Іронічні, чуттєві, галюциногенні: 12 книжок лауреатів з Нобелівської премії

Вже завтра ми дізнаємось ім’я цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури. Ну а поки що давайте згадаємо переможців минулих років і їхні книжки.

За 119 років існування премії від неї відмовились лише двоє письменників: Борис Пастернак — під тиском влади сов’єтів, і Жан-Поль Сартр, французький письменник, філософ і драматург, який відповів Нобелівському комітету, що «письменник не має перетворюватися на громадський інститут». На щастя, решта лауреатів нагороду прийняли, і обрати улюблених авторів з-поміж сотні видатних і напрочуд різнопланових митців дуже легко. Складнішим буде зворотній процес — викреслити з улюблених. А особливо, коли всі вони здаються тобі просто неймовірними. 

Ось вам 12 дивовижних книжок лауреатів нобелівки. І з ними ви можете виконати завдання до осіннього бінґо.

Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене»

Ніколи, ніколи не відмовляйте собі в тому, аби прочитати формулювання, з яким високоповажна комісія присуджує премію. Це справжня музика у літерах. Дивіться: 2017 року Нобелевську премію з літератури отримав британський письменник японського походження Кадзуо Ішіґуро, бо він «у своїх повістях потужної емоційної сили відкриває прірву під нашим ілюзорним почуттям зв’язку зі світом». І от скажіть, що це не фуга ре мінор!

«Не відпускай мене» — це наукова антиутопія, яку вже практично можна відчути в реальності. У привілейованій школі-інтернаті Гейлшем живуть і навчаються діти до 16 років. Вони наче звичайні собі дітлахи, але замість майбутнього їх оточує чорна прірва. Бо в цих дітей є обов’язок стати донорами. Донорами органів для інших людей, адже вони — клони, вирощені саме для цього. Такі собі живі контейнери з корисними запасними частинами. Про таку світобудову читач дізнається не відразу, а поступово, і це ще більше приголомшує. Оповідь іде від головної героїні Кеті, яка мостить цілий тракт спогадів, діалогів і відчуттів. Вони ведуть нас до її минулого і показують чорне провалля в тому місці, де має бути майбутнє.

У Видавництві Старого Лева вийшла вже ціла серія книжок Ішіґуро, і якщо ви не знаєте, з чого почати знайомство з цим японо-британським генієм, «Не відпускай мене» ідеально підходить.

Світлана Алексієвич «Цинкові хлопчики»

Алексієвич отримала Нобелівську премію 2015 року за «багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню і мужності у наш час». Усі книги Алексієвич — це словесні пам’ятники особливому болю світу. Вона береться за незагоєні рани і спрямовує туди потужний стовп світла — так, наче намагається очистити їх кварцом.

Роман «Цинкові хлопчики» присвячений війні в Афганістані, одній з тих численних безглуздих кривавих бійок, куди з шаленою радістю побіг «радянський сапог», вражений імперським ментальним грибком. Десять років на далекій чужій землі гинули радянські військові, серед яких було чимало українців. Правду про ту війну ретельно приховували — і тоді, протягом бійні, і після її закінчення. Приховування набрало розмаху настільки, що коли книга вийшла, її заходилися судити «за наклеп» — справжнісіньким судом, з прокурором, громадськими обвинувачами і «групами підтримки» у владі і в пресі. Адже зовсім не такою виглядала та війна насправді, як її намагалися зобразити у побєдних газетних статтях. Матерям не дозволяли заглянути у цинкові труни, в яких привозили тіла їхніх дітей, учорашніх школярів. Похорон не афішували, справжні причини смерті замовчували. Чи не правда — схоже на те, як зараз повертають «іхтамнєтов» додому?

Всі романи з циклу «Голоса утопії» Алексієвич перекладені українською.

Патрік Модіано «Нічна трава»

«За мистецтво пам’яті, з яким він розкриває найбільш невловне в людській долі й показує життя в окупації» — ось із таким епітетом отримав Нобелевську премію Патрік Модіано, відомий французький письменник та сценарист. Окрім Нобелівської у нього є ще декілька премій, серед яких Ґонкурівська, теж вагома і знана серед книголюбів.

«Нічна трава» — роман без дії, але з детективним сюжетом, без часових рамок, але з чіткими часовими періодами. 

Головний герой передивляється чорний нотатник — свій щоденник, який він вів у 60-ті роки 20 століття, перебуваючи у Парижі. Згадує, міркує, переосмислює, знов закохується у свою тодішню палку пристрасть — дівчину Данні, яка так і залишилась для нього загадкою, незірваною маскою. 

Модіано — майстер замалювати у думках читача місце дії: міські вулиці, бульвари, набережні, кафе, вокзали і станції метро Парижа. Він робить їх настільки опуклими, що здається: простягни руку — і доторкнешся. І ось ти вже разом із автором крокуєш по зрідка тихих, частіше — гамірних вулицях Парижу, спілкуєшся з мешканцями барів, підозрюючи, що вони щонайменше дрібні злодюжки, а може й навіть іноземні шпигуни. 

«Нічна трава» — ідеальна книга для осені. Для неспішного читання, ностальгії, терпких запахів і солодкавих смаків.

Еліс Манро «Кохання хорошої жінки»

Еліс Манро працює виключно у жанрі короткої прози, тому й журі не стали вигадувати ровера, а присудили канадській письменниці Нобелевську премію 2013 року як «майстру сучасного оповідання». Російські критики заходились порівнювати її з Чеховим, але навіщо світові ще один Чехов, коли краще хай у ньому буде і Чехов, і Манро незалежно від оціночних суджень?

Збірка «Кохання хорошої жінки» складається з восьми оповідань, де головні героїні — жінки. Різні за віком, за статками, за характером  усі вони у чомусь нещасні, а в чомусь надзвичайно щасливі. Майстерність Манро робить їх справжніми, у кожній з героїнь ми можемо впізнати своїх подруг чи родичок, колег чи друзів із минулого. Уміння розкрити персонажа, занурити у світ його страждань чи пошуків себе, з інтригою та яскравими описами — у цьому вся Манро.

Мо Янь «Червоний ґаолян: історія одного роду»

«За поєднання галюциногенного реалізму з народними казками, історією та сучасністю» Нобелівський комітет присудив нагороду китайському письменнику, почесному доктору філології Відкритого університету Гонконгу, який пише під псевдонімом Мо Янь. Одне лише формулювання комітету змушує терміново шукати його твори і заповнювати прогалини у читацькому досвіді.

Здебільшого, саме роман «Червоний гаолян» став вирішальним під час визначення переможця з літератури 2012 року. «Червоний ґаолян» — це, вважайте що, китайська версія будь-якого національного епосу, в якому є кілька століть історії родини, битви, перемоги та поразки, страждання і кохання, герої та покидьки. 

Головний оповідач — онук подружжя, яке мешкало на північному сході Китаю під час антияпонської війни у 1930-ті роки. Вони збирали гаолян (різновид злакової рослини), робили з нього вино та їжу, аж поки не прийшли окупанти. І сьогодні їхній онук вибудовує історію родини — правдиво, не оминаючи незручних моментів. Адже історія має бути збережена справжньою, без замовчувань на догоду моралі чи задля стрункості сюжету. 

Ця книга — не для ніжних надчутливих натур, вона містить безліч відверто кривавих і насильницьких сцен. Але така і є історія — незручна, кривава і регулярно повторюється. «Червоний гаолян» було екранізовано, світова прем’єра відбулась 1988 року на Берлінському міжнародному кінофестивалі, де кінострічка здобула головний приз.

Маріо Варгас Льоса «Сон кельта»

Льоса — іспано-перуанський письменник, який раптово написав книгу, присвячену борцю за незалежність Ірландії Роджеру Кейсменту.

«Сон Кельта» — це документальний роман про перебування Кейсмента у в’язниці, в очікуванні повішення, де він згадує своє життя. А згадувати було багато чого. Сер Роджер Кейсмент — це справжня історична постать. Він був британським консулом у Конго та Бразилії. Розслідував злочини работоргівців на території Перу, за що був проведений у лицарі Британської імперії. Діяч ірландського національно-визвольного руху, який був страчений, як зрадник корони. Як так сталось? Що відбулося з ним у Конго та Амазонії, що він повернувся до Ірландії з бажанням Боротьби за свободу Ірландії? І чи вплинули на рішення суду його гомосексуальні щоденники, які опублікували під час слідства?

Маріо Варгас Льоса отримав Нобелівську премію 2010 року «за детальний опис структури влади і за яскраве зображення повстання, боротьби і поразки особистості».

Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо «Золотошукач»

«Автор нових напрямів, поетичних пригод, чуттєвих захоплень, дослідник людства поза межами правлячої цивілізації», каже нам Нобелівський комітет про французького письменника Ґюстава Ле Клезіо, і ми смиренно погоджуємось. Його «Золотошукач» це повільна медитативна історія про втрачений рай і відчайдушні спроби туди повернутись. 

Алексіс Летан мрійник, ідеаліст і фантазер після випробувань Першою світовою війною, намагається відшукати скарб Невідомого Корсара, який за чутками захований десь на острові Родрігес. Тільки він, на думку Алексіса, поверне йому втрачене: родину, дім, дерева, синє море із білопінними барашками та головне відчуття щастя. Він жадає повернутись у минуле, де не знав печалей і самотності, тому шукає цей скарб, навіть ціною тих, хто з ним поруч сьогодні. Адже відмовитись від безглуздих пошуків означає позбутися сенсу життя, зрадити дитячу мрію.

Це красива і чуттєва історія про те, як важливо відчувати, слухати серце і не гарувати за матеріальним, бо найголовніші речі в житті це не речі.

Орхан Памук «Рудоволоса жінка»

У головного героя, молодого хлопця Джема Челіка, який мріє стати письменником, зникає батько, що мав певні проблеми з поліцією. На літній час Джем влаштовується підмайстром до свого сусіда, колодязних справ майстра. На його біду (чи щастя?) поруч із містом, де вони копають колодязь, отаборяється бродячий театр, у якому Джем зустрічає актрису — загадкову рудоволосу жінку. І вона пропускає його не лише на вистави, а і до себе в душу.

Орхан Памук, який отримав Нобелівську премію 2006 року, як автор, який «у пошуках меланхолійної душі рідного міста знайшов нові символи для зіткнення і переплетення культур», звертається до теми зіткнення Заходу і Сходу, надзвичайно актуальної для сучасної Туреччини. У його романі постають відразу дві легенди — грецька і східна. В одній син вбиває батька, а в іншій — батько сина. 

Вся історія «Рудоволосої жінки» — трактування цих двох легенд, проживання їх героями, роздуми про вічну проблему батьків і дітей. Проблема першого кохання та його наслідки, зв’язок поколінь і дорослішання — тло, на якому Памук малює свою історію.

Ельфріда Єлінек «Смерть і діва І-V. Драми принцес»

Скандальна австрійська авторка отримала Нобелівську премію 2004 року за «музичний потік голосів у романах і п’єсах, які з надзвичайним лінгвістичним запалом розкривають абсурдність соціальних кліше та їхньої поневолюючої сили». 

У збірці «Смерть і діва I–V. Драми принцес» Ельфріда Єлінек знов звертається до теми жінок, яким постійно випадає виключно пасивна роль у західноєвропейській культурі. Підзаголовку — «Драми принцес» — достатньо, щоб лаконічно описати п’ять п’єс, зібраних у книзі Єлінек. Це саме драми у багатьох сенсах: від формату до звичних театральних архетипів. Але всі ці типові принцеси вивернуті назовні, як панчоха, і являють світу все своє внутрішнє невдоволення. 

У п’єсах Єлінек казкові принцеси та сучасні жіночі ікони стилю виголошують свої передсмертні промови або говорять уже з того світу. Бо всі вони занапащені чоловіками. Кожна з принцес приречена до трагічної долі. Це жалюгідно і в той самий час значуще. Єлінек встигає — як завжди — сказати те, що завжди потрібно говорити. Гендерна нерівність стара як світ. І триватиме, поки казки, які ми розповідаємо дітям, не зміняться.

Джон Максвелл Кутзее «Безчестя»

Джон Максвелл Кутзее — південноафриканський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 2003 року, який до того ж, двічі отримував Букерівську премію, на вручення якої жодного разу не з’явився, а промову на врученні Нобелівської премії присвятив Робінзону Крузо. 

У книзі «Безчестя» Кутзее порушив парадоксальне, як на европейський світ, питання расизму з боку темношкірих щодо «білих господарів». Головний герой Девід Лур’є — підстаркуватий професор кейптаунського університету, звабивши у черговий раз студентку, не оминає кари. Він  вимушено покидає університет, виїжджає з міста і вирушає погостювати до своєї дочки від першого шлюбу в містечко Салем. Там на Девіда чекає ще більше безчестя, аніж на товариських зборах з розгляду його моралі. Так, Лур’є по суті своїй хтивий сатир, який бажає кожну жінку і навіть на дочку якось не так дивиться. Але чи змінить його перебування у Салемі, у постапартеїдному суспільстві, де відсутність порядку і вражаюча жорстокість — це норма?

«Безчестя» називають романом-полемікою, відповіддю письменника на питання Франца Кафки «бути чи не бути людині, якщо життя звела її в очах оточуючих до стану комахи». Роман був екранізований, а головну роль у фільмі виконав незрівнянний Джон Малкович.

Жозе Сарамаго «Євангелія від Ісуса Христа»

Цей роман церква визнала образливим і охрестила «пасквілем на Новий Завіт», але саме він 1998 року приніс автору Нобелівську премію. Сарамаго, на думку Комітету, «за допомогою притч, наповнених уявою, співчуттям та іронією, дає можливість осягнути ілюзорну реальність». 

У романі «Євангеліє від Ісуса Христа» син Божий постає більше сином людським. Ісус тут — повністю людина, з усіма притаманними людям принадами та гріхами, бідами та сумнівами, бажаннями і помилками. Ісус страждає, бо відчуває вину за смерть вифлеємських немовлят. Він пізнає жінку, яка не покидає його до кінця днів. Але всі його зусилля бути людиною марні, бо він приречений урятувати людей коштом власної смерті.

Сарамаго пише особливо — в нього практично відсутні діалоги, а весь текст не розбитий на абзаци, але такі суцільні полотна — то вдалий інструмент занурення, коли концентрація на тексті стає порталом у саму історію.

Сол Беллоу «Дар Гумбольдта»

Канадський емігрант, чиї батьки подалися з Санкт-Петербургу до кращого світу на початку 20 століття, отримав Нобелівську премію 1976 року за «людське розуміння і тонкий аналіз сучасної культури». Беллоу — блискучий соціальний сатирик, IQ якого просто зашкалює, — створив величезне полотно життя американського інтелектуала 70-х років 20 століття. 

Декому стежити за польотом думки Беллоу важкувато, тому вони починають розповідати про зарозумілий чи нудний сюжет, а точніше — його відсутність. Сам Беллоу називав свій «Дар Гумбольдта» смішною історією про смерть, і це дійсно блискуча «чорна комедія» про складні дружні стосунки, які з’єднали двох чоловіків. 

Головний герой — старіючий, але успішний письменник, світський лев, Чарлі Сітрин, який перебуває на переломному етапі життя. Переїзд, розлучення, молода коханка, роман, який не вдався, і його продовження, а ще картярські борги місцевим гангстерам. Тому подумки він постійно повертається до свого давнього друга й наставника поета Гумбольдта фон Флейшера, намагаючись отримати прощення за те, що покинув друга у складний момент його життя.

Залишити відповідь