10 збірок коротких оповідань для тих, кого втомлюють романи

Якщо великі літературні форми вас відлякують, а то й ризикують зовсім відбити бажання провести вечір у товаристві книжки, на допомогу приходять збірки оповідань. Коротка проза легко підходить для читання у транспорті, під час обідньої перерви, у черзі й взагалі будь-де, як тільки у вас з’явиться вільна хвилинка. Можете не боятися, наприклад, забути сюжет, відклавши на деякий час таку книжку. Бо за один підхід прочитуєте якраз одну повноцінну історію. Тому якщо за зиму вас вже встигли трохи притомити романи, зверніть увагу на ці збірки коротких оповідань. Вони, до речі, знадобляться вам і у проходженні першого пункту зимового бінґо-2020.

Хто застав часи мегапопулярного колись телевізійного проєкту Ольги Герасим’юк «Без табу», той пам’ятає, який талант має ця жінка до співпережиття найрізноманітніших людських історій — від сімейних драм до взірцевих карколомних успіхів. Так от, цей талант нікуди не подівся, а трансформувався у виняткову здатність спостерігати й записувати. Сьогодні Ольга Герасим’юк — не тільки майстерна журналістка, а й політикиня, активна громадська діячка. Збірка її коротких текстів «Я повернулася. Люблю» — це розповіді, привезені Ольгою із різних куточків світу, дбайливо загорнуті в пелену слів і подані на сторінках книжки зі спонукою до переосмислення себе та своєї ролі для інших, позбавлення ярликів і непотрібних штампів.

Попри всі перипетії долі, Марко Вовчок таки здобула належний успіх ще за життя: до її ніг готові були прихилити небо видатні кавалери тогочасності, у високих інтелектуальних колах її сприймали за свою — на рівні із чоловіками, твори Марії (справжнє ім’я Марко Вовчок) стали класикою і визнані чудовими взірцями літературного стилю. Збірка «Емансипантка» пропонує читачеві відмовитись нарешті від стереотипних «шкільних» уявлень про Марко Вовчок як про, перш за все, антикріпосницьку письменницю і заново відкрити її для себе — вже як авторку глибоких, витончених текстів, яким не бракує ні психологізму, ані здорової іронії.

Деякі із цих дотепних історій вам захочеться перечитувати знову і знову. Не відмовляйте собі в такому задоволенні — не так вже й часто інтелектуальна проза може потішити нас добрим гумором. Персонажі Іллі Гурніка викликають щиру симпатію, а музичний лейтмотив, який і об’єднує оповідання в єдину тематичну збірку текстів, робить книжку особливою (чи ж могло бути по-іншому, коли автор — талановитий композитор і піаніст?). Це видання доповнене повістю-післямовою «Код Гурніка» Оксани Забужко, батько якої, до слова, Стефан Забужко, і переклав «Ієрихонських трубачів» з чеської ще у 1960-их роках. Сама ж збірка була настільним читанням у сім’ї Забужків, а кращої реклами книжці для українського читача годі й придумати.

Боятися власних химер чи боротися з ними? Що робити, якщо поряд живе справжній монстр, а іноді й сама відчуваєш себе химерою — з недолугими думками та потребами? А може, не такі вже вони й недолугі? «Празька химера» Євгенії Кононенко є інтерпретованим зверненням до знакового «Власного простору» Вірджинії Вулф. У своїй збірці короткої прози авторка розвиває ідею Вулф про те, що для повноцінного розвитку будь-якій жінці потрібен свій простір — тобто власні житло і гроші, та проєктує цю ідею на зовсім не привабливі пострадянські реалії. А декораціями історій героїнь Кононенко виступають різні географічні локації — від Праги чи Парижа до Солом’янського району Києва.

Герої цієї збірки — бездомні люди, що після різних поневірянь опинились під одним дахом у швейцарській спільноті. Дехто з них зумів соціалізуватися, інші так і не змогли перебороти старих звичок. Відчути на собі, як воно — жити у статусі безхатька, випало і особисто авторці — Євгенії Сенік. Здобути такий досвід письменниця вирішила свідомо, подавшись до Швейцарії співмешкати та співпереживати разом із бездомними. Життєві історії кожного із них Євгенія перетворила на короткі оповідання, ілюстровані мінікоміксами Сергія Костишина, де кожна розповідь — як маленький сірник у спільну коробку.

Іронічні замальовки Вуді Алена — справжня насолода для вибагливого читача-гурмана, який шукає взірцевого поєднання інтелектуальної прози та злободенної сатири. Решті читачів ці оповідання можуть видатися цілком абсурдними. А назва «Повний безлад» щонайкраще відповідає змісту. Саме такий стан речей, на думку Вуді Аллена, панує у світі, переповненому недоумками. Тонко висміяти недоліки сучасного суспільства не так вже й просто, а загорнути їх в обгортку вишуканого художнього стилю — це взагалі майстерність 80-го рівня. Втім, як то кажуть, талановита людина — талановита в усьому, тому зірковий режисер і тут проявив себе як справжній маестро.

О. Генрі «Серце Заходу» (пер. Г. Михайловська) та «Шляхи Долі» (пер. Є. Онуфрієнко) (Навчальна книга — Богдан, 2019)

Класика завжди актуальна, тож кожне нове видання перевірених часом авторів обов’язково знайде свого відданого читача. Серія із 12-ти збірок новел О. Генрі — амбітний проєкт видавництва Богдан, який дарує нам можливість вкотре переконатися в тому, що цей американський письменник був справжнім віртуозом несподіваних розв’язок і тонкого дотепу. Власне, перші дві ластівки згаданої серії уже вийшли друком: «Серце Заходу» і «Шляхи Долі» — чи не найкращі взірці авторських збірок, які вперше побачили світ ще у 1907 і 1909 роках, відповідно. Відтоді не втратили ні своєї актуальності, ні читацької любові — остання, навпаки, тільки додалась. «Серце Заходу», як неважко здогадатись із назви, це дитячі спогади з ковбойським присмаком, а «Шляхи Долі» — невичерпна скарбничка каламбурів і щирих жартів.

Коротку прозу Галини Лицур-Щадей вирізняє її емоційність, щирість, душевність — те, за що якраз найбільше і цінують жіночу (в кращому сенсі цього слова) літературу. Читаючи її історії хочеться то плакати, то сміятися, але здебільшого — просто стиха кивати головою: все розуміємо, самі такі… Те, як авторка пропускає крізь власне сприйняття картину довколишнього світу, змальовує долі простих людей, все це перегукується з універсальним ментальним кодом кожного українця — уся Україна, як відомо, «вийшла з села». Близькі будь-кому з нас тексти про буденне й наболіле викликають з пам’яті забуті спогади дитинства, нагадують нам про близьких людей, рідні місця, автентичні села і їх колоритних мешканців з усіма притаманними їм побутовими звичками.

Особливість, яка вирізняє Філіпа К. Діка та всю його творчість, це, мабуть, імідж своєрідного «руйнівника реальності». Адже здебільшого його тексти зображують героїв, чиє сприйняття дійсності зазнає безповоротних метаморфоз на фоні науково-фантастичного антуражу. Найкращі романи Діка стали культовими завдяки вдалим екранізаціям. Однак і коротка проза автора варта не меншої читацької уваги. Переконатися в цьому допоможе повне її зібрання, яке Видавництво Жупанського планує видати у 4 томах. Перший том уже готовий займати своє місце на вашій полиці й розбавляти ваші читацькі будні першокласними фантастичними оповіданнями.

Трохи сюрреалістична й трохи абсурдистська збірка оповідань Андрія Бондаря «Церебро» — про звичні щоденні пригоди героїв, побутові дрібниці, які їх оточують, різні нехитрі сцени з їхнього життя, що в якийсь момент повертають у несподіване русло, оголюючи таким чином прихований філософський сенс. Тут не завжди вдається зрозуміти, де закінчується реальність і починається вигадка, деякі з описаних курйозів ніколи не могли б трапитись у справжньому житті, а інші — просто-таки переслідують нас на кожному кроці. Містичні історії чергуються із трагічними випадками, герої-недоумки змінюються персонажами-інтелектуалами, тож «Церебро» загалом — химерне читання про все на світі.

Ірина Стахурська
Менеджерка з комунікацій, працюю в аграрній сфері. За першою освітою – банкір. Палко люблю читати і все, що пов’язане з книжками. Віддаю перевагу художці, бо ніщо не зрівняється з задоволенням від прочитання доброго роману. Авторка інстаграм-блогу @book_klondike
https://www.instagram.com/book_klondike/

Залишити відповідь