«Понаїхали», або «Я не такий»

Перегорнувши останню сторінку книжки Артема Чапая «Понаїхали», з сумом відзначив, що ця книжка – не моя. Точніше, написана не для мене. Бо, скажімо, яхтінг, рафтінг і, зокрема, руфінг  – вже не для мене. Я вже в тому віці, коли видряпавшись на дах, до низу, є висока вирогідність, дістанусь швидкісним спуском з ушкодженням скелетона. А тим більше, їхати за тим руфінгом аж до Америки, мені точно вже не випадає.

Але вищенаведені аргументи зовсім не свідчать про те, що час на читання був витрачений намарно. Це українська література пішла уперед, а я залишився у минулому.

На мій погляд,  наразі набирає обертів література репортажного типу – коли увага приділяється дрібницям. Щоправда, у радянській літературі дрібниці також поза увагою не залишались, але там вони, дрібниці, лише додавали людських рис будівникам комунізма. Віднедавна ж, дрібниці стали самоцінністю. І це має певний сенс.

У музиці тональність всього твору визначається останньою нотою. Вочевидь, автор саме з цих позицій назвав свій доробок ударним словом останнього абзацу. І не схибив.

Та я, читаючи роман, не раз і не два ловив себе на думці, що більш точною назвою була б  – «Я не такий!». Ця фраза рефреном йде  протягом всього роману.

«Я не такий» – каже батько Юрій, безпомічний і безпорадний побутовий п’яниця.

«Я не така» – з подивом визначається мати, яка опинилася поза домівкою і з тим же подивом впевнилася, що додому повертатися не має сенсу.

«Я не такий» – каже самовпевнений і агресивний молодик Сергій.

«Я не такий» – вважає цнотливий Володя.

Всі члени родини вважають себе інакшими, а насправді є представниками  найбільш масового прошарку суспільства, які після дев’яносто першого року відчули себе покинутими напризволяще.

І ще. Мені здалося тонким тролінгом автора визначене місце заробітку Юрія в Америці. Новий Орлеан ніколи не асоціювався з  надмірною працьовитістю. Переважно чорний, Нью-Орлеан вправно грає джаз і безтурботно існує на велферах та волонтерських допомогах. «Кращого» місця для заробітку годі й придумати…

Довелося вже читати про сумний фінал книжки. Я іншої думки.

Самогубство Уляни – це не збій в соціальній системі, а гіперкритичне ставлення до оточуючого світу окремої особистості. Що, наразі,  зовсім не зменшує трагізму ситуації.

Всі ж інші герої роману отримали саме те, чого й прагнули. Іноді підсвідомо. Юрій – свій чай з коньяком, його дружина – жертовність, яка насправді стала єдиним прийнятним засобом існування и самозахисту одночасно.

Сини… вони нічого не втратили. В них все ще попереду. І їхнє майбутнє не викликає тривоги.

Тож маємо неявний, але «хеппі енд». В наших умовах – на загал, прийнятний фінал.

Віктор Душко

Купити в Yakaboo.ua

15 thoughts on “«Понаїхали», або «Я не такий»

    Залишити відповідь