«О литературе» як підсумок життя і творчості Умберто Еко

Для всього світу – це лише одна з численних збірок статей, доповідей і лекцій. У нас же «О литературе» відтепер і назавжди буде читатися як заповіт Умберто Еко. Ця книга, що вийшла кілька років тому в Італії та деяких європейських країнах, з’явилася в Росії із запізненням, але вчасно. У ній дійсно підсумок життя і творчості письменника, нехай сам він цього не мав на увазі. А оскільки автор “Імені рози” вітав будь-які несподівані й парадоксальні інтерпретації, таке прочитання він напевно схвалив би.

Судіть самі. Відкриває збірник есе «О некоторых функциях литературы», яке починається як абстрактне міркування – що нам дає і як діє читання, – а завершується несподівано категоричним висновком. На відміну від реальної історії, в якій завжди можуть відкритися нові факти, література є незворотною і остаточною. Гамлет ніколи не одружиться з Офелією, Андрій Болконский обов’язково помре, а П’єр не вистрілить у Наполеона. І тому література (а зовсім не філософія, як прийнято думати з часів Платона!) вчить нас вмирати. У фіналі ж книги – щось на кшталт автобіографічного мікроромана або своєрідного сиквела “Записок на полях “Імені рози”, есе «Как я пишу». Від загального Еко органічно переходить до глибоко особистого і на останніх сторінках опиняється вже не фахівцем із семіотики та культурології, а десятирічним хлопчиком, який пише свій перший роман. Той самий шлях, про який – в трохи завуальованому вигляді – Еко розмірковував в “Таємничому полум’ї цариці Лоани”.

Еко прийнято вважати стовпом постмодернізму. Не відмовляючись від цього звання і не заперечуючи його, він з м’якою іронією показує, як його літературний і науковий метод безпосередньо пов’язаний з Рабле і Свіфтом, Сервантесом і Уайльдом, Джойсом і Борхесом. У двох текстах про аргентинського вчителя, колись виведеному їм під маскою сліпого Хорхе з Бургос, Еко неупереджено вивчає власний страх чужого впливу – і позбавляється його в ході дослідження. Адже наслідуючи Борхесу в часі, у позачасовому континуумі літератури Еко існує поряд і нарівні, блукаючи тим самим нескінченним дзеркальним лабіринтом-бібліотекою. Тут перестають бути актуальними поняття “до”, “після” і “під час”, буквально як у романі Пруста – або в “Сільвії” Жерара де Нерваля, якій присвячено зразковий текст Еко “Серпанок Валуа”.

У віртуальний простір літератури, який схожий на просякнуте неземним світлом Середньовіччя дантового раю (про нього ще одне есе зі збірки), автор запрошує і читача – без найменшої зарозумілості. Адже він і сам насамперед читач, а не професор-ерудит, що видерся на кафедру . І не господар чи збирач бібліотеки (яким Еко все ж готовий визнати Борхеса), а в кращому випадку його учень, незграбний і вічно здивований стажер.

У збірки виключно вдала обкладинка. Зображена на ній людина, складена з книг, – “Мистецтвознавець” з картини сучасного художника Андре Мартена де Барро. Однак трохи більш досвідчений читач моментально розпізнає в ній варіацію на тему «Бібліотекаря» Арчимбольдо, генія-енциклопедиста з епохи бароко, яку Еко так високо цінував і так натхненно оспівав в “Острові напередодні” (роман про те, як граматичні та історичні часи плутаються і міняються місцями). Кожне есе Еко містить гігантську кількість таких само неочевидних посилань – простіших і складніших, – наводячи свідчення бездонності літератури, ідеального саду розбіжних стежок і єдиного раю, дарованого людству. Література не що інше, як царство пресвітера Іоанна, яке шукав (і знайшов!) ще один альтер его Еко, його улюблений герой Бавдоліно.

І скільки б ми не захоплювалися письменником, який написав перший роман, коли йому пішов п’ятий десяток і, здається, для цього прочитав всі сорок тисяч томів своєї бібліотеки, ми побачимо його зовсім іншим, зустрівши ближче до фіналу простодушну сповідь про його справжній, так і не опублікований літературний дебют. В якому він постане таким само привабливим дилетантом і фальшивомонетником, як Бавдоліно.

“Однажды мне подарили большую тетрадь; на ее страницах с широкими фиолетовыми полями едва проступали расчерченные линейки. И тогда я задумал написать “Во имя Календаря”. На титульном листе тетради даже обозначена точная дата в принятом тогда формате: 1942 год, XXI год фашистской эры. Далее начинается дневник мага Пиримпимпино, первооткрывателя, колонизатора и реформатора острова Гьянда, находящегося в Северном Ледовитом океане. Жители этого острова поклоняются богу Календарю. Герой день за днем с документальной дотошностью описывает факты и (как я сказал бы сейчас) общественный уклад и обычаи своего народа, перемежая чисто дневниковые записи лирическими отступлениями или литературными упражнениями. Одна из записей — натуральный образчик футуристического рассказа: “Луиджи был славный парень. Отведав блюда из зайцев, он отправился на Латеранский рынок купить ближайшее прошедшее время. Но по дороге упал в гору и умер. Блестящий пример героизма и человеколюбия, он был оплакан телеграфными столбами”.

Но в основном рассказчик описывает (и рисует) остров, которым правит: леса, озера, побережье, горы. Кроме того, он комментирует свои социальные реформы, ритуалы и мифы своего народа, представляет своих министров, повествует о войнах и эпидемиях… Текст перемежается рисунками, а история, не соответствующая ни одному литературному жанру, постепенно превращается в энциклопедию. На этом примере с высоты прожитых лет хорошо видно, как ребяческое баловство порой определяет взрослые слабости.

Когда я уже не знал, какое еще приключение придумать для своего острова и его короля, я завершил историю на двадцать девятой странице словами: “Отправляюсь в долгое путешествие… Возможно, никогда больше не вернусь. Небольшое признание: в первые дни я представился как волшебник. Это неправда: меня зовут просто Пиримпимпино. Простите”.

Антон Долін, Афиша Daily