Девід Мітчелл і проблеми сучасних романістів

фото: www.situations.org.uk

У своєму нарисі про Толстого Максим Горький наводить такі слова Л.Н. про «Ідіота» Достоєвського: «Цю книгу вважають поганою, але головне, що в ній погане, це те, що князь Мишкін – епілептик. Якби він був здоровим – його серцева наївність, його чистота дуже зачіпала б нас. Але для того, щоб написати його здоровим, у Достоєвського не вистачило хоробрості. Та й не любив він здорових людей. Він був переконаний, що якщо сам він хворий – весь світ хворий … »

Ця проблема знайома багатьом романістам (та й читачам теж). Персонаж, у якого немає патології, неврозу або хоча б шкідливої ​​звички часто виглядає недописаним і плоским, читачеві досить складно з ним себе асоціювати. Особливо коли в книзі є харизматичний антагоніст. Ще Вальтер Скотт (здається) скаржився на те, як складно створювати позитивних героїв. Лиходія, негідника – простіше простого: озирнися навколо і малюй з натури. Але ось з благородними завжди проблеми, вони в кращому випадку виглядають наївними дурниками, у гіршому – нагадують швидше алегорії, гіпсових святих.

(Хтось із класиків зауважив, що якби з «Ідіота» витягти головного героя, то книга закінчилася б хеппі-ендом, ніхто б не загинув і не зійшов з розуму: Настасья Пилипівна поістеричила б та й вийшла б заміж за Рогожина, народила б дітей, але ні -приходить Мишкін, і давай прасувати всіх своєю добротою, одні проблеми від нього.)
Здатність створити образ позитивної людини (без лапок, без іронії) – це завжди перевірка на міцність для будь-якого письменника.

У 19 столітті такі характери краще за всіх виходили у Толстого. Мені здається, він взагалі єдиний письменник, якому вдавалися по-справжньому об’ємні і благородні люди (не обтяжені неврозами і епілепсією); найяскравіший приклад – князь Андрій.

У 20 столітті позитивних героїв ставало все менше, а пост-модерністи взагалі перестали використовувати слово «шляхетний» без лапок.

А потім прийшов Девід Мітчелл і написав роман «Тисяча осеней Якоба де Зута». Роман історичний (кінець 18 століття), місце дії: острів Дедзіма, голландська колонія в Японії.

Цю книгу можна довго хвалити за атмосферность і точність деталей, але мені хотілося б загострити увагу на іншому – на головному герої, Якобі де Зуті. Мітчелл володіє рідкісним талантом: він вміє описувати позитивних людей, і робить це так, що спостерігати за ними часом набагато цікавіше, ніж за негідниками з якихось «Ігор престолів» або, я не знаю, серіалу «Пуститися берега» (Breaking Bad).

Якоб де Зут – простий клерк, службовець канцелярії. Він не володіє східними єдиноборствами, не грає на скрипці, не ширяється кокаїном, не намагається зжити психічну травму дитинства; ночами він не варить синій мет в мобільній лабораторії; у нього немає латексного костюму супер-героя; за весь роман він не розкрив жодного злочину століття і не врятував від вимирання жодної панди. У нього взагалі немає таємного життя. Його робота – переписувати папери і стежити за тим, щоб цифри сходилися.

І все ж, під пером Мітчелла, цей простий, прищавий, рудоволосий клерк перетворюється на справжнього героя – і робить безліч великих і благородних вчинків. Без всяких лапок.

І знаєте, це і справді вражає – коли в натовпі літературних недо-геніїв, невротиків, месників, шахраїв і надлюдей ти зустрічаєш людину, чия єдина супер-здатність – не бути мудаком.

P. S. Мабуть, щось з нами не так, якщо “не бути мудаком” зараховується до супер-здібностей.

Джерело: блог Олексія Полярінова

(Visited 102 times, 1 visits today)
Ксеня Різник
Ксеня Різник
Редакторка blog.yakaboo.ua, блогерка в Етажерка. 10 років пишу про книжки (OpenStudy, газета День, gazeta.ua, MediaOsvita, власний блог та блог Yakaboo). Природний для мене стан: читати, розповідати та писати про книжки. Трішки схиблена на сучасній британській літературі, шпигую за лауреатами усіляких премій, найкращих додаю у список "читати негайно"). У вільний від книжок час знайомлюсь із птахами, марную фарби та олівці.
http://ksenyak.wordpress.com