Класичні жахливчики до Геловіну: Бредбері VS Стівенсон та Олкотт

Страх — одна з найсильніших емоцій. Страх, здається, існував завжди, відколи є людина, але комерціалізували його не так давно. Тепер нам подобається лякатись, лоскотати собі нерви у кіно та під час читання книжок. Але відійдемо від сучасного зображення жахливого, від якого холоне кров і зникає сон, і поговоримо про класику з її легкістю та певною наївністю.

Що між ними спільного?

Шотландець і американка, а проти них американець, письменники ХІХ століття і практично наш сучасник, всі — майстри гостросюжетної і водночас гостросоціальної прози. Чому ми звели їхні твори до спільного знаменника? Тому що ці переклади вийшли якраз під цей Гелловін і мають певні схожі риси.

Сюжети, які помандрували далі

Оповідання Стівенсона та Олкотт стали натхненням для пізніших авторів. А от Елліоти, створені Реєм Бредбері — однозначні родичі сімейки Адамсів («батько» Адамсів співпрацював з Бредбері).

Єгипетські мотиви

В обох книжках є якщо не прокляття з єгипетської піраміди, то персонаж-мумія — і ці мотиви сильні, а не якась там другорядна деталь. 

Жах не графічний

Стівенсон, Олкотт і Бредбері лякають переважно атмосферою, очікуванням якоїсь неминучої біди. Тут немає натуралістичних описів, тому оповідання підходять для найширшого читацького кола. 

Смерть — це тільки початок

Щоб не спойлерити скажу, що тут смерть персонажів тільки починає новий виток сюжету, але не плутайте з детективом, де злочин є обов’язковим атрибутом.

Рей Бредбері «Із праху посталі»

Хоч автор позиціонує «Із праху посталі» як збірку оповідань про родину Елліотів, вона цілком читається як цілісна повість (для роману трохи бракує обсягу), з якої дещо вибиваються деякі розділи — екскурси в минуле або ж портрети героїв, але загалом це все тримається купи. 

Серед персонажів — прадавні з Єгипту (зокрема матір Нефертіті Неф), невловимі — безтілесна (в певні моменти) Сесі, яка може проникати у чужі свідомості, крилаті — тут це тільки дядько Ейнар та чимало кузенів та кузин, на який письменник не акцентує увагу, бо є серед цієї гурми живий хлопчик Тімоті, з яким читач проводить найбільше часу (можливо, це надихнуло Ґеймана на «Небудь-де»). 

Дивна сім’я живе у будинку, звідки стежить за вічністю. Вони бачать злами століть та зміни парадигм. А що ж Тімоті? Він теж може стати одним із них: привидом, вампіром чи якоюсь іншою потойбічною сутністю. Автор через оповідання веде його до вибору. Що вирішить хлопчик, який у своєму не надто довгому житті вже бачив так багато? 

Мені «З праху посталі» видались чудовим чтивом для релаксу, яке, думаю, цілком можна було б маркувати як підліткове, адже тут йдеться про важливий вибір і як його робити, про стосунки в родині (хоч якій химерній, але загалом комфортній). Це — не казочка на ніч, але й не книжка про жорстокість дорослого світу. 

Цитата з твору:

«Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає. 
Усі люблять квіти, бо ті в’януть.
Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.
Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання. Ми його бачимо в сірій морді старого пса і на втомленому обличчі давнього друга, котрого чекає довга подорож в один кінець».

Роберт Луїс Стівенсон, Луїза Мей Олкотт «Викрадач тіл та інші загадкові історії»

Несподіване поєднання оповідань класиків шотландської та американської літератури, але загалом Стівенсон та Олкотт видаються цілком суголосними, хоча, мушу визнати, Луїза Мей тут виграє.

Твори Стівенсона «Викрадач тіл» і «Маркгейм за стилістикою нагадують мені «Острів скарбів». Тут є таємничі знаки (не чорна мітка, та все ж), пронизливий дощ і ніч, в якій ховаються химерні тіни. А що вже казати про цвинтар… Ці історії, від яких справді кидає в холод, але через деякий час від них залишається небагато. Вони — про людську ницість, яку одразу карають.

«Ти не можеш почати, а потім раптом зупинитись. Якщо ти вже почав, то мусиш продовжувати. Отака вона — правда. Для негідників спокою не існує».

Що ж до оповідань Олкотт «Загублені в піраміді, або Прокляття мумії» та «Загадковий ключ і те, що він відкрив» — тут лейтмотивом є кохання. Потривожена мумія навіть через тисячі років мститься тому, хто її потривожив, завдаючи неймовірного болю. А в «Ключі» — давня, вже трохи призабута історія, спричиняє низку непередбачуваних подій. Обидва оповідання — готові сюжети, якщо не для фільму, то принаймні для епізоду серіалу.

Цю книжку теж приємно почитати довгими осінніми вечорами в затишній атмосфері й теплі (візьміть краще кота з собою, щоб не боятись). Жорсткість Стівенсона зрівноважить деяка мрійливість прози Олкотт — і загалом вийде гармонійне чтиво для «полякатись, але не сильно».

Хто переміг?

Тут важко визначити переможця: з одного боку є чудові Елліоти, до яких відчуваєш симпатію мало не з першої сторінки (а хто фан Адамсів або ж мультсерії «Монстри на канікулах», то ці вам особливо припадуть до душі), з іншого — атмосферний «Викрадач тіл» і щемке оповідання «Загублені в піраміді», які нагадують моторошні казки з дитинства та легенди, які могли розказувати старші друзі під час канікулярних посиденьок у дворі.

Цього разу віддаю першість Луїзі Мей Олкотт та її єгипетській історії, яка змусила відчувати страх та задуху у старовинній гробниці, потім цікавість і зрештою щирий біль героя. Щось ця осінь вимагає чуттєвої та злегка сентиментальної прози.