Про літературу жахів, проблеми книжкового ринку та майбутнє – видавець Олексій Жупанський

Фото Жені Перуцької

Колись «Видавництво Жупанського» спеціалізувалося тільки на перекладній літературі, мало найпопулярнішу серію «Лауреати Нобелівської премії» і спокійно існувало в полі україномовної книжки. Та засновнику Олексію Жупанському все ж не вистачало на ринку перекладу Говарда Філіпса Лавкрафта – і так понеслося. Виявилося, що в Україні досі тихо існував культ лавкрафтіанського жаху, який прокинувся, щойно стало відомо про видання.

Окрім жаху, у «Видавництві Жупанського» виходить і література для ґіків, наприклад, романи Пітера Воттса – морського біолога, який пише найжорсткішу фантастику й затягує своїми романами в інший світ. Видавництво нахабно публікує Томаса Пінчона й обіцяє Фостера Воллеса, дарує Дена Сіммонса та Салмана Рушді. Як видавати все й не потонути в книжках – розповідає видавець Олексій Жупанський.

Як у «Видавництві Жупанського» з’явилася література жахів?

Мені це було цікаво, як більшості дітей і підлітків. Була десь друга половина дев’яностих, і я зіштовхнувся з тим, що в нас на ринку взагалі немає нічого, навіть якихось сакральних імен цього напрямку. Пізніше з’явилося видавництво, мене цікавила вже зовсім інша література, але спогади з того часу все одно шкреблися. Я створював видавництво в часи, коли все на ринку було завалено російською книжкою – видавати Джорджа Орвелла чи Говарда Філіпса Лавкрафта було недальновидно. Здавалося, що й тисячу тиражу не продав би, але хотілося красивого жесту. 

До Лавкрафта в мене якась особлива любов. Він дуже дивний, мені його як людину, насправді, шкода. З виданням ми довго затягували, але я бачив, що істерія в інтернеті наростає. Я не очікував такого ажіотажу, зрештою психанув і зробив наклад 5000. Він розійшовся за якихось два роки, і в нас уже третій додрук першого тому, сумарний наклад – 9000. Це було настільки круто, що потім інші видавництва теж вирішили видавати Лавкрафта. Насправді Лавкрафт – доволі нішева література. Він мені подобається, але він дивно пише й об’єктивно назвати це вершиною літератури – важко. Він у текстах відображав свій загальний світогляд, і ця щирість відчувається. 

Четвертий том повного зібрання творів і 9000 накладу першого тому – це справді великий успіх для Говарда Лавкрафта. Що спричинило цей показник, на вашу думку?

Ми дійсно старалися з цим виданням, намагалися зробити його ошатним, трошечки кращим. Принти для мерчу зародилися, коли захотілося додати якісь прикольні фішки в оформленні. Колись я любив малювати, от почав згадувати свої колишні навички. Хотілося відтворити стилістику урбаністичної готики – сучасної, але з містичним відьмацтвом. 

Спершу ми спробували ці малюнки на торбинках, і їх не так просто було здобути. Ми їх роздавали безкоштовно на форумах і арсеналах першим 100 покупцям конкретного тому Лавкрафта. Їх хотіли купувати, а колеги по видавництву дивувалися, чому я на тому етапі був проти їхнього продажу. Я хотів, щоби ця штука не була надто поширеною: пам’ятаю емоції тих перших сотень людей, які спеціально приходили за Лавкрафтом, і їхню вдячність за торбинки; видається, що вони їм досі дорогі. 

Чому українці раптом почали масово читати літературу жахів? Звідки у суспільстві запит на адреналін?

Думаю, так само, як у моїй юності – цього не було на ринку, тож спрацював ефект новизни. У нас узагалі багато чого немає: донедавна не було жахів, коміксів – речі, які звичайні для світу. Ми ще не оговталися від маргінальної периферійності постсовку. Бути в орбіті Російської імперії – це завжди упосліджено й далеко плестися за всіма нормальними трендами цивілізованого світу. 

Яких ще жанрів і напрямів вам не вистачає на ринку?

New weird fiction (жанр, що існує на межі горору та фантастики, і водночас розмиває межі жанру взагалі – М.Б.). А взагалі всього переднього краю світової літератури – найцікавішого, найекспериментальнішого, але й об’єктивно достойного й цікавого. У нас мало людей, які в цьому розбираються, щоби принаймні пропонувати це видавцям, потрібні експерти. Зате бестселери New York Times уже всі видані.

Раніше ви видавали тільки перекладну літературу. Україні знайома ситуація, коли закордонні бестселери не спрацьовують, а те, що за кордоном читають посередньо, у нас навпаки стає бумом. На що у вас був неочікуваний фідбек (окрім згаданого Лавкрафта)?

До Лавкрафта ми ще видавали Джорджа Орвелла, і його «1984» – наш найбільший хіт у продажах. З першого курсу університету я люблю цей роман. Насправді вже кожен прочитав і забув про нього, а я просто хотів його видати. Ринок був завалений російським Орвеллом тисячу років. Але підросло нове покоління, яке відкривало українські переклади, та й у світі повернувся інтерес до «1984»: Трамп, Росія, постправда – усе це вкотре актуалізувалося.

Салман Рушді в Україні не має жодного попиту. Попри всі скандали (за роман «Сатанинські вірші» духовний лідер Ірану закликав убити автора, а ісламські організації призначали до $2,8 мільйона за це – М.Б.), премії, «Букер Букерів», Рушді тут не потрібен, на жаль. Усім так треба були ті «Сатанинські вірші» – видання було великим прецедентом, не в кожній країні їх продають. На хайпі люди брали, бо краєм вуха чули про цей скандал, але потім хвиля інтересу спала.

Томас Пінчон – це трохи особлива штука, але знову ж, усім дуже треба було, й на хвилі хайпу всі швиденько купили й забули. Ми готуємо ту «Веселку гравітації» все-таки. Її переклав трохи в лоба Тарас Бойко – там непростий текст, і зараз його доредаговує Олександр Лебідь. Він поза фаховою літературною спільнотою, але дуже прискіпливий, добре орієнтується в контексті й любить копатися в текстах. Сподіваюся, у такій зв’язці у нас щось вийде. 

Ще ми готуємо Девіда Фостера Воллеса «Нескінченний жарт». Але це три мільйони знаків. Не знаю, коли він вийде. Припустімо, перекладач Петро Таращук закінчить за півроку, а хто це редагуватиме – поки що навіть гадки не маю. 

До Лавкрафта в мене якась особлива любов. Він дуже дивний, мені його як людину, насправді, шкода… Він у текстах відображав свій загальний світогляд, і ця щирість відчувається. 

Не страшно було братися за снобську фантастику для серії «Ad Astra»? Одна справа братися за Говарда Лавкрафта, якого все ж знають і люблять із ностальгійним трепетом, інша – за Пітера Воттса, який пише надзвичайно складно, використовуючи купу наукових термінів.

Мені тільки було страшно, щоб ніхто інший права не викупив, бо якраз нісся марафон за правами. Але ніхто не насмілився. Мене років 10 нічого так не вражало, як Пітер Воттс. Прочитавши його, я ходив і проповідував Воттса, він багато чого перевернув у моїй свідомості. У серії виходить досить непогана добірка, не всі такого рівня, як Воттс, але спробуйте знайти ще одного Воттса. «Терор» Дена Сіммонса – це не зовсім фантастика, але його вважають одним із найкращих романів останнього десятиріччя. 

Існує жахачка, ніби футуристична, кіберпанкова й дистопічна література містить у собі якусь пророчу візію.

Багато літератури містить пророчі візії. Звісно, кожен письменник так чи інакше робить проєкції теперішніх процесів на майбутнє. У тому ж «1984» Орвелла купа застережень, і багато з них збулися, є побоювання, що ми рухаємося в тому напрямку. 

Кажуть, що класичний кіберпанк неактуальний. Із усіма соцмережами, я навпаки вважаю, що ми живемо в епоху кіберпанку, усе реалізувалося. Не знаю, що первинне – чи це реалізувалося завдяки романам, чи письменники помітили тенденції, що існували тоді й розвинули їх у романах. 

Що вас узагалі здатне злякати?

Найбільше лякають люди. Вони наділені свідомістю й можуть чинити жахливі речі. Умовні символізми з літератури жахів, оцей надприродній лавкрафтіанський жах – це космічні категорії. Страшно думати про малесеньку людину поблизу чорної діри – відчуваєш себе піщинкою перед могуттю, величчю й масштабністю цього всього. Ось це лавкрафтіанський жах – жахаюче прекрасно й десь далеко від нас. Навряд мені пощастить опинитися біля чорної діри. А люди – вони завжди поруч. 

У вашому романі «Благослови тебе Боже, Чорний Генсек!» якраз одне з найбільших зол – приземленість і обмеженість людей.

Це те, що називається «банальність зла». Лавкрафтіанське зло захоплює таємничістю, тягне його роздивитися. А буденність реальності й буденність зла – це неприємно й некрасиво.

Перша частина роману була написана у 2007-2008 роках – грайлива постмодерна алюзія на лавкрафтіанський «Морок над Інсмутом», де є пафос і трохи письменницької незграбності. Мені хотілося погратися в таке ж структурно й сюжетно, але в наших реаліях: тут наші поїзди, плацкарти, умовне східне чи південне місто. Мене не відпускав весь той створений світ. 

Коли я дописував текст, грянув Майдан і за ним – війна. І от тоді вперше відчув, що, можливо, я трошечки помилявся в нашому суспільстві і наших людях. Тоді роман на якийсь час втратив для мене актуальність, ніби дещо потьмяніли головні рушії його створення. Я його дописав, адже там були закладені й більш універсальні штуки. Але все ж таки на Майдані я знову повірив у наших людей. Але пройшло кілька років, я від цієї ейфорії благополучно видужав і розумію, що все окей – нічого не змінилося.

Чому взагалі почалася серія «Альтернатива»?

Сучасна українська література була для мене terra incognita. З 2002 року я працював у видавництві «Юніверс», потім у журналі «Книжковий клуб +» – мав безпосередній стосунок до літпроцесу. З’являлася купа імен із позитивними рецензіями – процес бурлив, а я пропускав розквіт сучасної української літератури. Пішов у книгарню, накупив усе те, почитав, розізлився та викинув. 

Коли дійшло до видавництва («Видавництво Жупанського» засноване 2007 рокуМ.Б.), з’явилося питання: як так можна? Ви це видаєте й кажете, що це література? Не можна хвалити тільки через те, що це українське й сучасне – підтримувати ту квіточку нещасну. Мені захотілося видзьобувати штуки, які принаймні я вважаю естетично цікавими. Це повільний процес, і серія геть не прибуткова. Зараз ми можемо собі дозволити помалу видавати це невеликими накладами – пропонувати власний погляд, якою нам хотілося би бачити українську літературу. Звідси й назва.

Чи уявляли, що вона матиме такі жанрові характеристики? Я би сказала, що всі книжки в ній – це більш-менш фантастика.

Якщо чесно, я не дуже фанат фантастики. Просто так сталося, що саме у фантастиці зараз відбувається найцікавіше. Фантастика якимись ривками виросла та стала актуальною, дорослою й багатогранною. Дивно, бо я в студентські роки фантастику взагалі майже не читав і не любив, трохи зверхньо до неї ставився. 

Коли я починав серію «Альтернатива» у видавництві, я чекав на щось веселіше, авангардно-постмодерне, нахабне й сміливе – умовно Пінчон, нехай ранній Жадан, але ж не наїсися одними Пінчоном і Жаданом. Я ж не проти реалізму, нехай це буде брутальний гіперреалізм, що відображає якісь страшенно актуальні й близькі всім процеси в нашому суспільстві. Ми не позиціонуємо цю серію як саме фантастику, з’явиться щось інше – із радістю видам.

З’являлася купа імен із позитивними рецензіями – процес бурлив, а я пропускав розквіт сучасної української літератури. Пішов у книгарню, накупив усе те, почитав, розізлився та викинув. 

Як за останні роки змінилися тексти, що вам надсилають?

Люди почали більше надсилати химерної прози, довкола фантастики – і сміливіше це робити. Раніше це були стереотипні жіночі романи, детективи, занудна і водночас доволі бездарна «екзистенційна проза».

Відчуваєте конкуренцію з видавництвом «Дім Химер», працюючи над серією «Альтернатива»?

Може видатися, що ми з «Домом Химер» перетинаємося, а на практиці це не так. Я люблю це видавництво і знав засновників Віку Гранецьку та Влада Сорда ще до його створення. У них класна позиція – видавати лише сучасних українських авторів. Насправді це важко, оскільки, окрім бажання й ентузіазму, є комерційна складова. І важко почуватися впевнено саме на українських сучасних авторах, ще й у цьому напрямі химерної прози. Ми іноді перетинаємося авторами, але в мене немає жодних претензій чи відчуття конкуренції. Думаю, на цьому полі вистачить місця ще не одному «Дому Химер». У серії «Альтернатива» ми мало видаємо – ми «вредні» в плані текстів. Поки знайдемо щось, що нам подобається, відкидаємо по 10-17 рукописів. 

Український книжковий ринок конкурентний чи кожне видавництво закріпилося у своїй ніші, де почувається комфортно?

Бувало, що ті права, які я хотів купити, уже придбали інші видавництва. Найчастіше таке було з «Клубом сімейного дозвілля» і «Навчальна книга – Богдан», але останні взагалі доволі потужно займаються саме фантастикою. Та навіть вони не все покривають: видали «Гіперіон» Дена Сіммонса, а мені якраз цікавіший «Терор».

Часто перетинаємося авторами, яких я хотів би видати, із «Komubook», але це нормально. Мені Філіп Дік цікавий оповіданнями, ми видряпали права саме на повне зібрання короткої прози. У нього класні концепти, але він мені не дуже цікавий як літератор – радше як візіонер, майстер вигадливої параної та дивних світоглядних концепцій.

Бувають і якісь особисті речі. Наприклад, «Рідна мова», які купили права на Ентоні Берджеса. Для мене «Механічний апельсин» майже так само важливий, як Орвеллівський «1984».

Як за останні роки змінився механізм купівлі прав? Чи їздите ви на міжнародні ярмарки, щоби купувати права?

Спеціально для купівлі прав я на книжкові ярмарки не їжджу, це можна зробити й на відстані, треба тільки знайти, до кого звернутися. Оскільки ми поки не пропонуємо права на купівлю наших українських авторів, я не бачу сенсу їхати, щоби вести переговори про перекладну літературу.

До війни з Росією все було дуже в’яло. Якщо знайшов, до кого звернутися, тобі продавали права або ігнорили, бо їм просто нецікаво відповідати на ці пропозиції зі смішними для них накладами й гонорарами. Після Майдану й початку війни з Росією почав активно розвиватися український видавничий ринок, і у 2015-2016 роки стало навіть тіснувато. Я звертався щодо купівлі прав, а мені кажуть, що там уже аукціон. А зараз знову стало легше купити права.

Для мене проблема тільки в тому, що відсутні загальні каталоги письменників і їхніх агентів. Усе це тримають у якихось напівкулуарах. Якщо ти вже працюєш з агентом, він дає свої переліки – це все дуже складно. Наприклад, щодо прав на того ж Орвелла ми дізналися через французьке видавництво «Gallimard», із яким уже давно працюємо. Вони дали нам контакти, де вони теж купували права для себе. Усе якось неочевидно відбувається.

Чи думали ви про електронні версії книжок у вашому видавництві?

Крик про те, що електронна книжка завтра знищить паперову, я чую з 2005 року, він набув піку в 2008 році, коли почали закриватися й переходити в мережу паперові видання. А нещодавно вони знову запустили паперові версії. Електронні книжки зайняли певну нішу, але відсоток їхнього використання суттєво не змінюється (за даними «Statista», найбільший відсоток користувачів електронних книжок у США – 25,1%, у Європі – близько 10%, в Україні – 11,4% – М.Б.).

Наші найбільш успішні книжки спірачені – і нічого з цим не зробиш у цих умовах. Для розв’язання цієї проблеми потрібні комплексні рішення на рівні законодавства. Зараз хочемо спробувати запустити електронні версії наших книжок, на які не потрібно купувати окремо права. Інколи я зіштовхуюся у фейсбучних війнах про піратство з дискурсами про те, що видавці не хочуть давати «темному, бідному народові» звантажити ці книжки. Ми хочемо подивитися, де будуть усі ці горлопани, які закидали нам, що ми жлоби й не йдемо в ногу з часом. Думаю, у перспективі місяця викладемо перші книжки й поекспериментуємо.

Ви колись казали, що найуспішнішою серією видавництва Жупанського була «Лауреати Нобелівської премії». Залишається вона чи тепер декілька серій змагаються в першості?

Успішна «Майстри світової прози» – також одна з давніх серій, і «Ad Astra» – нова серія такої снобської фантастики. «Майстри готичної прози» добре продається завдяки Лавкрафту. У «Альтернативи» набагато менше поціновувачів, але вони згуртовані й активні, ходять на події, пов’язані з цією серією. 

Поступово будь-яка серія вичахає, а ще ця «Нобелівська премія» в літературі неоднозначна. Із погляду літературної якості там багато незрозумілого, неочевидно, за якими мотивами її видають. Тут треба вибірково все видавати, але ми потроху продовжуємо цю серію. Перевидаватимемо українські переклади Альбера Камю й Жан-Поля Сартра. Мій батько як перекладач займається усім цим. 

Наші найбільш успішні книжки спірачені – і нічого з цим не зробиш у цих умовах.

Які книжки у вас заплановані в майбутньому?

Незабаром у серії «Альтернатива» вийде текст Володимира Кузнєцова «Закоłот. Невимовні культи» – напрочуд химерний роман, наче зустрілися Воттс та Лавкрафт і разом накатали дуже дивний твір. Там космос, альтернативна історія людства протягом кількох тисяч років, взаємодія з іншими сутностями й давніми, але все ще могутніми богами.

Автобіографія та біографія про Девіда Лінча, співавторкою якої стала Крістін Мак-Кенна – «Кімната снів». Для мене Лінч узагалі займає особливе місце як режисер, люблю його фільми. Звісно, він геть незвичайна людина, але до прочитання книжки я не думав, що аж настільки.

Класику поповнимо романом Еміля Золя – «Глухий кут» у перекладі В’ячеслава Кашука. Цей роман не виходив українською ніколи. Має вийти повне зібрання прози Едгара Алана По і доб’ємо всього Орвелла, крещендом будуть його есеї. 

«Ad Astra» поповниться Полом Андерсоном: збірка оповідань «Патруль часу» та роман «Щит часу». Це доволі мила і, я б сказав, пригодницька фантастика про різні варіанти альтернативної історії. І «Снігова лавина» Ніла Стівенсона в перекладі Остапа Українця та Каті Дудки. 

Цього року ми отримали нагороду на BookForum – найкрасивіше видання за версією харківського журі за «Утрачений рай» Джона Мілтона. Мені здається, ми ніколи не були в лізі красивих – радше в лізі розумних, тому це приємно. Щось подібне хочемо зробити зі «Старшою Еддою» в перекладі Віталія Кривоноса з ісландської.

Також плануємо велике зібрання прози Артура Мекена та «Місячну дитину» Алістера Кровлі в серії «Майстри готичної прози». Кровлі, звісно, у всіх сенсах потішний дядя, але мені цікавіше видавати саме його художні тексти чи його біографію, аніж його магічні та окультні тексти, завдяки яким він якраз і став відомим.

Фостера Воллеса та Томаса Пінчона вже згадували. Я не уявляю, як має виглядати поліграфічно «Убивчий жарт». Для порівняння, «Улісс» – це півтора мільйона знаків, і «Нескінченний жарт» – це два «Улісси». Можна, погратися: як раніше видавали щотижневі журнали, збирати їх у підшивочки. Я б хотів доповнювати ці видання коментарями, але я поки не уявляю, хто це міг би зробити. Можливо, Максим Нестелєєв, який для нас уже перекладав «Виголошення лоту 49» Пінчона і писав післямову до цього видання. Але це надзвичайно складна й морочлива робота – далеко не кожен на таке зважиться. 

Досьє

Рік заснування: 2007

Спеціалізація: перекладна художня, науково-популярна й нон-фікшн література, знакові для світового культурного ландшафту тексти, сучасна українська «нестандартна» проза поза фокусом вітчизняних літературних трендів

Кількість виданих назв: приблизно 125 

Найменший тираж: 500

Найбільший початковий тираж: 5000

Топовий автор_ка: Джордж Орвелл

Лонгселер видавництва: Джордж Орвелл «1984», «Колгосп тварин», Говард Філіпс Лавкрафт «Зібрання прозових творів» – усі три томи.