Дебютний роман англійської письменниці Лори Маршалл відразу ж став бестселером. І не дивно — до кінця трилер тримає в постійному саспенсі та бажанні дізнатися нарешті таємницю. До того, як наважитися написати книжку, Лора 20 років пропрацювала організатором бізнес-конференцій; та ще з дитинства, читаючи Аґату Крісті, була впевнена, що якщо і почне писати, то це будуть історії про злочини. «Запит на дружбу» (пер. Дарини Березіної, в-во Vivat, 2019) почався зі звичайних роздумів щодо того, як дивно починати “дружити” на фейсбуці з людьми з минулого. А що з цього вийшло дізнавалися оглядачки блогу Yakaboo.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Коли в твоєму житті з’являються люди з минулого, це завжди бентежно. Переважно зі знаком «плюс»: якщо це не зовсім неприємна тобі особа, то завше цікаво дізнатися, як там у неї життя склалося. Але що, як тобі у друзі на фейсбуці додається людина, якої бути в принципі не повинно – ні у соцмережі, ні в реальному житті? Якщо ви любите гостросюжетні історії так само, як і я, то такий початок просто не може не заінтригувати 🙂
Юлія Дутка: Скільки разів до мене в друзі додавались якісь дивні люди – не злічити, тож вже давно перестала зважати на запити. Але можу уявити ситуацію героїні з її обмеженим колом спілкування, де кожен +1 сприймається як маленьке свято (або велика біда). Під час читання мене не покидала думка про те, якими незахищеними ми є в мережі, особливо, якщо щиро і часто ділимось власним життям.
Бути чи мати
Юля: Соцмережі – чудовий ґрунт для заздрощів і комплексів. Певна річ, кожен фільтрує те, що показує у фейсбуці чи інстаграмі, але для когось профіль перетворюється на галерею брехні та вихваляння. Луїза не надто багато часу приділяє своєму акаунту, там небагато інформації, вона зрідка заходить поставити вподобайки і прокоментувати чужі пости. Вона роздивляється світлини з будинками, дітьми, здобутками своїх однокласників та інших знайомих, стежачи за тим, як шкільні королі й далі тримаються на троні, а лузери так і не змогли виборсатись, хоча намагаються зберігати щасливу міну. Луїза відчуває, що в її житті чогось бракує, хоча загалом її можна назвати реалізованою та доволі успішною: кар’єра, яка йде вгору, чудовий син…
Для неї FB – насамперед месенджер, додаток до пошти та дзвінків, а не якась важлива частина щоденної рутини. Вона просто там є, але не більше. Саме тому вона пропускає перший удар, який завдає їй новододаний друг. Марія Вестон – дівчина, яка зникла на випускному. Марія не вихваляється, в її акаунті немає нічого, окрім старої світлини та імені, бо вона… не існує? Вона не має існувати. Але вона є у FB так само, як і Луїза. І вона збирається на зустріч випускників.
Віто, а ти б пішла на таку зустріч? Бо я щось задумалась, чи потрібен був би мені цей додатковий стрес.
Віта: Мені пощастило: наші зустрічі випускників не перетворюються на ярмарки марнославства, де лиш те і роблять, що міряються здобутками. Але, звісно, кожен намагається показати себе з ліпшого боку. Власне, як і випускники у романі Лори Маршалл. Колишні лузери, у яких життя таки склалося дуже добре і в професійному, і в особистому плані, зі шкіри пнуться, аби залікувати дитячі травми демонстрацією свого успіху. Колишні королеви, які вже давно не на троні, але з усіх сил намагаються цього не показати. Страх знову стати вразливим штовхає на дурні вчинки – наприклад, покликати на зустріч випускників не дуже добре знайомого чоловіка чи вішатися на шию тим, хто колись упадав за тобою. Луїзі тут особливо некомфортно, адже на зустріч випускників приходить її законний, однак уже колишній чоловік, який серед однокласників був зіркою. Ну й окремий бонус: Марія, яку ніхто не бачив після випускного. Невже вона також прийшла?
Письменниця Лора Маршалл далеко не одразу розкриває, що ж тоді сталося насправді. Зрештою, усієї правди не знають ні однокласники, ні родичі Марії, ані навіть «закляті подруги», які вважають себе винними у всьому і страждають від почуття провини (і страху, що хтось їхню роль у цій історії викриє!) роками. Але всі якось зійшлися на тому, що бідолашна дівчина загинула. А що як насправді – ні? Що коли вона жива і дійсно збирається відвідати цю зустріч випускників? З ким вона заговорить, про що розповість? Луїза боїться цього. Але не знати, що там станеться, – ще страшніше. Тим паче, що Марія, яка з’явилася нізвідки у фейсбуці, недвозначно натякає: колишній подрузі таки варто туди піти.
Somebody's watching you
Віта: «Запит на дружбу» починається, даруйте за тавтологію, із запиту на дружбу у фейсбуці не просто так: вся ця історія тісно пов’язана із соцмережами і тим, що можна із них та з інтернету вивідати про людину. Навіть коли ти не вважаєш себе публічною особою і лише час від часу постиш якісь милі фрагменти свого повсякденного життя, завжди може знайтися той, хто складе їх докупи, відчитає потрібну інформацію і придумає, як з її допомогою тобі нашкодити. Це стається з Луїзою, яка починає отримувати від нової френдесси Марії (чи того, хто ховається за її профілем), все загрозливіші повідомлення. Все воно ніби й не так страшно: набридливого юзера у фейсбуці можна заблокувати. Але ж не у реальному житті!
І вже незабаром навколо Луїзи клубочиться атмосфера параної. Стає складно розрізнити, де відчуття, наче хтось за тобою спостерігає, – витвір твоєї уяви, а де справді хтось стежить за кожним твоїм кроком. Здається увесь той страх, який вона ховала на дні своєї свідомості роками, прорвався назовні, затопив її таке зрозуміле, таке впорядковане життя. Маленький син – радість життя, улюблена робота, що приносить задоволення – усе це може затопити, закрутити, забрати з собою вир страху.
Зізнаюся: це відчуття лякає і читача.
Юля: Навіть якщо у реальному житті створити навколо себе стіни, активне життя у Facebook дозволить недругам наблизитись до нас. Вони стежитимуть за нашими переміщеннями через чек-іни, роздивлятимуться лихим оком фото наших дітей, плануючи якомога болючіший удар. З появою соцмереж приватність, здається, канула в Лету. Недоброзичливцям не треба особливо напружуватись, щоб знайти спосіб атакувати жертву. Світ став більшим, але водночас тіснішим. Луїза відчуває це на собі. Її давній кошмар оживає, зійшовши з екрана браузера.
Здавалось би, варто вимкнути інтернет – і вдасться заховатись від переслідування і цькування, але ж ні, бо це полювання вже давно перейшло в інший вимір. Хижак взяв слід пораненої жертви, і його веде до неї стежина з крапель крові. Що далі вона тікає, то слабшою стає. А в нього вистачить сили наздогнати і вчепитись у неї зубами. Знову. І знову.
Поки Луїзі здається, що вона божеволіє від параноїдальної манії переслідування, її страхи підтверджуються. Загроза близька, хоча, ймовірно, прийде не звідти, звідки її чекають. Бо все ж роман не про це, він насамперед не про кібербулінг.
А хто ж жертва?
Юля: У «Запиті на дружбу» багато постраждалих: з когось знущались у школі, когось переслідували через мережу, а для когось все добре і світле закінчувалось… удома, за зачиненими дверима, там, де більшість з нас знаходить затишок і тепло. Куди ми хочемо повертатись, бо почуваємось як… як удома. Здається, немає нічого гіршого за те, коли навіть немає, за що триматись у буремному океані життя.
Ця книжка про насильство: фізичне та моральне, і навіть комбінацію обох. Тим і важко часом перегортати сторінки, бо від співчуття героям серце крає. А скільки таких історій у світі — чи їх злічити? Чи можна допомогти? Чи варто втручатись? Чи хтось від цього застрахований?
Та хоч кожен із нас чув подібні історії або й був їх свідком, «Запит на дружбу» – яскрава розповідь, яка залишає по собі помітний слід. Від неї не здригаєшся від шоку, біль, який вона викликає, — тупий і ниючий, як стара рана, яку зачепив необережний рух. Але хто ж жертва? Віто, як гадаєш, хто тут найбільше постраждав: Луїза чи Марія?
Віта: Мені здається, коли агресію проявляє той, хто сам боїться бути зацькованим, то постраждалих тут двоє – і жертва, й агресор. Звісно, між ними не варто ставити знак рівності, та все ж… Це могла б бути історія про дружбу двох дівчат, якби одна не аж так сильно хотіла погрітися у світлі шкільних лідерок думки, а інша не плювала з високої гори на їхнє враження про себе, будучи водночас глибоко самотньою. Тому з цього склалася історія про булінг, але не тільки про нього. Шкільне цькування – це лише один із різновидів насильства, про які йдеться у романі. Інше – ще страшніше, бо приховане, домашнє. Його у романі теж вдосталь.
А ще авторка зачіпає тему харасменту і газлайтингу. З останнім взагалі все дуже страшно: бо коли людина довгий час живе введена в оману, через що психологічно страждає, а інша людина це її хибне сприйняття реальності старанно підгодовує, то важко уявити, яке це пекло. «Запит на дружбу» – це не просто захопливий трилер, це гід у світ насильства, знайомство з яким необхідне, аби навчитися його розпізнавати. І намагатися не стати жертвою.
Кому варто читати
Віта: Тим, кого захоплюють напружені психологічні історії і хто готовий до складних тем.
Юля: Тим, хто полюбляє психологічні трилери та добряче полоскотати нерви.
Кому не варто читати
Юля: Надто чутливим читачам, у яких чимало заборон у літературі.
Віта: Тим, хто уникає гострих моментів у книжках і в принципі не надто полюбляє цей жанр.
Схожі книжки
Віта: Страшна таємниця з минулого, яка випалює зсередини і може зруйнувати життя (і яка насправді не зовсім те, чим здається) є також у романі Рене Найт «Дисклеймер: усі збіги випадкові». А зустріч зі шкільними подругами, яка перетворюється на драму з убивством, – у дуже атмосферному, «зимовому» романі «У лісі-лісі темному» Рут Веа.
Юля: Дещо схоже можна знайти в «Нерві» Джин Раян, де все починається в мережі, та «Еребі» Урсули Познанскі, де гра з багатьма невідомими перетворюється на щось дуже небезпечне. А як привіт зі шкільного минулого раджу «Таємницю Ганнерів» Ребекки Кауффман.
393 thoughts on “Не додавай у друзі людей з минулого: огляд трилера «Запит на дружбу»”