Посилена увага до праць про жінок, для жінок, написаних жінками, – чи не найприродніша річ, яка може статися з книжковим ринком будь-якої європейської країни у 2019 році. Проте за той час, поки тренд на фемінізм міцно утримує свої позиції в більшості сфер культури та мистецтва, стало доволі очевидно – не всі книжки, написані жінками (і тим паче про жінок і для жінок), однаково корисні. В час феміністичних флешмобів у соцмережах, офлайнових акцій боротьби за жіночі права, відвертих інтерв’ю знаменитостей та натхненних виступів на TEDx помітнішим стало й, скажімо так, дещо інше трактування жіночого емпаверменту.
Напевно, ще ніколи так, як в останні роки, не були популярними різноманітні курси та тренінги з «пробудження внутрішньої богині» й «розкриття жіночої сутності», неодмінним бонусом до яких іде – так, все саме те, з нав’язуванням чого жінкам фемінізм бореться вже друге століття. Розкрити внутрішню богиню не вийде ніяк інакше, аніж вивчивши дванадцять рецептів борщу, купивши десять нових суконь (обов’язково до підлоги!) і опанувавши кілька хитромудрих прийомчиків, демонструвати які можна лише за зачиненими дверима й закритими шторами. І винагородою за самовіддане навчання має стати зовсім не сертифікат у золотистій рамочці і навіть, боронь богине, не більша впевненість у собі, а – той єдиний-коханий-на-все-життя, без якого жінка і в 2019 році нічого не варта. До речі, у нас у програмі щойно з’явився курс «Як привабити в своє життя правильного чоловіка», ваш сертифікат із курсу богинь дає вам знижку 20%.
Навесні 2019 року на Книжковому арсеналі в Києві було презентовано переклад українською класичної праці американської психоаналітикині, докторки філософії та письменниці Клариси Пінколи Естес «Жінки, що біжать з вовками». Для професійних кіл психоаналітиків, а надто тих, хто досліджують тему жіночості в психоаналізі, цілком очевидно, що «Жінки, що біжать з вовками», зокрема, продовжують лінію «відповіді» на однобоке, упереджене трактування жіночості в класичному фройдівському психоаналізі. Клариса Пінкола Естес, як і Люс Іригерей чи Джулієт Мітчелл, береться досліджувати жіночість із позицій жіночості – так, ще півстоліття тому подібний підхід міг би вважатися новаторським. Проте ця, почата ще в 70-х роках минулого століття, відкинута багатьма видавництвами, яким авторка пропонувала рукопис, та вперше опублікована 1995 року, праця про архетип Дикої Жінки, натхненна юнгівським психоаналізом, неочікувано стає бестселером New York Times.
Втім, «Жінки, що біжать з вовками» є не перевинаходженням раціональності й не спростуванням стереотипів. Ця книжка, спираючись на 14 більш чи менш відомих сюжетів із різних національних міфологій, описує архетип «природної жінки» – вільної, творчої, нестримної, дикої – який існував протягом усього часу людської історії, надихаючи й наснажуючи жінок. Власне, лише він надихав і наснажував, стверджує Естес – нині ж він занепадає, і з цим терміново треба щось робити. Щось підозріло знайоме, чи не так? То що ж перед нами – черговий підручник із пробудження внутрішньої богині, чи то пак внутрішньої «молодої вовчиці» (несподівано вдала аналогія для українського контексту)? Частково. Проте не все так просто.
Перш за все праця Клариси Пінколи Естес, практикуючої психоаналітикині й казкотерапевтки – це її власний професійний і творчий маніфест. Відповідним є і стиль праці – притчевим, метафоричним, переповненим риторичними прийомами повторень, аналогій, інверсій. Крізь них складнувато продиратися тим, хто звикли до класичних праць із психоаналізу, і водночас вони дуже легко й приємно зчитуватимуться любителями і любительками езотерики і всякої решта «ведичної мудрожіночості». Спокуса проасоціювати Дику Жінку з Внутрішньою Богинею, надто у непідготовлених читачів, таки вкрай велика саме через цю казковість, формульність стилю книжки, що іноді межує із заклинаннями чи замовляннями.
Проте сприйняття «Жінок, що біжать з вовками» як підручника для богинь перевертається з ніг на голову, коли згадати про ще одну вкрай важливу деталь. Ця праця, базуючись на міфологічних сюжетах, перш за все, аналізує ці твори – тобто сама по собі може сприйматися як літературознавче дослідження із застосуванням методу архетипів. Так, кожен розділ, окрім двох фінальних, починається з такого сюжету (серед них казки про Василісу, Синю Бороду й Дівчинку з сірниками, легенди про Безруку діву й Жінку-скелет та ще чимало менш відомих міфологічних та легендарних історій) – а далі аналізує його, розкладаючи на семантичні складові й розповідаючи за допомогою них історію становлення Дикої Жінки. І як же воно відбувається?
Дика Жінка проходить низку ініціацій, на різних етапах свого розвитку отримуючи важливі знання, набуваючи навичок та реалізуючи їх, аби досягти міфологічної, архетипової свободи, такої важливої для кожної жінки й загубленої нині. І сам по собі цей сюжет теж цілком витриманий в стилі давньої легенди чи переказу цілком за класичною проппівською схемою. Проте якщо вчитатися в те, як саме Клариса Естес аналізує міфологічні сюжети, то виявиться, що ця праця є зовсім не посібником із магічних практик, а цілком реальною працею з психології. Вона вчить нас тому, про що так багато говориться нині в мейнстримному й не дуже психологічному дискурсі – про важливість формування та відстоювання кордонів, про розстановку пріоритетів, про вибудовування гармонійної та зрілої особистості, що поважає бажання інших і не забуває про власні, про здорові партнерські стосунки як романтичні, так і будь-якого іншого характеру. А метафори з міфів та легенд унаочнюють ці знання, допомагають їм зчитуватися легше й сприйматися глибше.
Втім, як на мене, найбільш плідно «Жінки, що біжать із вовками» прочитуються не як психоаналітична праця чи психологічний посібник, а саме як літературний твір. Стиль Клариси Естес самобутній, її підхід суто з літературознавчої точки зору справді новаторський, метафори влучні, а розказаний нею сюжет – цілісний і цінний сам по собі. Ця історія може лікувати, допомагати, надихати – а може й стати небанальним, глибоким чтивом, яке може, окрім всього решта, дати чимало нових знань про нові й старі легенди народів світу. Зрештою, далеко не все, що ми читаємо, варто сприймати як істину в останній інстанції. Навіть – і особливо – якщо вам здається, що це інструкція з експлуатації вашої внутрішньої «вовчиці».
606 thoughts on “Вовчиці серед нас: чому вчать нас «Жінки, що біжать з вовками»”