Ґонкурівська премія – найстаріша і найпрестижніша літературна відзнака у Франції. Її призначають щорічно за прозові твори, написані французькою мовою. Втім, назвати Ґонкурівську премію «місцевою» зараз уже й язик не повертається. Заснована 116 років тому за заповітом Едмонда Ґонкура (одного із братів Ґонкурів – класиків французької літератури), вона існувала навіть в роки обох воєн. Її лауреатами стали багато видатних письменників, як-от Марсель Пруст і Симона де Бовуар. При тому, що сума нагороди становить символічні 10 євро, сьогодні премія вважається однією з найпрестижніших в галузі літератури у всьому світі й слугує своєрідним знаком якості для книг авторів-франкофонів. У цій добірці ми зібрали найбільш яскраві із романів, відзначених Ґонкурівською премією у різні роки.
Хоча Ґонкурівську премію, згідно з правилами, можна присудити авторові лише раз за його життя, однак є письменник, який став її лауреатом двічі. І цей виняток – Ромен Ґарі: вперше його відзначили премією у 1956 році за роман «Корені неба», а вдруге — у 1975-му якраз за «Життя попереду», який був виданий під псевдонімом Еміля Ажара. Те, що Еміль Ажар і є Роменом Ґарі, з’ясувалося вже після присудження відзнаки. Тим не менше, попри всі скандали й непорозуміння, книга про арабського хлопчину-сироту Момо заслужено отримала прихильність своїх читачів. Ця історія сповнена любові й життєвої наснаги, втім, вона також дуже реалістично змальовує всі прикрощі життя в еміґрантських нетрях: Момо виховує стара повія мадам Роза у Бельвілі, передмісті Парижу для «нефранцузів». «Життя попереду» — це особливий світоглядний твір, що порушує серйозні теми мультикультурності, співіснування етнічного, національного і релігійного різноманіття.
Написанням цього роману Матіас Енар спробував звільнити Схід від західних кліше, показати інший його бік, розкрити суть, заховану за колоритом. До слова, сам автор тривалий час навчався на Близькому Сході, тож тема йому близька не зі слів. «Компас» можна було б назвати і путівником по мистецтвознавству та орієнталізму, і романом-медитацією. Адже книга спонукає читача заглибитись у роздуми про відносини Сходу та Заходу, скоріш не зрозуміти Схід, а відчути, спираючись на його культурне надбання, розділити враження видатних європейців, котрі у різні часи відкривали для себе цю загадкову частину світу. Щоправда, роздумувати нам пропонують за посередництвом головного героя – австрійського музикознавця Франца Ріттера. Чоловік перебуває при смерті, і під дією обезболюючих поринає у спогади, немовби заново проживаючи власне життя протягом кількох годин. Назвою роман Енара завдячує компасу, що замість півночі завжди вказує на схід, – такий подарунок зробила Францу його подруга Сара, якій у книзі також відведена не остання роль.
Присудження Ґонкурівської премії нефранцузу Макіну стало сенсацією й закріпило за ним одне із центральних місць у сучасній французькій літературі. Ще наприкінці 80-их майбутній письменник виїхав із СРСР до Франції, де попросив політичного притулку. Звісно, після отримання престижної літературної нагороди йому відразу ж надали і французьке громадянство, тим більше, що Андрій добре знав мову і взагалі був онуком французької еміґрантки, яка жила в Росії із часів революції 1917-го. Свої романи Макін пише виключно французькою, втім, більшість із них так чи інакше торкаються Росії. Сьогодні вони перекладені більш ніж 40 мовами, але до сих пір не видані на його батьківщині, оскільки письменник не дає дозволу на їх видання. Зокрема, і «Французький заповіт», який є книгою з явно біографічною основою. Роман розповідає історію дорослішання хлопчика Альоші, що живе у великому індустріальному місті десь на Волзі, але його бабуся – француженка. Її розповіді про далеку казкову країну мають колосальний вплив на все його життя. Звісно, реалістична російська глибинка в книзі дуже невигідно контрастує з французьким шармом та елегантністю бабусі.
Саме завдяки другій частині своєї семитомної епопеї «У пошуках утраченого часу» під назвою «Под сенью дев, увенчанных цветами» Марсель Пруст у 1919 році став лауреатом Ґонкурівської премії. У цій частині роману простежується період дорослішання ліричного героя-хлопчика, перетворення його на юнака, який вперше починає спізнавати закоханість і потяг до протилежної статі. «Под сенью дев, увенчанных цветами» продовжує демонструвати читачеві вже знайому манеру Пруста: письменник воліє взяти якийсь один момент, одне відчуття, одну рису або ж одного персонажа в контексті ситуації і поволі, плавно та неквапно, сторінка за сторінкою, виводити цей образ. Варто зазначити, що присудження Ґонкурівської премії мало дуже сильний вплив на Марселя Пруста. Саме після отримання нагороди він ще більше заглибився у написання свого роману-епопеї «У пошуках утраченого часу», постійно прагнучи його вдосконалення. У підсумку, над головним твором свого життя Пруст працював протягом 13 років (у період 1909-1922 рр.).
Головні герої цього роману – без сумніву, найяскравіша пара Америки епохи джазу (1920-ті роки) – Френсіс Скотт і Зельда Фітцджеральди. Їхнє кохання було непересічним: сильним, стрімким і драматичним. Втім, дехто схиляється до думки, що експресивна Зельда була не тільки дружиною своєму знаменитому чоловікові, його музою і натхненницею, а й, можливо, навіть співавторкою його геніальних творів. Таку інтерпретацію поклав в основу свого роману Жіль Леруа. Власне, «Пісня Алабами» – це її історія. Історія про бунтівну і яскраву дівчину з Півдня Америки, яка своєю життєвою енергією та запалом могла надихати, а могла і руйнувати. На жаль, серед зруйнованого опинився власний шлюб Зельди та її психічне здоров’я. Хто цікавиться творчістю Фітцджеральда, той напевне знає про трагічну долю його дружини. Тим не менше, «Пісню Алабами» точно варто прочитати тим, кому до душі припали знамениті романи «Великий Ґетсбі» та/або «Ніч лагідна».
Назва Les Bienveillantes відсилає нас до давньогрецьких ериній (чи давньоримських евменід), а це, як відомо, – богині помсти, які відстоюють світовий лад, переслідуючи людей, винних у кровних злочинах. Крізь призму цього міфічного мотиву роман Літтелла «Благоволительницы» розповідає нам історію життя офіцера СС Максиміліана Ауе. Головний герой – гомосексуал і водночас коханець рідної сестри, але також і витончений інтелектуал, естет, поціновувач російської класичної літератури. Оберштурмфюрер Ауе в складі айнзацгрупи під час Другої світової працює у різних точках: в Бабиному Яру, на Кавказі. А мешканці тоді ще мирного Берліна, в свою чергу, переймаються долею своїх «героїв», несподівано оточених та розгромлених під далеким і незрозумілим Сталінградом… Джонатану Літеллу своєю книгою вдалося зробити крок у реальність через минуле, щоб таким чином спонукати читачів на думки про власні вчинки і неминучу відповідальність за них.
Мішель Турньє ще за життя став одним із найвизначніших та найпомітніших прозаїків сучасної Франції, був членом Ґонкурівського комітету. Автор помер не так давно, у 2016-му, проживши довге і плідне творче життя. Книга, за яку він був відзначений Ґонкурівською премією, заснована на давньогерманських легендах про Вільшаного короля (або ж Лісового царя). Власне, використання «міфологічного» ракурсу дозволило Мішелю Турньє у своєму романі по-новому глянути на феномен фашизму і спробувати глибше дослідити його магічну природу. Твір наскрізь просякнутий знаками і символами, тож читачу, аби зрозуміти роман, потрібно вміти їх помічати і прочитувати. У 1996 році книгу Мішеля Турньє «Вільшаний король» було екранізовано, головну роль у фільмі зіграв Джон Малковіч. Як і сам роман, фільм наштовхує на думку про універсальний міф, а саме – міф про Людожера, образ якого приміряє на себе головний герой Авель Тифож.
Ще одна книга про жахіття війни у нашій підбірці. А що трилери французького романіста і сценариста П’єра Леметра відзначаються тонким психологізмом, то і «До побачення там, нагорі», попри складну воєнну тему, викликала непідробне захоплення у читачів і критиків. У центрі сюжету свого роману автор ставить кілька пов’язаних між собою історій, які описують війну, як цілком комерційний і цинічний проект. Наприклад, колишній офіцер успішно сколочує статки на власному новому «бізнесі»: виготовляє труни для загиблих французьких солдатів. А інвалід та опіумний наркоман стають компаньйонами, щоб заробити грошей на афері з неіснуючими пам’ятками для все тих же полеглих французьких героїв. До слова, фраза «До побачення там, нагорі», яка дала назву роману, – це останні слова розстріляного за дезертирство, а згодом реабілітованого солдата Першої світової війни. Восени 2017 року з величезним успіхом на європейських екранах пройшов також фільм французького кінорежисера Альбера Дюпонтеля «До побачення там, нагорі». Критики зустріли його схвальними відгуками і назвали стрічку «чудовим фільмом, знятим за видатною книгою».
Із 1988 року в Ґонкурівської премії з’явилася «молодша сестра» – Ґонкурівська премія ліцеїстів. Її основною метою є спонукати молодих людей до читання. Близько 2 тисяч французьких старшокласників із 56 ліцеїв щороку читають всі 12 романів, номінованих Ґонкурівською академію на здобуття основної премії. Вони беруть участь в обговореннях та дебатах про ці книги, а потім паралельно голосують за свого, альтернативного переможця, і оголошують свої результати у той же день, коли стає відомим ім’я Ґонкурівського лауреата.
Детективний роман Жоеля Діккера «Правда про справу Гаррі Квеберта» у світі переклали на понад 30 мов, що є свідченням неабиякої популярності цього твору. Мабуть, тут варто говорити про виняткову майстерність автора, адже він вміло тримає інтригу протягом усіх семи сотень сторінок свого роману. Головний герой «Правди» Маркус Ґольдман – молодий письменник, що переживає творчу кризу. А Гаррі Квеберт є його старшим колегою, до якого у провінційну американську Аврору, власне, приїжджає погостювати Маркус. Однак, замість спільних пошуків натхнення, Ґольдман отримує ту саму «справу», правду про яку йому доведеться з’ясувати. Кохання, вбивство, творчість, символізм – у цьому романі є все, за що читачі так полюбляють детективний жанр. Тож не дивно, що молодий швейцарець Діккер (на момент виходу «Правди» йому було всього 27 років) з легкістю завоював прихильність французьких ліцеїстів.
Цей вибір альтернативного Ґонкурівського жюрі можна було б назвати цілком очевидним, адже головний герой «Клубу невиправних оптимістів» – ровесник ліцеїстів, хлопець-підліток Мішель Маріні. Його переживання точно знайомі молодому читачеві, однак книга не тільки для таких, бо порушує дуже серйозні теми і, попри оманливу назву, далеко не є легкою історією на два-три вечори. «Клуб невиправних оптимістів» Жана-Мішеля Геннасії – це, насамперед, книга про війну, історичну пам’ять, сімейні травми і трагедії національного масштабу. Чудовий зразок роману-дорослішання на тлі Парижа 50-60-их років XX століття, який вкотре нагадує про важливість діалогу між поколіннями. Захоплива і глибока, ця книга розповідає про вічні цінності, такі, як кохання і дружба, а також про пошуки себе і роль історичної епохи в людських долях.
509 thoughts on “Добірка найяскравіших романів – володарів Ґонкурівської премії”