Зазвичай про шкільну програму української літератури згадують або на ювілеї, або ж коли її екранізують. Тож вихід у прокат уже другого фільму із назвою «Захар Беркут» змусив знову заговорити про творчість Івана Франка на різних медіа-майданчиках.
Той, хто вигадав Захара Беркута
Поет, прозаїк, літературознавець, етнолог, історик літератури, мовознавець, громадський і політичний діяч, перекладач – і це не повний перелік іпостасей Івана Яковича. Хоч у добу Романтизму такі місцеві Леонардо да Вінчі і не були явищем геть унікальним (згадати того ж Пантелеймона Куліша), проте творча і наукова спадщина Франка вражала як його сучасників, так і сьогоднішніх науковців. Стараннями дослідників від Михайла Возняка (1916 рік – «Памяти Івана Франка. Опис життя, діяльности….») і до Горака, Грицака та Назарова був створений цілий франкознавчий напрямок у науці. А онук письменника Роланд Франко в інтерв’ю погоджується з правдоподібністю думки про свідоме «ущільнення» праць Івана Яковича до 50 томів у радянські часи, «мовляв, більше як вождь ніхто написати не міг».
Як написати історичну повість: секрети від Каменяра
Свою історичну повість «Захар Беркут» Франко написав у 1882 році, коли за плечима уже був філософський факультет Львівського університету, переклади Софокла й Евріпіда, дві наукові праці з економіки, фольклорне дослідження «Про Борислав», перші вірші, редакторська робота у журналі «Друг», зміна москвофільської орієнтації на більш радикальну українофільську, два ув’язнення австро-угорською владою за «соціалістичну пропаганду». Крім того, саме у той час романтичний стиль письма поступово змінювався на реалізм.
На початку 1882 року у листі до свого приятеля Івана Білея Іван Франко ділився своїми творчими планами: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки… історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?». Невідомо, чи перейшов би Іван Якович від слів до діл, якби не… конкурс. Так, літературний тематичний конкурс. І так, уявіть собі, вони уже існували у ХІХ столітті. 27 вересня 1882 року Львівський часопис «Зоря» оголосив конкурс, в умовах якого було зазначено: «Темат до повістей належить брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди. Світлі прояви нашого життя, яко взірці, достойні загального наслідування, будуть для нас найбільше пожаданим матеріалом». Як винагороду переможцеві журнал обіцяв «платити за лист печаті по 20—25 з[олотих] р[инських]», про що ми знаємо із листування письменника. Упродовж півтора місяця Франко працював над текстом. Зрештою, у 1883 році він отримав премію за твір, який було надруковано у «Зорі» під назвою «Захаръ Беркутъ. Образъ громадского житя карпатскои Руси въ XIII вѣцѣ».
Чого ми ще не знаємо про Тухлю?
З підручника української літератури ми пам’ятаємо про мудрого старійшину карпатського села Тухлі Захара Беркута, який не хоче підкоритися галицькому боярину Тугарові Вовку, про боротьбу тухольців з ординськими завойовниками та про романтичну сюжетну лінію між дітьми героя та антагоніста – Максимом та Мирославою. Але чи є історична повість такою очевидною, аби на цьому і зупинитися?
Дослідниця літератури Марта Коваль пише про особливе місце у сучасній літературі екзистенційної художньої історії: «Екзистенційна історія – це намагання використати минуле як інструмент у процесі кращого розуміння ідентичності сьогодення». Професор Галина Насмінчук зараховує до таких творів, наприклад, «Диво» Загребельного та «Мальви» Іваничука. До цієї ж когорти, на мою думку, слід долучити і «Захара Беркута». Те, яке значення надавав Франко своєму майбутньому твору, ми можемо зрозуміти із його листа до М. Павлика:
«Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писания, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давне громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей…»
У коментарях до видання повісті в УРСР 1978 року робився акцент саме на ідеологічних розбіжностях між Франком та головним редактором «Зорі» Петрицьким. Мовляв, Петрицький був «буржуазним націоналістом», і саме тому нав’язував письменникові неприйнятні погляди. Зокрема, це стосувалося оцінки правління князя Данила Романовича Галицького в історії краю. І справді, Франко і Петрицький дискутували про роль галицько-волинського короля у листуванні, а пізніше автор зробить в остаточному тексті повісті примітку щодо свого ставлення до Данила.
Цитовані документи, а також вступна й завершальна частини повісті яскраво показують зв’язок між історичними уявленнями освіченої людини (романтика, мрійника, революціонера) Галичини того часу, її політичними уподобаннями та уявленням про давнину. Яскраво можна побачити це й у діалогах між Тугарем Вовком і Максимом Беркутом (на полюванні) та Захаром Беркутом (на копній раді), де максимально розкриваються персонажі, їхні світоглядні позиції. Захар Беркут – персонаж, якого автор досить добре розробив: це носій демократичних самоврядних поглядів (недарма Франко натякає на його подорожі до північних земель Русі, де у ХІІІ столітті у Пскові та Новгороді сформувалися майже республіканські порядки). Тоді як Тугар Вовк уособлює мужа-державника, який посягає на народну волю. Тож Франко ніби каже читачеві: «Ми живемо самоврядними громадами тут споконвіку, і демократія у нас у крові». Тож повість містить у собі ще й заклик до перебудови тогочасного суспільства.
«Захар Беркут» у центрі уваги
Ще за життя письменника повість стрімко набула популярності. Того ж 1883 року вона виходить окремою книжкою у «Науковому Товаристві імені Шевченка». Спершу повість переклала польською мовою Марія Семашко для видання «Dziennik Łódzki» («Щоденна газета міста Лодзь»). Зробив «перевод с галицийского», проте не зміг видати, російською Василь Матвєєв. Між 1929 та 1933 роками «Захар Беркут» був перекладений російською, чеською та німецькою, у 1950-х – словацькою та словенською, у 1980-х – французькою, іспанською, німецькою та англійською.
Щодо перевидань «Захара Беркута» (якого часто називали не повістю, а романом) українською, то починаючи від 1902 року вони відбувалися регулярно. Одним з перших ілюстраторів повісті був художник-монументаліст, Іван Падалка.
Інший стиль матимуть ілюстрації Валентина Литвиненка у виданні 1950 року.
Пізніше, у 1970-х на палітурках повісті переможе декоративно-прикладний стиль.
Нове життя Захара Беркута
Подібно до всесвітньо відомих книжок, як-то «Війна і мир», «Маятник і провалля», «Звіяні вітром», повість «Захар Беркут» надихнула низку письменників на написання творів за її мотивами. Так, ще 1928 року син Івана Франка – Петро – написав драму «Захар Беркут» на 4 дії. У 2007 році почали з’являтися комікси до повісті. Останнім з яких є «Захар Беркут. Легенда» – приквел Олександра Корешкова до першоджерела.
Автор – відомий ілюстратор, творець серії коміксів «Серед овець», «Колодроїд», «12! Поїхали!». У «Легенді» наголос робиться на міфологічній складовій першоджерела. Корешков розробив внутрішню «космогонію» світу Захара Беркута – на основі легенди, яку Максим розповів Тугареві та Мирославі. Тобто сюжет коміксу нічого не змінює у житті відомих нам героїв, а лише краще розкриває те, що було показано побіжно. Тут наш старий добрий знайомий кам’яний Сторож, детально описаний як окремий персонаж. Він – дбайливий захисник, покровитель та заступник усіх тварин тамтешнього лісу. Морана виступає тут антагоністкою лише технічно, натомість має романтичні почуття до Сторожа, і вони – взаємні. Оскільки у цьому світі, як і у райських садах, усі істоти живуть вічно, смерті як такої не існує. Однак, це усім набридає, і Морану просять створити озеро з мертвою водою, де кожний звір міг би загинути за своїм бажанням. Попри те, що джерелом смерті виступає Морана, її змальовують доволі вродливою і чуттєвою. Однак втручання світу мертвого озера у світ живих зав’язав такий вузол суперечностей, який Сторожеві вдалося розрубати лише власною самопожертвою. Крім захопливого сюжету, око читача тішать гарні краєвиди Карпатських гір з їхніми ріками, кам’янистими схилами, лісами. А ліси художник заселив ведмедями, вовками, оленями та іншими звірями.
Цікаво, що спеціально для цього видання Олександр Корешков розробив унікальний шрифт. Можливо, якби Іван Якович та автор коміксу жили в один час, вони мали б надзвичайно плідну співпрацю. Адже Франко детально вивчав місцевий фольклор та був укладачем 5 томів давніх українських апокрифів. Можу припустити, що приємне художнє оформлення коміксу – від палітурки і до останньої сторінки – також були б до смаку письменнику.
Екранізації
«Захар Беркут» мав дві екранізації. Перша – Леоніда Осики – 1971 року. Сценаристом був Дмитро Павличко. Тоді у фільмі знялися такі відомі актори як Борислав Брондуков, Василь Симчич та Костянтин Степанков, а також режисер і сценарист Іван Миколайчук. У цілому зв’язок із літературним першоджерелом було збережено та доповнено релігійно-світоглядною дискусією між Максимом та Мирославою:
– Чому має гніватися на мене бог, якого я не визнаю? Це ж несправедливо.
– …Він всюди, у всьому і на усе має право.
– Не може такого бути. День має своїх духів, ніч – своїх. Не може бути такого, щоб бог світла був у той же час богом потемків.
– Наш Бог Христос є Богом людським, він вмер за усіх нас муки страшні прийнявши на хресті.
– Хіба для цього треба бути богом?
Час подій змінений із весни та зиму, а події завершуються не «хепі-ендом», а невизначеністю порятунку чи загибелі Максима.
Зрозуміло, що на початку 70-х реквізит (так, це слово, а не «репліки одягу та озброєння») на акторах не міг претендувати на будь-яку історичну вірогідність. Однак, на кіностудії ім. Довженка усе ж змогли створити хоча б приблизний стиль епохи. До речі, Якутович – ілюстратор повісті – був головним художником на зйомках. Повірити в атмосферу слов’янського населення XIII століття допомагала стилізована українська мова та органічна гра акторів.
Поява справді якісних історичних фільмів у Західній Європі у кінці 2000-х років дала надію на те, що анонсована та очікувана екранізація Ахтема Саітаблаєва стане справді якісним вітчизняним кінопродуктом. Та якби ж…
Слово, яким можна схарактеризувати більшість проблем фільму, було б «невиправданість». Адже запрошення іноземних акторів для головних ролей (відповідно, витрати на дубляж) та кошторис у 113,5 млн гривень (з яких 30 млн були з держфінансування) – інвестиції доволі щедрі. Таке зазвичай є виправданим у фільмах, де персонажі мають вельми колоритну зовнішність, розмовляють різними мовами, а до масовки залучено сотні людей у вартісних костюмах, використовуються каскадери та піротехнічні спецефекти.
Натомість, головні козирі було змарновано одноманітністю ординського війська (яке насправді включало не лише монголів, але й волзьких болгар, тюрків, китайців, представників слов’янських етносів). Сюжет суттєво різниться із повістю Франка розставленням акцентів у конфліктах. Адже політично-філософські діалоги із Тугаром Вовком стають короткими, лінійними. Зникають ключові фрази головних героїв, такі як: «Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі». Епізод впізнання Тугара Вовка як монгольського колаборанта Митьком Вояком замінюється на двобій-ордалію. Незрозуміло, для чого були включені додаткові персонажі, які не рухають сюжет (наприклад, німий коваль). Сюжетною дірою виявилася нічна біганина до першого знищеного монголами поселення та голлівудська спецоперація, де горстка селян звільняє натовп бранців у центрі ординського табору та ще й вбиває ханського сина. До речі, Бурунда-бегадир чомусь стає самим ханом. Кліше – антагоніст завжди б’ється з головним героєм – траплялося кілька разів протягом фільму. Зокрема – це епічне вбивство Максимом Бурунди його ж зброєю, що навіть для Франка було б надто пафосно.
Фізика та біологія у всесвіті режисера працює взагалі по-своєму: легко озброєні смерди без шоломів (а часом і щитів) чомусь не гинуть миттєво від ударів броньованої монгольської піхоти, а самі косять супротивника, як траву. До речі, щодо костюмів. Усі фахівці з історії того періоду уже висловилися, що вочевидь жилетки-безрукавки та інший чудернацький одяг горян – це повне нерозуміння режисером, який вигляд мали, що вдягали та як дивилися на світ люди того часу. Архаїчний меч-каролінг ХІ століття у руках Тугара Вовка на тлі більш сучасного клинка Гарда виглядає так, ніби директор корпорації ходить з телефоном Nokia 1100, а менеджер середньої ланки уже має 7-й iPhone. Мечі – коштовна для Русі зброя – у кожного третього селянина. Дехто із горян носить шкіряні наручі, хтось – скандинавські чи тюркські зачіски, а дехто ще й регулярно відвідує тренажерний зал. Донька християнського боярина Мирослава чомусь носить дорогі браслети, але не має навіть хрестика серед нашийних чи прикрас. Також, вочевидь, режисер фільму не знає, що якщо витягнути з руки стрілу, що її прохромила, то поранений, швидше за все, помре від втрати крові. І подібні абсурдні ситуації у стрічці на кожному кроці.
Словом, надмірні сцени батального екшену та вихолощена до цензурного рівня порнографія, мабуть, на думку авторів фільму, мали компенсувати відхилення від сюжету і смислів повісті, а також історичного тла.
Попри усі труднощі з екранізаціями, історіософські погляди Франка, втілені у його повісті, лишаються цікавими та актуальними для українців ось уже майже 140 років. Сюжет «Захара Беркута» надихає на створення творів живопису та музики. А постать самого письменника, як і його портрет на 20-гривневій банкноті, міцно утвердилася у літературному каноні, проте, продовжує йти у ногу з часом.
2 317 thoughts on “Переосмислення «Захара Беркута»: історія написання, комікси, фільми та екзистенційне значення”