Ярослав Мельник: «Я не винен, що правда шокує»

Фото: ukrainianinstitute.org.uk

Вже зовсім скоро українські читачі матимуть змогу познайомитися з новим романом Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм», який вийде у «Видавництві Старого Лева». І це – книжка, яка не може залишити байдужим. Вона шокує, вражає, перевертає чимало усталених поглядів з ніг на голову. Це неймовірно сильний роман. І сила його – у його чесності.

– Ярославе, чому ваш роман спочатку вийшов у Литві, де, до речі, став «літературною бомбою» і потрапив до п’ятірки найкращих року (фінал «Книги року»), і лише цієї весни виходить в Україні?

– Якщо чесно, я не ризикував друкувати його відразу в Україні, бо це – не простий, шокуючий роман. Я хотів побачити, що написав – тепер у Литві вже з’явилося аж 18 позитивних рецензій. Також я чекав, доки у мене в Україні буде якесь ім’я, щоб такий роман, написаний без жодної оглядки на смаки, чутливість чи очікування читачів (я думав лише про правду), мав шанс бути сприйнятим. Коли мій роман «Далекий простір» був визнаний найкращою Книгою року в Україні за версією ВВС, я подумав: тепер я можу ризикнути запропонувати «Машу, або Постфашизм» українській публіці.

– Що ж такого шокуючого є в романі?

– Якщо подумати, то там немає нічого шокуючого. Шокує він лише людей, які не вміють чи не хочуть думати. Наприклад, що для героїв роману, постфашистів, стори – це звичайні тварини. Хоча ці стори і мають людське тіло. В романі багато неусвідомленої жорстокості, але і багато сильних людських почуттів. Прозрінь і просвітлень свідомості.

Він написаний серцем, з думкою про людину. Виплеск енергії, без якої він не міг бути написаний, коштував мені досить багато. Я дуже сподіваюся, що український читач пройде через всі жахи постфашизму, зображеного в романі, і вийде до того світла, до якого вийшли мої герої. Власне, це архетип людського життя. Таке наше життя – труднощі, жахи і надія, світло попереду. Врешті, сама ідея Бога є вираженням цього архетипу. Якщо коротко, то шокує сама правда. Я не винен, що правда шокує. Для мене правда – вище всього в мистецтві. Якщо митець думає, а якою буде реакція на правду, то це не справжній митець.

– Чи пам’ятаєте ви момент, коли народилася ідея цього роману? Як з’явилася думка протиставити людей і сторів?

– Не пам’ятаю. І не пам’ятаю, щоби у мене була якась думка протиставляти когось кому. У творчості все формується спонтанно, само собою, принаймні я ніколи не знаю, про що я напишу, коли починаю твір. Основне, побачити характер, відчути його внутрішній світ і побачити навколишнє середовище. Спіймати, інтуїтивно, суть конфлікту, що наростає, в серці героя. І далі все розвивається само собою. Я навіть про Освенцім і продемонстроване в ньому ставлення до людини як до звичайного тіла, яке можна душити газами, набивати його волоссям подушки для діток нацистів, тоді не думав. Ці порівняння прийшли потім, коли роман був вже написаний і я почав думати, а що це я написав.

Вже пройшло чимало часу після написання книги, коли я почав попадати на статті західних філософів, які говорили про те, що вся наша жорстокість щодо людей походить від нашої жорстокості стосовно тварин. І що нацистських концтаборів не було би, якби не було хлівів. Що Освенціми і Бухенвальди  – це величезні хліви… І тоді я подумав – так це ж про мій роман…

– Що для вас особисто є визначальним у понятті людяність?

– Людяність – це душевність. М’якість. Інтелігентність. Людяність і культура нероздільні. Тільки не треба робити жахливої помилки і зводити культуру до начитаності. Я знав дуже начитаних людей, які були дуже мало людяними, а навіть бездушним егоїстами. І знав людей, селянок, які книг не читають, а людяність в них на рівні святості. Людяність і культура.

Ті старенькі селянки були не лише дуже чистими, охайними, але завжди першими віталися, ніколи не демонстрували свого поганого настрою, роздратованості, ніколи не вихваляли себе і дуже мало про себе говорили. Бо в минулі часи хвалько вважався моральним виродком, а скромність – однією з найвищих  моральних рис. Для мене вони залишаються прикладом людяності та справжньої культури, інтелігентності. Попри всі недоліки та протиріччя патріархального суспільства, воно формувало у зовсім неграмотних людей певні стандарти культури, які тепер втрачені, або на очах втрачаються.

– А де починається людина? Як людяність поєднується зі здатністю самостійного мислення?

– Людина починається зі співчуття, з емпатії. Не лише до людей, але і до тварин. До всього живого. В моєму романі це питання постає особливо гостро. Навіть якщо в сторах бачать тварин –  чому до них немає жалості? Знаєте, чимало моїх читачів (швидше, читачок) в Литві після прочитання роману стали вегетаріанцями.

– Інше питання: чому у постфашистів немає власного мислення, яке завжди приводить до істини (а істина у співчутті)? Важко було задуматися, що тварина з людським тілом може бути людиною? 

– Є внутрішня цензура на заборону такого мислення, бо тоді ви у власних очах постанете моральними монстрами. А ви хочете вважати себе святими. В Освенцімі ті, хто душив щодня тисячі людей газами, дуже любили своїх діток, дружин і особливо домашніх кішок. І навіть молилися Богу! А ті, хто їдуть на Донбас вбивати українців?

– Власне, читаючи роман, одразу проводиш чимало паралелей із сучасністю, і зі становищем в Україні, зокрема. Чи навмисно ви проводили ці паралелі і чи бачите їх самі?

– Коли писався цей роман, жодних великих подій в Україні не було. Просто є якісь містичні збіги між моєю творчістю та реальністю. Між творчістю та реальністю взагалі. Ви знаєте, що в моїй прозі не позначені час і місце дії – а якщо і позначені, як в романі «Маша, або Постфашизм», то вони видумані. Я не є письменник, який бачить і описує життя на рівні газетної актуальності (хоча це не означає, що інші письменники не повинні відображати так звану «гарячу» актуальність, письменники повинні бути різні).

Яким тоді чином мої книги можуть бути взагалі актуальними? Зрозуміти самого себе мені допомагає моє минуле критика. Актуальність буває різною. Чому нам цікаві якісь античні трагедії? Драми Шекспіра? Нам чужі обставини, в яких жили тоді люди. Але ми бачимо, що персонажі переживають ті ж почуття, що і ми в 2016-му році.

Однак, як не дивно, мої романи почали, несподівано для мене самого, відображати ще і ту, поверхову чи як сказати, «газетну» актуальність. Коли влітку 2013 року з’явився «Далекий простір», ще ніхто не знав, що буде якийсь Майдан і що ідеї свободи людини, які пропагуються в цій дистопії, стануть надзвичайно актуальними. Коли я прилетів у Київ отримувати премію «Книгу року BBC», там вже почався Майдан. На Майдані завдяки премії BBC я провів 5 днів. Це було незадовго до стрільби по людях.

І ось я пропоную видавцям «Машу, або Постфашизм» – і починається Крим, починається затим Донбас. І що я бачу? Я бачу російських постфашистів, які полюють на «укрів» та «укропів». Для яких це не люди. Їх можна вбивати, як кроликів. Як сторів. Їм розпорюють животи і сміються. Як і в моєму романі, людей вони не називають людьми. Бо страшно. Як це звучить: «Я еду на Донбас убивать людей». Страшно, ти моральний урод. Тому вони говорять «Я еду на Донбас мочить укров». Звучить нормально. І навіть смішно. Нормально знімати відео, на якому ти себе рекламуєш, як мисливця на тварин «укропів». Я дивився це відео в Інтернеті і казав собі: так це ж як з мого твору.

Реальність ніби проілюструвала думки з мого роману, згідно з якими мова визначає свідомість людини. Не випадково в Орвелла в  «1984» створено «новомов» (нову мову). Досить вас назвати «укром» чи «стором» – і з вами вже можна робити що завгодно.

Я вже не кажу, що мене дивує збіг проблематики, зв’язаної з поняттями «нацизму», «фашизму», іменем Гітлера – всі ці розмови про Росію як фашистську державу, порівняння з гітлерівською Німеччиною… Це якийсь сюр, що мій роман на, здавалося би, не пов’язану з Україною темою, знову несподівано актуальний. Я не знаю, чому так сталося, але так є. Тому у мене відчуття якоїсь містики.

– Зараз ви – письменник, а у вас є і «минуле критика». У 80-х роках, перед тим, як опинитися на Заході, ви були одним з відомих критиків в Україні. Рецензентом перших книг авторів, які тепер – мало не класики: Марії Матіос, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука… Як ви себе почуваєте після майже тридцятилітньої відсутності в українському літературному контексті?

– Досить дивно. Бо це все одно, що вдруге народитися. Я вже не думав, що коли-небудь повернуся в українську літературу. Але я всі ці десятиліття писав, писав і друкував за межами України прозу. Вона там визнавалася. А в Україні лише люди покоління, яке тепер вже вважається середнім та старшим, пам’ятали моє ім’я. І то я цього не знав, що вони пам’ятають. Думав, усі забули.

Мені справді дуже важливо існувати для українців. Бо хоча я володію різними мовами, моя рідна – українська, мої батьки постраждали за українську ідею, пройшли через Гулаг (там і познайомилися). Через це минуле мене не залишили на кафедрі української літератури Львівського університету, як обіцяли, – втрутився відділ КДБ. Незважаючи на мій червоний диплом та досить гучне вже ім’я літературного критика і велику кількість надрукованих літературознавчих статей.

Радію, що в Україні таки є попит на мою прозу, маю справжніх фанів, незважаючи на те, що вона не подібна на прозу інших письменників, а і на перший погляд виглядає незвичною, дивною. Як і вся моя химерна доля. Та ми не вибираємо ні долі, ні того, про що ми і як пишемо.

Джерело – «Видавництво Старого Лева»

(Visited 484 times, 1 visits today)