«Амстердам–Київ. І трохи святого Миколая». Уривок з роману Галини Рис

Новий роман Галини Рис розпочнеться з переплутаних в аеропорту валіз. Удома заклопотана роботою та сімейною рутиною Олена знайде в не зовсім своїй валізі чужі речі, а несміливий Марко, окрім туфель та суконь, щось значно цікавіше — незавершений рукопис про Миколая і його життя ще задовго до того, як той став казковим добродієм.

Марко пообіцяє собі знайти авторку тексту та повернути загублений рукопис. І дотримає обіцянку. А далі, як це зазвичай буває, між героями з’явиться щось більше, ніж дружба.

Проте, з красивої романтичної історії випливають і важливіші теми, як-от сімейне насильство, коли самі жертви не підозрюють, або закривають очі на те, що вони жертви.

А також волонтерство, яке виростає власне з діянь святого Миколая. Адже він допомагав не своїм рідним і близьким, кому ми нині зазвичай готуємо подарунки до свята Миколая, а саме тим, хто цього потребував.

Це зворушлива історія про вірність, кохання та диво, яким завжди є місце в нашому житті.

Книжка «Амстердам–Київ. І трохи святого Миколая» вийшла в грудні у видавництві Дискурсус.


Фрагмент


Розділ двадцять четвертий,

у якому виростає мандаринове дерево

 

Упродовж трьох днів та ночей Антонія наслухалася вдосталь історій від людей, які знали Миколая особисто, а також від тих, котрі думали, що знали. Коли серед її оповідачів почали траплятися особи, котрі запевняли її, що вони на власні очі бачили, як Миколай ходив по воді та воскрешав із мертвих, вона раптом відчула себе навдивовижу старою і втомленою. Їй захотілося додому. Вона прагнула повернутися на те місце, де вони з Миколаєм зустрілися вперше, і зрозуміти, ким він був для неї. Тому вирушила в довгу мандрівку з Мир до Патари.

Мандрівка була виснажливою. Вона постійно спинялася, щоб перепочити. Та врешті Антонія прийшла на те місце, де вони з Миколаєм колись давно посадили мандаринове дерево. Тепер перед нею лежала гола рівнина. Від дерева зостався лише старий пеньок. Місцина була безлюдна. Одна-єдина хижка видніла вдалині. Там жила стара жінка, котра давала прихисток заблуканим пастухам у час негоди. Антонія наблизилась до хижки й попросила у старої води. Та охоче подала їй глиняну піалку з кількома ковтками джерельної води на дні. Питна вода тут була розкішшю, однак стара добре розуміла, як невимовно хочеться вгамувати спрагу подорожній, що прийшла сюди аж із храму Артеміди. Бо, хоч як Антонія пробувала приховати своє минуле, завжди і повсякчас її видавав шрам на обличчі. Усі знали, що такі шрами мають лише жриці, котрі покинули місце свого служіння. Стара і далі вивчала її цікавим поглядом. Антонія подякувала за воду й мовила:

— Розкажи мені про дерево.

— Дерево?

— Так, мандаринове дерево, що росло неподалік твого дому. Те, від котрого тепер зостався лише пень. Що з ним трапилося?

— А, ти про нього? — зітхнула жінка. — Коли моя тітка померла і я перебралася жити до її хижки, дерево вже росло тут. Воно було ще маленьке і кволеньке, але вже плодоносило. Завжди щось давало людям; бодай одну мандаринку, а все ж мало. З роками воно змужніло і стало високим та красивим деревом із пишною кроною, сліпучо-зеленим листям та неймовірно соковитими плодами. Воно радувало око подорожнім і вгамовувало голод та спрагу пастухів. Я й сама не раз зривала з нього плід, адже ті мандарини були такі смачні, що годі втриматися!

Якось цим шляхом проходив сам Миколай Чудотворець! Мабуть, ти чула про нього? Бідолашний нещодавно віддав Богові душу, але до того скільки ж він усього зробив, скільком допоміг… Так-от, ішов він цією ось дорогою і спинився просто під мандариновим деревом. Того року воно вродило на славу й було рясно всіяне яскравими плодами. Миколай укляк під тим деревом і довго молився. Коли він закінчив, то встав і кілька разів обійшов дерево довкола. Я саме проходила повз і запитала, чи можу чимось йому допомогти. Він подякував і сказав, що нічого не потребує, а тоді додав: «Крізь це дерево тече божественна краса! Якби я міг, то зостався б тут навіки, милуючись ним». Я йому відказала, що, окрім краси, це дерево ще й користь несе, і запропонувала йому пригоститися плодами мандаринового дерева. Він довго відмовлявся, але я йому сказала: «Дерево приносить свої плоди, щоб втамовувати голод і спрагу тих, хто його посадив, або ж тих, хто його доглядав, або ж навіть тих, хто проходив мимо, коли гілки його гнулися від плодів. Тому беріть, отче, скільки подужаєте донести. А як самі не любите мандаринок, то пригостите тих, кого зустрінете на шляху». Миколаєві сподобалися мої слова. І хоча він відмовився рвати мандаринки з гілок, він визбирав усі, що попадали, собі в торбинку. Скуштував одненьку, а решту, сказав, віддасть дітям у сусідньому селі. Тоді він подякував мені за мою доброту, ще раз помолився й пішов геть. Після його візиту дерево неабияк розрослося. То було дуже дивно, адже дощу в нас було тоді катма. Кілька наступних років воно плодоносило так рясно, як ніколи, і я всім розповідала, що за таке чудове дерево маємо дякувати Миколаєві Чудотворцю.

Якось цією стежкою їхав купець на сірому віслючку. Він помітив дерево ще віддаля і, вочевидь, дуже ним зацікавився. Наблизившись до дерева, він покрутився біля нього й хотів, було, дертися по стовбурі нагору, однак помітив мою хатку. Прийшов під самі мої двері. Ґречно привітався й попросився зостатися зі мною на ніч. Пообіцяв заплатити торбинкою зерна, що для мене було небияким щастям, бо зерно в мене саме закінчувалося. Я пустила його до хати.

Посеред ночі я прокинулась від якогось шелесту. То купець крався до дверей. Він вишмигнув на вулицю й побіг до дерева. Думав, що я сплю. Я пішла вслід за ним. Діставшись до дерева, він обхопив його обома руками й затряс зі всієї сили. Він трусив його так довго, що я думала, дерево не витримає… Але воно встояло. Тоді він приліг біля дерева й задрімав. Як тільки надворі розвиднілося, він прокинувся й визбирав усі до однієї мандаринки, тоді обірвав із гілок усі плоди, до яких міг дістати. Потім нав’ючив свого віслючка великим мішком із фруктами й пішов у керунку Патари. Не знаю, що він із ними зробив: продав у місті чи повіз до чужого краю… Знаю лише те, що на дереві майже нічого не зосталося.

Після того випадку дерево почало гірше родити. Настав навіть такий рік, коли на ньому з’явилася всього лиш одна мандаринка, та й та висіла так високо, що годі дістати. І треба ж таке, що саме того року в наші краї нагодився дуже лихий чоловік. У нього на шиї було намисто зі звірячих зубів, убраний був у шкуру вбитого вовка, а за поясом тримав ножа і сокиру. Мені стало дуже страшно, коли його побачила, тому я закрила двері на засув і заховалася на стриху в надії, що він мене не знайде. Він покрутився довкола моєї хати. Поторсав за ручку дверей, та коли побачив, що вони не піддаються, то висадив двері. Я лежала на стриху й не дихала. Поверх мене лежала копиця сіна. Він походив по хаті, пошукав, чи є там що цінного, але нічого не знайшов. Врешті, повигрібав усі мої запаси зерна — єдиний скарб, котрий я мала, випив усю мою воду й пішов геть. На моє щастя, на стрих він не поліз. Усе ще лежачи під сіном і боячись поворухнутися, я почула, як щось надворі гухає. Тремтячи всім тілом, я підповзла до маленького закіптілого віконечка й побачила, як цей розбійник рубає наше чудове мандаринове дерево… Серце моє стиснулося. Але що я могла вдіяти? Якби вибігла на вулицю й попросила не займати дерева, то і мене, гляди, зарубав би… Дерево було високе й міцне. Проте розбійник не покладав рук: рубав завзято. А я все те бачила… Коли дерево впало, він знайшов ту єдину мандаринку і вкусив її просто зі шкіркою. Звісно, той смак йому не сподобався. І він люто жбурнув мандаринкою об землю, а тоді ще й ногою її розчавив, щоб ніхто інший після нього не зміг той плід скуштувати. Після того він розвернувся і поїхав геть. Я почекала аж до сутінків і, коли надворі стемніло, схилилася над загиблим деревом і заплакала. Над ранок я пішла до найближчого села і сказала, що можу обміняти велике дерево на мішечок борошна. Я б його і задармо віддала, однак розбійник забрав усі мої запаси і мені зовсім не хотілося помирати з голоду. На мою пропозицію пристав один чоловік. Він різав із дерева різний дріб’язок, як-от: ложки та дерев’яні буси — і продавав їх на ринку. Тому погодився дати мені зерна в обмін на деревину. Отак і закінчилося життя мандаринового дерева.

— Це дуже сумна й водночас красива історія, — мовила Антонія. — Чи в тебе вдома зосталось хоч щось, зроблене з того дерева?

— Лише один маленький хрестик… — неохоче відповіла вона.

— Продай його мені, — попросила Антонія.

Жінка довго відмовлялася і не хотіла пристати на пропозицію, хоча Антонія й пропонувала їй взамін свої срібні сережки та перстень, котрі на ринку коштували значно більше, ніж якийсь дерев’яний хрестик.

— Він дорогий мені, — наполягала жінка.

— Зими тут довгі, а подорожніх мало, — відповідала Антонія. — Зможеш обміняти це на зерно.

— Тут річ не в зерні, — казала жінка. — Однак я віддам тобі цей хрестик, якщо розповіси мені, чому для тебе так важливо його мати.

— Добре, — кивнула Антонія. — Я тобі розповім.


Купити книжку в Yakaboo

(Visited 179 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)