До Форуму видавців у видавництві Віват виходить збірка оповідань українських молодих авторів #Невимушені – Катерини Бабкіної, Мирослава Лаюка, Марка Лівіна, Ірини Цілик та Артема Чеха.
На її створення упорядників надихнула післямова Любка Дереша до “Бабиного літа” Марка Лівіна. “Невимушеними” Дереш називає нове покоління молоді. Післямову до збірки написав Володимир Єрмоленко. Ми пропонуємо прочитати уривок із оповідання письменниці Ірини Цілик. Авторки збірки оповідань “Червоні та чорному сліди“ та збірки віршів “Глибина різкості” та інших.
Авторка про оповідання: “У мене є вірш “Канікули”, а в ньому строфа – “поранені в серце минулими шлюбами, смішними любов’ями, грішми, людьми, ми дуже старанно нікого не любимо і надто самі недолюблені ми”. До Форуму у харківському видавництві “Віват” вийде прозова збірка #невимушені, в якій серед інших буде й моє нове оповідання“Канікули”, написане приблизно на ту ж, заявлену вище тему. Здається, цей текст вийшов ще більш кіношним, ніж завжди; то майже сценарій, сама бачу. Виглядатиме, певно, дуже особистим, але ні, автобіографічного там, насправді, мало… Цікавий досвід. По-перше, знайомство з новим для мене й очевидно симпатичним видавництвом. По-друге, я знову зустрінуся з моїм чоловіком під спільним дахом одного видання і вперше (здається?) – з іншими авторами, чиї оповідання тут зібрані. А, по-третє, нова книжка, йоу.”
#канікули
Вечорами всі збираються в саду, за довгим дерев’яним столом, над яким тихо погойдуються паперові ліхтарики.
— Пус, пус… А це не місто в Кореї?
— Ні, це не Пусан.
— А це не кнопка… м-м-м… якою ракету до космосу відправляють?
— Ні, це не пуск!
— А то не кофтюлька така…
— Це не пусер!
Рита, худенький скуйовджений горобчик, доливає сама собі з пляшки, сердиться, розтирає пальцями по стільниці те, чим не влучила до келиха. Тихенько грає музика. Діти нарешті сплять. Дорослі ― розслаблені, засмаглі, підплавлені активним сонцем протягом довгого дня, ― спати поки не збираються.
— А це не… ― старанно артикулюючи червоними губами, починає Дайна й сама собі заперечує. ― Ні, це ні. Ха-ха-ха. No, guys, Ukrаinian is too complicated.
Дайна, у білій сукні, з усіма цими тоненькими бретельками, золотим мотузяччям шнурків, кульчиками, брязкальцями, ― сліпуча, немов якась іноземна кінозірка. Зрештою, так і є. Дайна «приїхала з Литва», там вона знімає для глянцю, а також є одним із найвідоміших у Вільнюсі ню-фотографів. «Я знімати голенькі люди», ― каже Дайна.
Море, темно-синє, зі смужками переливів, десь там, унизу. Голосно скрекочуть цвіркуни, перекрикуючи дзижчання комарів.
— А це не таке мокре, тепле… У «Rammstein» пісня. «You’ve got a…» пу-у-у… Ну?! ― Вадим якраз завершує вдумливі маніпуляції з папіросою і включається до гри. Гарний, завжди усміхнений містер супермен. Він неймовірно готує. І будує ― котеджі, готелі, щось таке. Це його, тобто їхня дача.
— А-а-а! Я не знаю! ― сміється Вадимова дружина Ася й елегантним рухом відкидає пасемко лляного волосся зі свого чола.
Ася має аристократично тонкі щиколотки й той тип обличчя, якому не потрібна косметика. Дорога простота ― влучна формула, що характеризує цю зовнішність. І цей шлюб. І цей дім.
— Контакт, ― раптом каже Марк, і Рита повільно зводить очі.
— Є контакт! ― підхоплює Вадим. ― Раз, два, три. Pussy! ― продовжують вони з Марком одночасно.
— Guys! Wow , ― сміється Дайна, і всі сміються з однаково благуватим виразом обличчя.
— Мокре, тепле? Фу.
Передаючи дружині розкурену папіросу, Вадим цілує ї ї в плече.
— І зовсім не фу. Літеру наступну давай відкривай!
— Добре ― Т. П-у-с-т.
Марк погойдується в гамаку. Риті не видно його обличчя, лише ― босі ноги. Дивна забавка, у якій вона ніколи не може собі відмовити, ― розглядання людських ніг, точніше, стоп. Улітку в транспорті вона безкінечно вивчає поглядом чужі пальці. Упевнені чи невпевнені, добродушно-округлі або закарлючені, поплямовані яскравим лаком, смішні, засмаглі, сірі-порепані або, навпаки, схожі на беззахисних, щойно вийнятих з панцира білих рачків… У Марка вони ― довгі, чужі, їхній вигляд хвилює. Рита прокашлюється солодкавим димом:
— А це не те, що буває, коли живеш, живеш, і все ще попереду, але раптом ― тидищ! ― тобі тридцять чотири, а ти стоїш така перед дзеркалом, і все ніби добре: і чоловік повернувся, і син учиться… ну, якось учиться же, і кредит майже виплачений, і туфлі такі, як хочеться, а не як в інституті. А ти стоїш і розумієш ― ні, ні, неправда, більше нема ніяких емоцій, є тільки впізнавання минулих емоцій. Із того часу, коли нормальних туфель не було.
Пауза висне на якусь мить.
— Контакт, ― перериває тишу Єгор.
Ах, ну, власне. Ще одна дійова особа ― ї ї чоловік.
— Є контакт, ― приймає Рита виклик, допиваючи вино одним махом.
Раз, два, три. «Пустота», ― каже вона. — «Пусте», ― каже він.
— Ахах, друзі, у вас немає контакту, — озвучує хтось те, що не варто було озвучувати.
— Пусте?! ― наливається Рита чи то кров’ю, чи то червоним сухим.
Єгор індиферентно збирає свої телефон, сигарети. Є в ньому щось від Ґреґорі Пека з «Убити пересмішника» ― стомлений адвокат у шортах і шльопанцях.
— Я загадала: «пустоцвіт»! ― Ася дипломатично променіє усмішкою, згладжує кути. ― Усе, більше не граємо в цю гру.
Тепер варто викурити по сигареті, розрядити дещо напружену атмосферу, просто послухати тихий джаз.
— Усім доброї ночі, ― не згоден на по´ступки Єгор.
Живий вологий сад дихає ніччю. Дайна вже не сидить ― вона танцює сама із собою, і ніхто їй не потрібен, і так приємно на неї дивитися. Усі помалу збираються, брудні келихи подзвякують у руках. Садовою стежкою поспішають ще двоє ― Гриць і Віка. Рація радіоняні в Грицевій руці виструнчила напружений хвостик. Вони нарешті вклали свого дворічного сина й готові до нічних розваг.
— Та клас, наші ритми знову не збігаються, ― криво всміхається Гриць, оцінюючи обстановку.
— Що, уже все? ― не встигає нічого второпати Віка.
Нічого, нічого. Поцятковане міріадами зірок небо натякає на близькість безрозмірно сонячного й довгого завтрашнього дня. Усе ще буде. Ціле життя попереду.
• ° ° • ( * ^ • ^ * ) • ° ° •
Дім усіх їх чекав. Він добре знав: минуть довгі місяці анабіозу, вичерпаються всі осінні, зимові й весняні дощі, прогріється повітря, сад розбуяє зеленню, затремтить жовтою спекою, і першою нарешті приїде немолода домробітниця із завжди незворушним виразом обличчя. Вона відчинить усі вікна, перемиє шиби, провітрить ковдри, повибиває килими, випилососить сірий спокій, витрусить сухих ос із ваз, застелить ліжка свіжою білизною, увімкне порожній холодильник, у якому чомусь знайдуться минулорічна почата пляшка віскі й кілька баночок дитячого харчування.
Минуть ще день-два ― дім стоятиме свіжий, духмяний, як імбирний пряник, ― і вони з’являться.
Приїдуть машинами, зазвучать голосами, хряпанням дверцят і багажників, дістануть заплакану дитину з автокрісла, загрюкочуть валізами, лишать у передпокої свої кеди, сандалії, пакети з їжею та вином, в’язку вудочок і щось, що буде згодом надувним матрацом. Вони розвісять легкі сукні й футболки на вішаках, розставлять баночки й тюбики на порожніх поличках, шукатимуть штопор, поспішатимуть до басейну, з насолодою передивлятимуться корінці з минулого року не торканих книг у шафі, стукотітимуть баскетбольним м’ячем, мазатимуться кремом від сонця, клюватимуть перші ягоди, гратимуть в ігри, бринькатимуть на фортеп’яно, сміятимуться, сваритимуться, поправлятимуть перекошені картини на стінах…
Усе буде, як колись. Як раніше, коли їм усім було так добре разом.
Хіба це так складно?..
18 thoughts on “Невимушені #канікули Ірини Цілик: уривок із оповідання”