Мова піде про книжку Маркіяна Камиша «Оформляндія або Прогулянка в Зону». Це дивна книжка. Її читаєш так само, як автор ходить Зоною, – постійно зупиняючись, уважно дивлячись під ноги, продираючись через колючий дріт огорожі і чагарники…
Просуваючись Зоною, тобто перегортаючи сторінки, фіксуєш раз у раз у собі німе запитання: навіщо воно мені? Все це? Мені – людині, яка знала, що 26 квітня у Чорнобилі «бахнуло», тож заманювати людей на першотравневу демонстрацію у Києві не мало жодного сенсу, окрім людожерського. Людині, яка ніч простояла у черзі до залізничної каси, аби купити квитка і вивезти дітей з Києва. На свої очі бачити юрби людей, які тікали з Києва від Чорнобиля якнайдалі і наразі читати про «сталкера», який своєю охотою йде до пекла.
Сама Зона мені не цікава (дякуючи братам Стругацьким). Там нема для мене жодної екзотики, аби сприймати побачене як нове знання. Я не хочу до цієї Зони (та й до інших теж). Те, що я там побачу, – мене не здивує.
Я буду дивитись і згадувати розповіді очевидців про метробудівців, які відкочували вагонетки з грунтом з-під реактора, з існуючої лише на папері шахти, у яку мав впасти реактор у разі аварії, зсунувши під підборіддя «пелюстки», через які неможливо було дихати… і набирали своїх рентгенів. Про солдатиків-строковиків, яких «родіна» вчергове кинула до пекла, «забувши» забезпечити необхідним захистом…
Автор, як анти-Данко, пішов у Зону, аби засвідчити: там нічого немає. Нічого. Крім одного. Очевидного доказу того, що людина може отримати перемогу над природою, але тимчасову і непевну.
Та все це – філософія, якої цурається і сам автор, питаючи себе майже на кожній сторінці: що я тут роблю? Хіба може бути метою «прогулянки» (авторський вираз) бажання спожити горілки і заїсти тушняком посеред дестрою?
Та попри весь негатив і безнадію, якими щедро насичена книжка, є і позитив. Принаймні, для мене. Природа у зоні вистояла проти завданої їй шкоди. Вистояла і перемогла. У лісах з’явилася дичина, навіть та, на повернення якої не сподівалися вчені. І не з двома головами, а звичайна. Така, якою її задумав Творець.
Я не знаю, що робити з Зоною. Маю лише тверде переконання, і воно збігається з магістральним трендом розвитку людства, що кожен куточок на планеті має бути доглянутим, облаштованим без порушення природньої гармонії. Та, вочевидь, на деякий час потрібна і така Зона – як пам’ятка злочинного людського нехлюйства.
Є в книжці і цікавий момент: Зона приваблює іноземних авантюристів. І це не дивно – бажаючих полоскотати собі нерви завжди вистачало. Якщо домашнє європейське комфортне повсякденне існування не дає ані найменшої можливості отримати адреналінову атаку, то треба вирушати у країни третього світу, де така можливість є. Отже, Україна – держава третього світу. А книжка, якщо попаде до європейського читача, може стати таким собі підручником для шукачів пригод. «Екстрім для чайників».
Прискіпливо шукав по тексту грунт для назви «Оформляндія». Знайшов. Посміявся. Оформляндія в нас – не Зона, а ще недавно одна шоста частина світового суходолу…
Для фахівців загальновідомо, що читати опис без діалогів і прямої мови важко. Швидко втомлює монотонність оповіді. Але тут – читається! Як не дивно. І в цьому своєрідна магія книжки.
І все ж, і все ж – повинен бути якийсь сенс у всьому написаному в «Оформляндії…». «Нелегальні туристи роблять мертві міста живими» – може, такий?…
Віктор Душко
50 thoughts on “Пікнік на даху або гімн фаталізму”