“Емма мовчить”. Уривок із роману про двох жінок із різними долями Сюзанни Шолль

Роман “Емма мовчить” австрійської письменниці Сюзанни Шолль нещодавно вийшов у видавництві Книги XXI. Він розповідає історію двох жінок. Емма – віденська пенсіонерка – переймається тим, що світ більше не такий, як раніше: її нова невістка-туркеня вагітна, онука Луці носить надто вузькі штани, а колишнього чоловіка Ґеорґа розбив удар. Зарема приїхала у Відень з Грозного. Своїм життям вона завдячує власній відчайдушній хоробрості: у Другій чеченській війні вона втратила все, що мала, контрабандисти доправили її з сином Шамілем до Відня. Заремі потрібен політичний притулок, Еммі – допомога по господарству. Їхні дороги перетинаються, долі поєднуються. Як далеко зайде Емма, щоб допомогти Заремі?

Авторка роману Сюзанна Шолль (нар. 1949, Відень) вивчала славістику в Римі й Москві. Багато років працювала кореспонденткою Австрійської телерадіокомпанії «ORF» в Москві. Лауреатка численних нагород за журналістські досягнення та діяльність із захисту прав людини, серед інших – премії в галузі публіцистики прес-клубу «Конкордія», Австрійської почесної відзнаки «За науку та мистецтво», Золотої почесної відзнаки міста Відень. 2009 року визнана журналісткою року в категорії «Зовнішня політика». Авторка тринадцяти книжок, серед яких романи «Ельзині діди», «Поїздка в Караганду», збірки «Росія з душею і без», «Доньки війни – виживання в Чечні», поетичних збірок «Червоне, як любов», «Російська зимова подорож» та ін. Остання опублікована книжка – роман «Чекаючи на Джанні» (2016).

Тиша

(уривок з роману “Емма мовчить”, переклала Неля Ваховська)

Так тихо, думає Емма і вмикає нічник. Серце колотиться. Їй це знайомо, трапляється інколи. Лікар сказав, нестрашно, просто нерви. Але ж вона зазвичай цілком спокійна. Поганий сон? Вона не пам’ятає. Але ця тиша якась надмірна. Звісно, ще третя година ночі. Автобуси їздять рідко, автомобілів – тих взагалі немає. На щастя. І підпилі гицелі, які так люблять газонути посеред ночі, сьогодні, здається, сидять по хатах. Чи таки ні? Мабуть, це вони розбудили її своєю товкотнечею, просто вона не одразу це усвідомила. Хай там як, зараз тихо. Чути,як у вітальні похропує Міці. Мабуть, знову вмостилася у великому кріслі з білим пледом, на яке їй не можна. Навіть напевне. Тварюку неможливо виховати.

Ну звісно, її ж додому приніс Ґеорґ. Ще тоді, перед Гансиковим сорокаріччям. «Подарунок для матусі», –сказав Ґеорґ і відкрив коробку. Там сиділа Міці, чорна, як вуглинка. І мала. Вона вже тоді була гарненька, але ж Емма ніколи не хотіла домашню тварину. Додаткові клопоти, та й не поїдеш нікуди, завжди казала вона. Поки Гансик був малий, а вона працювала в нотаріуса Візеля, Ґеорґ нізащо не ризикнув би притягнути додому якусь тварюку. А от коли Гансик наблизився до сорока, вона перейшла на півставки і Візель так прозоро натякав, що вона потроху задумувалася про пенсію, мовляв, могла б іще насолоджуватися життям зі своїм любим Ґеорґом, – отоді її любий Ґеорґ приніс Міці. Для матусі, як він сказав. Як же вона ненавиділа, коли Ґеорґ називав її матусею. Так, наче вона була йому матір’ю, а не жінкою. Вона ненавиділа, але Ґеорґа годі було відмовити. А потім він пішов від неї, її любий Ґеорґ, якого вона неодмінно хотіла запопасти, коли була ще молодою і не дуже розуміла, що робити з власним життям, а всі подруги так облизувалися на цього Піррінґера – ще б пак, студент, а влітку ще й рятувальник на Штадіонбаді, найбільшому віденському басейні. Він тоді був шикарний, цей Ґеорґ. Шоколадна засмага, м’язи в потрібних місцях. Вона пишалася, що він звернув на неї увагу. Ага, а потім вона несподівано стала з пузом, а Ґеорґ – інженером низького рангу.

М’язи розтанули і поступилися місцем невеликому солідному черевцю. Грошей, які він приносив, невистачало, щоб оплатити Гансиків університет, тож вона знайшла собі місце в нотаріуса Візеля. І щодня давала знущатися з себе – йому та іншим у конторі, які позакінчували університети, тільки вона ні, бо Гансик народився, коли вона ще й школу не закінчила, а батьки сказали, що материнство – це також професія. На щастя, Ґеорґ принаймні оплатив їй курси машинопису і стенографії – такий собі подарунок на весілля. Це допомагало, навіть коли нотаріус купив комп’ютери і їй довелося перевчатись. Загалом у Візеля було не так уже й погано. Особливо потім, коли вона постарішала і перестала реагувати на шпички від своїх колег, якщо часом не туди клала документ чи неправильно писала чиєсь ім’я. Тоді вона вже знала стільки про всіх і кожного, що вони більше не становили для неї загрози. І якось поступово вона стала таким собі серцем контори – але не надто м’яким, це напевне. А під кінець перетворилася радше на частину інвентарю – і їй дали спокій. З Ґеорґом вона також змирилася – з тим Ґеорґом, який називав її матусею і був не таким уже й шикарним, і насправді давно їй набрид. Однак вона й уявити собі не могла, щоб піти від нього. Так негарно, вважала Емма. Та й він не був до неї недобрим, просто дедалі частіше ставився більше як до матусі, а не як того літа на Штадіонбаді, коли зиркав на неї закоханими очима і лишав записочки у шафці для одягу. Хай там як, вона притерлася – до нього і його черевця. А потім він несподівано пішов. Покинув її. Просто неймовірно, подумала вона. На той момент на її столі вже лежала написана заява про передчасний вихід напенсію, Гансик саме повідомив, що розлучається з Ґізелою, а Ґеорґ заявив, що йому потрібні нові вершини.

Нові вершини звалися – спочатку дуже недовго –Сабіна, за нею Юдіт, і були на двадцять років молодші за Емму. Юдіт виявилася наполегливою: Ґеорґ наважився на розлучення і новий шлюб. Однак це йому також не допомогло: незабаром після весілля його розбив інсульт – і Вершина здала його в пансіонат для інвалідів, щоб насолоджуватися своєю молодістю з якимось Антоном, молодшим за неї на десять років. А Емма тепер може ходити в пансіонат і втішати Ґеорґа. Вона й ходить, це ж бо якось само собою зрозуміло, зрештою, він батько її сина. Хоча! Вона йому ніколи не пробачить, нізащо. І насправді вважає, що він заслужив те, що з ним сталося…

Ніч

Зарема не спить. Як і щоночі, відколи вони повернулися до Грозного. Вона лежить без сну і дослухаєтьсядо розміреного дихання Шаміля. Хлопчик розкинувся на матраці біля вузької розкладачки, на якій спить вона. На більше в комірці біля воріт місця немає. Зарема не спить, слухає Шамілеве дихання і водночас дослухається до звуків, які долинають з-за стін, із подвір’я, з-перед мурів навколо будинку. Вона знає, ще надто рано, аби вставати. Надворі темно, і півні ще й не думають співати. Зранку, дуже рано, коли Єва забере її на базар, Зарема буде втомлена і безсила. Це вона також знає. Але не може нічого вдіяти з безсонням. Шаміль скидається у сні і вдаряє ногою по ніжці її розкладачки. Ліжко дрижить. Зараз він скрикне, як майже кожної ночі, відколи вони повернулися й живуть у цій комірці біля воріт. У цьому місті. Відколи він ходить у цю школу, що так відрізняється від попередньої. Де інші діти постійно глузують із нього, бо його чеченська якась не така.

Зарема лежить без сну і намагається не думати. Десь у мурах, у товщі яких видовбано їхню комірку з розкладачкою, вовтузяться миші, як і кожної ночі. Надворі шелестять дерева. Мабуть, піде дощ, думає Зарема. Якщо задощить, може, їй таки не доведеться йти на базар.

А потім приходять спогади. Магомед, коли запропонував її викрасти. Їй було дев’ятнадцять, до закінчення педагогічного інституту в Грозному залишалосяне так багато. Всі подружки були або заручені, або вже заміжні. Заремі з материною допомогою досі вдавалося відбиватися від женихів, яких пропонував старший брат Шаріф. Однак він наполягав дедалі більше, адже у свої дев’ятнадцять вона була вже майже перестарком. А потім одного дня молодший брат Рамзан привів додому Магомеда, інженера. Рамзан познайомився з ним у лікарні, куди потрапив через зламаний палець; Магомед також був там, аби щось підлікували. Чоловіки розговорилися. Рамзан розпитував про все, що має знати брат неодруженої дівчини: сім’я мала гарну репутацію в Урус-Мартані, звідки Магомед був родом. Новому знайомому було тридцять років, як інженер, він заробляв достатньо – і був нежонатий. До того ж він справив на Рамзана враження відкритого сучасного чоловіка, який не замкне його сестру в чотирьох стінах. Рамзан дуже любив Зарему і розумів, що вона уникала заміжжя, аби досягти своєї мрії – стати вчителькою. Їй вже недовго лишалося до диплома, з яким вона напевне отримала б місце в одній із грозненських шкіл. У місті бракувало чеченських учителів. Однак Шаріф постійно тиснув і на нього:

«Жінка має бути при чоловікові, чи ти хочеш усе життя нести відповідальність за неї? У тебе незабаром буде своя сім’я, як і в мене, де тоді житиме Зарема?Вона мусить нарешті вийти заміж, бо наведе ганьбу на наші голови!»

Коли Рамзан познайомився й розговорився з Магомедом, то зрозумів, що цей чоловік розв’яже їхню проблему: відкритий, широких поглядів, ще молодий, самостійний, досить міцно стоїть на ногах і, напевне, не перешкоджатиме Заремі здійснити її мрію.

Заремі Магомед сподобався. Він був не такий гучний і незграбний, як Шаріфові друзі, яких він намагався їй нав’язати. Він цікавився нею, розпитував пронавчання, слухав. Коли – трохи боязко – запитав, чи можна її викрасти, вона засміялася. Він не просив її руку – ні в Шаріфа, голови роду, ні в її матері. Просточас від часу приходив у гості, щоразу нібито щоб розказати щось Рамзану чи кудись з ним піти. Шаріф з матір’ю іноді сперечалися, чи був би з Магомеда добрий чоловік для Зареми, але він нічого не казав, тож скоро вони втратили інтерес і продовжили шукати женихів.

А потім одного дня, коли молодих ненадовго залишили самих на просторому подвір’ї Зареминої сім’ї, Магомед просто запитав, чи вона не буде проти, якщо він її викраде. Зарема глянула на нього, не розуміючи.Чому, запитала вона, а Магомед трохи знічено всміхнувся і пояснив, що хоче уникнути довгих пояснень і суперечок зі своєю сім’єю, яка вже вибрала для нього нелюбу наречену. Зарема ж із першого дня здалася йому ідеальною дружиною. Зарема засміялася і попросила трохи часу на роздуми.

 Купити книжку в Yakaboo.ua

(Visited 364 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com