки вдалося.

Для сучасної ісландської культури Сйон (справжнє ім’я Сігурйон Біргір Сігурдссон) – без перебільшення, одна з центральних постатей. Крім того що він письменник, який усяко наголошує на потребі писати саме ісландською для своїх колег-співвітчизників, він є автором пісень (зокрема брав участь у написанні саунтреку до фільму «Та, що танцює в темряві») та членом дорадчого комітету фонду «Kraumur Music Fund», що займається підтримкою та поширенням ісландської музики. І також Сйон близько товаришує зі співачкою Бйорк: він пише для неї пісні й знявся в документальному фільмі про неї, а вона стає чи не першою рецензенткою його нових творів. 

Про ісландську літературу, як і про будь-яку іншу з національних літератур, представлених у цій добірці, можна за бажання сказати, що для України вона «не на часі». Проблематика навряд чи близька, складнощів із виданням багато, та і взагалі, бестселерів New York Times ще перекладати не наперекладатися. Проте видавці ризикнули й, очевидно, були свідомі масштабів цього ризику. Переклад українською роману Сйона «Дитя землі» було презентовано навесні 2018 року на фестивалі Книжковий Арсенал у Києві за участі автора. Чи знайшла книжка за цей час свого читача? Дуже хочеться вірити, що так. Принаймні критики увагою її не оминули точно.

У формі притчі Сйон майстерно сплавляє кілька часових пластів, роблячи снігову казку про полювання на песця до щему близькою нам у нашому ХХІ столітті. Немає сенсу переказувати її сюжет (точніше жоден із них) – насправді «Дитя землі» зовсім не про полювання, як і не про кораблетрощу й навіть не про синдром Дауна. Автор «тримається» холодно й відсторонено (чи принаймні саме так передає його манеру перекладач), від чого проблематика тексту, як слід на снігу, проступає у всій ясності й повноті. Буденні життєві втіхи й недолученість до соціуму, пошуки порозуміння й світла трагічність самотності – зрозуміти, «про що» цей роман, настільки ж непросто й захоплююче, як зрозуміти саму ту культуру, яка його створила. «Дитя землі» – атмосферна, щемка, ніжна й дуже промовиста книжка, яка «говорить» із кожним своїм читачем у якийсь свій спосіб. Як пісні Бйорк, як вулканічні береги, як північне сяйво. Але й не зовсім так.

«Найрідкіснішими» для українських перекладів мовами дуже часто стають мови «малих» літератур. «Малих» – це і «не настільки відомих чи популярних», і «вкрай специфічних», і навіть «герметичних». Літературу Бельгії, що «говорить» аж трьома мовами (англійською, французькою й нідерландською), на позір можна було би сприймати як «малу». Проте насправді це хіба парасолькове позначення дуже різних і самобутніх явищ – і мовно, і культурно, й історично. Самобутніх «малих» явищ, так. І найбільшою проблемою й водночас найбільшим парадоксом стає якраз те, що оскільки такі явища менше представлені (чи й узагалі не представлені) на українському ринку перекладів, вони починають сприйматися як незначні, нецікаві чи непотрібні нашому контексту. Проте, на щастя, з роками ця ілюзія все активніше відступає на задній план.

Бельгійський нідерландськомовний письменник Димитрій Вергюлст, як і Сйон – постать, відома й титулована на власній батьківщині. Його книжки опиняються в топах рейтингів бестселерів, їх екранізації (так сталося, зокрема, і з романом «Кепські справи») отримують нагороду за нагородою, та й сам автор, ексцентричний і харизматичний, часто опиняється в центрі уваги. «Кепські справи» – перший наразі роман Вергюлста, виданий українською, що теж свого часу (в 2017 році) стало приводом для автора відвідати Україну.

Оповідь у романі ведеться від імені персонажа на ім’я Диметрій (що натякає на його автобіографічне походження, й конкретно в цьому випадку так воно і є, що сам автор неодноразово підтвердив у інтерв’ю), який розповідає про своє, м’яко кажучи, далеко не безхмарне дитинство і юність. Хлопчик зростає серед бруду, нестач, побутових сварок і суцільних пиятик своїх старших родичів і сусідів. На перший погляд вимальовується просто-таки діккенсівська картина. Проте, на щастя, Диметрій – не Олівер Твіст, а Димитрію Вергюлсту йдеться зовсім не про те, щоб якомога трагічніше й драматичніше описати несправедливу й безрадісну ситуацію бідності. Змальовуючи злиденну реальність у всіх деталях, місцями натуралістичних аж до гротеску (є абзаци, де просльозилися б і Діккенс, і Золя), Вергюлст натомість перетворює її на сітком.

Персонажі «Кепських справ», дорослі й діти, головні і другорядні (чи можна аж так їх розділяти?) – однаково щиро приймають ситуацію власного існування, тішачись їй і будучи в ній щосекундно знезбройно щирими. Всі вони, цілком дитинно, мало думають про майбутнє, мало ставлять собі питань про те, як вони докотилися до такого життя, натомість насолоджуючись ним у ті способи, які їм доступні (спойлер: плітки, сварки, секс і пиятика). Хіба тільки безпосередній, озброєний дослідницьким інтересом щодо всього і всіх Диметрій час від часу відступає перед своїм дорослим альтер-его – Димитрієм, для якого описувані події є частиною його власної життєвої історії. «Спогади – це конвульсії життя, які дають втіху, це дитяче місце вищого ґатунку. Цілковита смерть настає лише тоді, коли повністю всихають спогади, розкладання починається тієї миті, коли люди перестають про нас мріяти», – час від часу, не відриваючись від канви сюжету, констатує Диметрій-Димитрій. І в цьому він не менш щирий, деталізований і яскравий, аніж у описах походеньок пабами, підглядань за дівчатами й сороміцьких пісень.

«Навколородинні» теми – стосунки між батьками й дітьми, конфлікти цінностей і світоглядів різних поколінь на тлі тих чи тих історичних і соціальних декорацій – тема не нова, напевно, для жодної з європейських літератур. Скільки б не було написано «сімейних» романів чи драм, і нині навряд чи існує кращий спосіб розповісти і про пам’ять, і про індивідуальне на тлі колективного, і про «виховання почуттів», і про… Та і, що там гріха таїти – ми любимо родинні історії, вони впізнавані, в них затишно, за ними цікаво спостерігати. Тому вони завжди читалися й читатимуться, і тим цікавішими часто стають для нас історії чужих сімей з далеких країн. Трохи (чи й не трохи) по-вуаєристськи, але така вже вона, людська природа. Принаймні щодо наступної книжки в добірці частково знімається питання стосовно «неактуально», «нецікаво» і «не на часі».

Роман «Іменем батька» словацького прозаїка Владіміра Балли, чи просто Балли, переклад якого українською теж вийшов минулого року – це, так, чергова сімейна історія. Одна родина з безліччю «скелетів у шафі», з якими нас знайомлять у ході сюжету, один новий будинок, який може дати шанс на нове життя – і ми вже зручно розсілися в улюбленому кріслі, очікуючи на типовий набір сімейних конфліктів і переоцінок цінностей. Таких історій написано, екранізовано й поставлено на сцені десятки, якщо не сотні – нібито ніяких несподіванок. Нібито.

Проте що далі розвивається сюжет, то менше він схожий на миле родинне реаліті-шоу й більше – на фільм «Мати!» Даррена Аронофскі (він цілком собі міг би називатися й «Батько!», якщо вже на те пішло). Будинок виявляється зовсім не тим, чим здавався, родина головного персонажа починає тріщати по швах, сам він почувається болісно відчуженим, аж до ворожості, від власних дітей, нездатним допомогти дружині, яка повільно божеволіє, безсилим і безпорадним. Не можна не погодитися з тим, що «Іменем батька» – це історія про народження нового міфу, встановлення нових зв’язків спадковості, як родинної, так і історичної, нове «знайомство» дітей зі своїми батьками. Проте вона ще й – що виявляється надзвичайно актуальним у нашій тут-і-теперішній реальності – про кризу маскулінності й потребу трансформації традиційних чоловічих ролей, які стають для оповідача непосильним тягарем і, в цілком психоаналітичному сенсі, спричинюють ті процеси, які Балла огортає у містичну, потойбічну форму. І з нашою українською національною любов’ю до родинних історій, розмірковувань про традиційні ролі й те, хто, кому й що винен чи винна – він, так, просто не може бути «не на часі».

У ХХІ столітті нам доступно, на перший погляд, все, що тільки можна уявити, і перед нами відкривається більше можливостей, аніж будь-коли раніше. Можна опанувати будь-який фах, дістатися до будь-якої точки планети, у який завгодно спосіб видозмінити власну зовнішність. Здавалося б, якщо це не свобода, то що тоді? Проте саме в XXI столітті питання про те, які саме з наших рішень, пріоритетів чи вподобань справді залежать винятково від нашого вибору, постає особливо гостро. Про межі особистісної свободи, те, як вона формується й від чого залежить, розмірковує в романі «Свобода» азербайджанська письменниця Афаг Масуд.

На власній батьківщині, поділилась авторка на київській презентації перекладу свого роману, книжка спричинила неабиякі дискусії. І дивуватися тут нічому: одна з сюжетних ліній «Свободи» обертається навколо президента та владної верхівки. Здається, що це чергова політична сатира, мало зрозуміла й близька нам у наших реаліях – проте все не так просто.

В час, коли свободи, тобто незалежності від колишнього СРСР, щойно досягнуто, президент із необхідністю мусить про неї постійно говорити, міркувати, розширювати її межі для власних громадян. Проте біда в тім, що сам він не є ані вільним, ані банально захищеним. Навіть у сні він не може почуватися спокійно, ба більше – сни його мучать, тривожать і лякають. Тож президент звертається за допомогою до найвідомішого в країні психоаналітика й гіпнотерапевта професора Вейсова. І саме на цьому тлі розгортається і політична сатира, і роздуми про свободу, і владні ігри, у які професор, сам того не очікуючи, дозволяє себе втягнути. Доволі перспективний сюжет із досить очевидним висновком про те, що насправді над нами одночасно тяжіє безліч обов’язків, стримувань і комплексів, серед яких нам і доводиться шукати межі власної свободи.

Переосмислення й переінакшення класичних міфологічних чи літературних сюжетів – прийом не новий і далеко не завжди успішний. І хай навіть авторові не те щоб муляли лаври Джойса, підходити до інтерпретації відомих сюжетів, що вже утворили навколо себе цілі культурні контексти, слід украй обережно й уважно. Та якщо ти вже встиг зажити слави «вундеркінда вірменської літератури», можна спробувати замахнутися й на таке завдання.

Чи варто казати, що перед нами ще одна відома на власній батьківщині й самореалізована в найрізноманітніших сферах постать. Арам Пачян – автор численних прозових творів (серед яких роман «Прощавай, пташе» 2012 року і безліч оповідань, частина з яких увійшли до двох окремих збірок, «Робінзон» та «Океан»), ведучий літературної радіопрограми, журналіст і лауреат кількох вірменських літературних премій. Попри таку активну діяльність, сам автор часто називає себе в інтерв’ю песимістом і відлюдником. І можливо, це чергове загравання з публікою – проте це пояснило б цікавість письменника до образу Робінзона.

Якою ж вийшла ця «робінзонада» на новий лад і, що важливіше – чи ставив Пачян перед собою мету саме переосмислити класичний сюжет? І так, і ні. 13 оповідань, що увійшли до збірки під назвою «Робінзон», не пов’язані ні спільним сюжетом, ні навіть стилем написання. Проте в кожній із цих мікроісторій так чи інакше присутні «робінзонівські» мотиви: втеча, страх від самотності, прагнення порозуміння зі світом й водночас переживання відірваності від нього, глибока рефлексивність. Персонажі Пачяна, дивакуваті й відлюдькуваті, переживають жорстокість і протиріччя світу, з якими стикаються, по-дитячому самовіддано, болюче, відчайдушно. І саме на тлі цих внутрішніх подорожей, сповнених то болю від несправедливості, то світлої печалі від прийняття недосконалості світу, проступають контури тут-і-теперішньої реальності сучасного авторові Єревану. Короткі, уривчасті, нервові, ці тексти разом складаються в на диво цілісну історію про пошук власного коріння, про самовизначення й усвідомлення суті речей. А острів – він завжди поруч.

Чужі притчі, побутові замальовки, родинні історії, подорожі світом і всередину себе. Чи аж такі вони віддалені й чи аж такі чужі насправді? Чи можемо ми після знайомства з бодай одною із цих книжок стверджувати, що якась із них як окреме мистецьке явище (чи тим паче національна література, яку вона репрезентує) не варті нашої уваги? Найбільша проблема все ще полягає в тому, що як в Україні, так і за її межами вкрай мало людей, які могли б на належному рівні здійснити такі переклади – як і видавців, котрі беруться за реалізацію таких проектів, усе ще менше, ніж хотілося б. Лишається тільки побажати натхнення й наснаги тим, хто кожного разу стають на цей непростий шлях і доводять його до кінця. Вас чують – як і тих, хто завдяки вам отримує змогу бути прочитаними й почутими в Україні.

(Visited 714 times, 1 visits today)