«ЧЧ: Читати. Четвер» з Дмитром Бунецьким: про Кіта Лоумера

Як поєднати джентльменів з гострим розумом і пістолетами, подорожі в часі та паралельні світи? На це питання, в принципі, відповіла лише одна людина. І я вдячний їй за це.

Кіт Лоумер з’явився в моєму житті дуже давно – і досить випадково. У книзі, що я роздобув у сусіда мільйон років тому, було три твори. «Меч Ріанон» від Лі Брекетт, «Хлопець і його пес» Харлана Еллісона та «Берег динозаврів» Лоумера.

Причому, всі вони в тій чи іншій мірі взяли участь у вихованні мого смаку. Це при тому, що у Лі Брекетт я більше нічого прочитати не зміг.
Але «Берег динозаврів» … Якраз в той час я вперше прочитав «Кінець вічності» Азімова, тому порівняння вийшло само собою. Обидві книги про подорожі в часі. Обидві розумні. І обидві закінчуються, в принципі, однаково. Але якщо Азімов більш сухуватий, то Лоумер перетворив свій роман у справжній шедевр, що вміщає в себе (і досі неперевершений за цією характеристикою) ВСІ можливі варіанти проблем з хронострибками. Саме тому так складно описати його сюжет – це здається випадкові переміщення головного героя з різних хроностовпів, які врешті-решт призводять до того, що…в загальному, самі, хлопці, самі.

А потім в моєму житті з’явився «Імперіум». Десь в той самий час, коли по телевізорі показували «Sliders». Пам’ятаєте? Загалом, і паралельні світи довелося порівнювати з чимось іншим (і явно не на користь Квіна Меллорі).

Звичайно, цими книгами Лоумер не обмежився. Він писав багато, писав добре і подарував світові безліч кумедних теорій. Але найголовніше в його книгах – це те старомодне джентльменство, яке майже покинуло наш світ. Герої Лоумера схожі один на одного, це правда. Але всі вони – саме герої. Люди зі складним заняттям, які завжди знаходять вихід – бажано, найбільш нестандартний.

Читайте завжди.

Джерело: Facebook Дмитра Бунецького 

(Visited 30 times, 1 visits today)