10 книг художнього репортажу українською, які варто прочитати

Художній репортаж визначають як жанр на межі літератури й журналістики. Автори не вигадують, але й не оперують самими лише сухими фактами – як результат, виникає оповідь метафорична, що рефлексує над реальністю і створює для читача ефект присутності. Яскраві діалоги, підвищена увага до деталей, відповідь на запитання «Чому?» – це все ознаки художнього репортажу. 

Світова історія художнього репортажу триває понад півстоліття. Так, польська школа репортажу, знана як «література факту», налічує вже три покоління репортажистів, а основні принципи жанру описав американець Том Вулф у 1960-их: факт, сценографічність, деталізація і «голоси, які можна почути».

Хоча в Україні художній репортаж з’явився ще у 1920-их (першим помітив прихід нової форми Майк Йогансен), активно розвиватися він почав тільки в останнє десятиріччя. За цей час започатковано не лише нову школу українського репортажу, а й створено спеціалізовані медійні майданчики для їх публікації та перекладено українською десятки репортажних книг, які репрезентують найвідоміші світові репортажні школи.

«Реальне життя цікавіше за вигадку — саме тому, що правдиве. Історії, записані умілим репортером, змушують читача особливо співпереживати героям і ситуаціям, коли він точно знає: описане відбувалося насправді, десь далеко чи зовсім поруч, з такими самими людьми, як і він, — вважає  репортерка й головна редакторка видання Reporters Марічка Паплаускайте. — Український читач лише відкриває для себе цей жанр — жанр не так журналістики, як літератури, в якому форма поступається першістю фактам. А ті, своєю чергою, творять особливий стиль власною доданою вартістю: через влучні деталі, наголоси, метафори автор може розповісти значно більше, аніж говорять його герої. Надихаючись найкращими зразками закордонних репортерів, ми прагнемо, щоби таких текстів з’являлося більше і в українському медійному та літературному середовищі». 

Книга Квятковської-Москалевич ― шанс подивитися під іншим кутом на десять років життя в Україні між Помаранчевою революцією та Революцією Гідності. Розчарування періоду президентства Ющенка, безкарність «сім’ї» Януковича, вплив російської пропаганди, анексія Криму й початок війни на Донбасі ― ці політичні події в репортажах зображені в людському вимірі, без впливових владних фігур, але з простими людьми, які потрапили в міжреволюційні жорна. 

Навряд чи ми зможемо знайти в цій книзі сенсаційні для себе подробиці. Але історія, яку ми прожили всередині країни, може мати зовсім інакший вигляд і спонукати до несподіваних висновків, коли її розповідає хтось сторонній. Катажина Квятковська-Москалевич не дає рецепту, як вбити політичного монстра, але допомагає зрозуміти, якого дракона ми повинні вбити в самих собі, щоб змінити країну. 

Катажина Квятковська-Москалевич ― польська репортерка. Пише для «Polityka», перекладає з білоруської та російської. Досліджує Україну, Росію і Білорусь понад 10 років, її теми ― боротьба з пострадянським минулим, революції та війна. 

Репортажі Саттера ― хроніка занепаду Радянського Союзу в останні 15 років його існування. Його героями стали ті, за ким полювало КҐБ, хто намагався розвалити тоталітарну систему зсередини, займався створенням нових держав і протестував проти діючого ладу. У книзі є окремий розділ про Україну, де описано, хто і як голосував за проголошення незалежності ― не найприємніша правда, яка, однак, пояснює те, що й досі відбувається з країною. 

Офіційна ідеологія перетворила громадян СРСР на безликі гвинтики системи і, як каже Саттер, людство досі до кінця не усвідомило, що з нами всіма трапилося. Щоб наблизити нас і себе до цього розуміння, Саттер говорив з дисидентами, політиками, журналістами, ув’язненими ― тими, кого сам називає «нетиповими». Автор зазирнув за завісу тоталітаризму, щоб знайти там людей ― і йому це вдалося. 

Девід Саттер ― американський репортер і публіцист. Був спеціальним кореспондентом Financial Times у Москві, після повернення до США працював у The Wall Street Journal. Виступав проти комуністичного режиму, викривав його злочини й порушення прав людини. У 90-их продовжив писати про Росію та досліджувати становлення її політичної системи. 

Азербайджан, Вірменія, Грузія ― окремий світ. Войцех Ґурецький досліджував його 20 років. У книзі «Тост за предків» він намагається зрозуміти, чому країни на кордоні Азії та Європи не можуть зробити вибір на користь Сходу чи Заходу, диктатури чи демократії. Автор показує Кавказ під кутом культурним, історичним, релігійним, політичним, міфологічним, урбаністичним, сільським ― і непомітно переплітає їх між собою, створюючи цілісне полотно регіону. 

У книзі немає чітких відповідей ― бо на Кавказі знайти їх неможливо, ― зате є чіткі запитання. Чому близькі народи не можуть порозумітися? Як розвивалася економіка пострадянського Кавказу? Чому виникли невизнані держави? Як працює кланова політика у регіоні? Які методи тиску застосовує Росія? За що конкурують країни? І куди вони, зрештою, рухаються?

Войцех Ґурецький ― польський історик, репортер, аналітик, що спеціалізується на тематиці Кавказу. Автор численних книг про Кавказ (найвідоміша трилогія: «Планета Кавказ», «Тост за предків», «Абхазія»), аналітичних статей, сценарію документального фільму. Був першим секретарем і радником Посольства Республіка Польща в Баку. Публікується в «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», «Wprost» та інших польських виданнях. 

«Усі війни Лари» ― історія воєн, які наздоженуть, куди б ми не тікали. Лара з синами поїхала з Грозного під час Першої чеченської війни, але вони обрали невдалий притулок ― Друга чеченська прийшла до Панкіської ущелини, що в Грузії. Жінка, намагаючись вберегти дітей від війни, відсилає синів до їх батька у Швейцарію. Але трапилося неймовірне ― обоє опинилися в Сирії і стали бойовиками Ісламської держави. 

Історія Лари, яка поїхала до Сирії, щоб вкотре спробувати врятувати свою сім’ю від війни, ― перша книга Войцеха Яґельського, перекладена українською. 

Войцех Яґельський ― польський письменник та репортажист, журналіст тижневика Tygodnik Powszechny. Працював журналістом Gazety Wyborczej, був кореспондентом ВВС і Le Monde. Творчий доробок автора – книги репортажів про Кавказ («Хороше місце, щоб померти»), Афганістан («Молитва про дощ»), Чечню («Вежі з каменю») та Африку («Нічні подорожні», «Трубач з Тембіси», «Дорога до Мандели»).

Книга-машина часу переносить читача у Польську Народну Республіку ― от тільки це не спогади, а дійсність Вітольда Шабловського, його дружини Ізабелли та їхньої маленької доньки. На півроку вони стали учасниками, чи то пак заручниками, експериментального репортажу-перевтілення ― жили так, ніби Польща 1980-их нікуди не зникала. 

Черги за продуктами і талони, радянський холодильник і відімкнення світла, відсутність соцмереж і телефонів, напіврозвалені авто й хабарі для бюрократів, життя без дезодорантів, бананів і Google, натомість з хамовитими офіціантами і тотальним дефіцитом. Репортаж, написаний на друкарській машинці, переносить нас у недалеке минуле, щоб зрозуміти, як ми жили при комунізмі і що це нам дало. 

Вітольд Шабловський ― польський репортер. Автор книг і статей про порушення прав людини у Туреччині («Це з любові, сестро», «Вбивця з міста абрикосів»), польсько-українські відносини («Кулемети і вишні. Історії про добрих людей з Волині»), посткомуністичну Східну Європу («Танечні ведмеді»). Працював у турецькій службі CNN, писав для «Gazeta Wyborcza», наразі веде ранкове шоу на радіо про подорожі.  

Ганна Кралль «Раніше за Господа Бога» (Темпора, 2017)

У книзі зібрані три репортажні книги про долю польських євреїв у часи Другої світової війни ― «Раніше за Господа Бога» (1997), «Докази існування» (2000), «Дорога чекає червового короля» (2006). 

«Раніше за Господа Бога» ― історія лікаря-кардіолога, який став одним із лідерів повстання у Варшавському гетто. І тоді, і тепер від нього залежало, чи виживуть інші: аби інші вижили, герой був змушений грати наввипередки з Богом. Подекуди різкий і цинічний, він розповідає, яким насправді було повстання і чи правильно його пам’ятають тепер. 

Серія репортажів «Докази існування» розповідає про євреїв у Польщі до і під час війни. Назва промовиста ― євреї були невід’ємною частиною суспільства, як би про це не хотіли забути деякі поляки. Їхні будинки, вулиці, синагоги, школи, старі фотографії, документи в Єврейському історичному інституті, спогади ― це доказ життя, виживання і смерті. 

Остання книга, в якому зовсім немає авторки, «Дорога чекає на червового короля» ― це історія молодої єврейки, яка найбільше прагне врятувати свого чоловіка з концтабору. Її завдання ― вижити, щоб вижив він. Втеча, переховування, пошуки, зустріч ― люди це можуть витримати, але чи здатні це випробування пройти стосунки між ними? Історія, яку сама Ганна Кралль вважає гідною Голлівуду. 

Ганна Кралль ― польська репортерка і письменниця, яку вважають однієї із засновниць польської школи репортажу, знаної як «література факту». Працювала в «Życia Warszawy», з 1969 по 1981 рік – у «Polityka», з яких три роки була кореспонденткою в СРСР, з 1990-их працює в «Gazeta Wyborcza». Авторка книг репортажів про життя в СРСР і Польщі, Голокост, кіносценаріїв та мемуарів. 

Вперше Ришард Капусцінський зустрівся з Радянським Союзом, коли Червона Армія увійшла в рідне місто Пінськ. З цього й починається його «Імперія», спостереження за якою тривали понад півстоліття. У книзі Капусцінський пише про Україну, Росію, Центральну Азію, великі міста й забуті всіма провінції, простежує шлях СРСР від 1930-их років, коли система набирала обертів і була в розквіті, до появи перших тріщин і повного занепаду. 

З книги можна дізнатися, зокрема, про те, якою була Україна часів СРСР ― згадки про Голодомор, розмова з поетом-шістдесятником Іваном Драчем, поїздка до Дрогобича, демонтаж пам’ятника Леніну, київські комунальні господарства й Дніпро. Капусцінський не просто спостерігає ― в останній частині книги, побачивши розпад СРСР і перші роки незалежності новоутворених держав, він припускає, що може відбуватися далі. І, як ми вже зараз знаємо, майже ніколи не помиляється у не завжди оптимістичних прогнозах. 

У цій книзі два репортажі про різні світи, які, втім, є продовженням і породженням одне одного. Репортаж «Імператор» ― історія про революцію в Ефіопії 1974 року. Але розказана вона не вустами повстанців і переможців, а через несміливі діалоги колишніх палацових слуг Хайле Селассіє. Після поразки режиму імператора вони змушені переховуватися, але все ж розповідають про звичаї й традиції палацу, наростаюче народне невдоволення, перші вбивства і виступ армії на користь протестувальників. Вони бачили, як безкарна влада породжує ненависть до себе, але так і не зрозуміли чому ― адже в них був «найкращий і наймилостивіший пан».

Друга частина ― розповідь про іранську революцію 1978-1979 років. Що відбувається після того, як згасає жар повстань? Чому такі потрібні під час протестів одне одному люди віддаляються і стають звичайними гвинтиками в новій системі? Чому, перемігши диктатора, ми все ж не можемо перемогти себе? Капусцінський поїхав шукати відповіді на Схід, у край нафтового капіталізму і феодальних пережитків минулого, релігії та міфологізованої історії, протистояння й інертності. Разом з цим автор розповідає про політичну історію Ірану, сучасність, релігійну основу держави та культуру. 

Ришард Капусцінський ― видатний польський репортер і публіцист. Писав для «Sztandar Młodych», «Polityka», «Kultura», протягом десяти років був єдиним іноземним кореспондентом Польської Агенції Пресової у 50 країнах. Автор книг про Африку, Латинську Америку, Близький Схід, Центральну Азію, пострадянські країни. Писав про революції і війни, тоталітарні режими і їхнє повалення, розвиток посттоталітарних суспільств. Номінований на Нобелівську премію з літератури. Після Станіслава Лема найбільш перекладаний польський автор. 

Війна в колишній Югославії у 1990-их закінчилася втручанням військ НАТО й утворенням шістьох нових держав. Гаазький трибунал у справі військових злочинів на цій війні діяв з 1993 по 2017 роки, за цей час засудили 90 осіб. Підсудні ― колишній генерали й солдати, політики й прості громадяни. Славенка Дракуліч написала книгу репортажів із залу суду саме про них ― десятьох злочинців, намагаючись зрозуміти, що примусило звичайних людей ненавидіти і вбивати своїх сусідів. 

Чи існує колективна безвідповідальність тих, хто дозволив злочини проти людства у Югославських війнах? Які смаки, страхи й переживання мали ті, хто організовував масові вбивства? Що вони відчували тоді й про що думають на лаві підсудних? Чи вірили в те, що роблять? І головне ― чи кожен може стати інструментом у руках війни?

Славенка Дракуліч ― хорватська письменниця та репортерка. Під час війни у 1990-их через звинувачення у космополітизмі змушена була виїхати до Швеції, де жила тривалий час. Зараз живе у Швеції та Хорватії. Авторка книг про посткомуністичні країни та переосмислення пам’яті про тоталітарні режими. 

(читайте також новий переклад книги Дракуліч українською — «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися»)

Діна Ґотлібова, чеська єврейка, потрапила до концентраційного табору Аушвіц-Біркенау, коли їй було 12. Вона вийшла з його території живою завдяки таланту до живопису ― але ті, кого вона малювала, були знищені. На замовлення доктора Менгеле, «Ангела Смерті», Діна фіксувала акварелями останні дні ромів в Аушвіці. Пізніше її замальовки передали в музей табору.

Лідія Осталовська розповідає історію знищення ромів нацистами через художницю, що наголошує на авторському праві і вирішує повернути картини. Музей опирається ― пам’ять про злочини не можна привласнити. 

Лідія Осталовська ― польська репортерка і громадська діячка. Писала для «Przyjaciółce», «itd», «Gazeta Wyborcza». Співпрацювала з партією «Солідарність», була співзасновницею єдиної неурядової організації в Польщі, що займається зниклими безвісти. Авторка книг і репортажів про етнічні меншини. 

(Visited 479 times, 1 visits today)