Юрій Винничук: «Кожен письменник мав би взяти бодай одного забутого автора і воскресити»

Юрій Винничук – письменник, укладач антологій, публіцист, автор близько 20 книг, отримував нагороду «Книга року BBC» за «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) та «Танґо смерті» (2012), за яке цьогоріч також отримав премію читацьких симпатій від Angelus у Вроцлаві.

У цій розмові Юрій Винничук поділився з читачами блогу Yakaboo своїми думками про критику, стосунки автора зі своїми героями та укладання антологій.

До інтерв’ю з Вами доволі легко готуватись, бо даєте їх дуже мало. Чому так?

Мені просто вже ліньки, інтерв’ю нічого не дають, весь час мушу те саме повторювати. Фейсбук дає більше, бачу, коли там пишу оголошення про якусь презентацію, що має відбутись, то потім якраз і люди з фейсбука приходять на неї тут чи за кордоном. 

Коли Ви отримали премію читацьких симпатій від Angelus цього року, то наголосили на тому, що від українських критиків, на відміну від польських чи німецьких, неможливо дочекатись такого слова як «шедевр» про свій твір. То в чому проблема українських критиків?

По-перше, вони не прочитують твору, я вже поназбирував багато таких бздур і, може, навіть колись їх опублікую. От людина пише рецензію на мій роман, і таке враження, що вона по діагоналі читала чи як, бо потім все переплутує – нема у творі того, про що вона пише, чи взагалі звинувачує мене у тому, чого я не робив. Навіть Кася Котинська пише, що я на трьох сторінках описую людину-муху, це линвоходець, який переходив у Львові між дахами на линві і впав. У мене про нього тільки абзац, які три сторінки? Чи, наприклад, вона згадує, що не знає, як міг заробляти мій герой Ярош (з роману «Танґо смерті» – прим. Ю. Д.), пишучи артикули до журналів, хіба мав ще якийсь інший заробіток, але ж вона не знає, що в той час були офігенні гонорари. 

Тоді, здається, науковці взагалі нормально почувались.

Звичайно, але не тільки науковці. Навіть такі, як я, хоч я був ніхто і звали мене ніяк. Я тоді писав критичні рецензії – переважно фейлетони – на різних графоманів і отримував за текст від 80 до 300 карбованців. І Рябчук так само жив, він мене притягнув до того і переконав, що треба писати ці статті, і це було таке прекрасне джерело доходу. Просто наші критики часто малограмотні, звісно, за деякими винятками, і їм дуже хочеться вкусити автора, навіть якщо нема за що. Я цього не помітив в зарубіжній критиці, бо там, якщо твір відверто невдалий, то так і пишеться, і детально роз’яснюється чому, як і т.д. Ну не можна отак просто ляпнути, як пише Оксана Щур рецензію на Софію Андрухович і вкінці дає фразу: «А от Винничук з цим не справився». Все, більше ніякого пояснення. Є ще одна така дєвушка, яка роблячи висновок про мій роман «Цензор снів», котрий багато хто вважає навіть крутішим, ніж «Танґо смерті», – сказала, що там картонні персонажі. Чому? Як? Де? Ну поясни, письменнику ж цікаво дізнатись, в чому картонність, бо інакше виглядає так, що це просто аби ляпнути. 

Те, що я читав з німецькомовної критики, опублікованої в журналах і газетах, там навіть ставлення до письменника зовсім інакше. Наприклад, коли відбуваються презентації, часто представлений якийсь актор, що зачитує певний уривок, і жоден актор мені не попався, який би не прочитав всього роману. А дайте нашому акторові прочитати уривок, то він тільки той уривок і прочитає, рідко хто осягне всю книжку. Один мій знайомий (і досить відомий) письменник якось мені сказав, що вже навіть не хоче в Україні друкуватись, бо вигідніше друкуватись таки за кордоном.

Пригадалось от ще, як всі понасміхались з сексу і «трюфелів» в «Спустошенні» Дереша, через що цей роман незаслужено оминули адекватними рецензіями чи оглядами. Між іншим, у Ваших текстах теж багато кулінарії. Що кухня дає літературі?

Не думаю, що в мене багато кухні в літературі. Але це те, чим я займаюсь, окрім писання, бо до певної години пишу, потім йду щось готувати. І цей час, коли я готую, щось думаю, в голові крутиться те, що писав, тому воно й таке невід’ємне від писанини. Тобто мій процес писання часто пов’язаний з кухнею. Але, чекайте, ще повернемось трохи назад в нашій розмові, от кажете, що не був прочитаний роман Дереша, а які були рецензії на Куркова? А які на Рафєєнка? Одна чи дві, а це жалюгідно мало, правда, в нас нема де це все друкувати, бо нема літературних журналів, є тільки сайти. І письменники всі перебувають в такому дивному стані, вони абсолютно сліпі на свої твори, хіба хтось з друзів прочитає і щось скаже, а так фахової критики не існує, і безліч книжок залишаються абсолютно непрочитаними. 

А щодо кухні, я схильний до такого барокового писання, і кухня там добре лягає, тому що створює якийсь настрій для моїх персонажів. Бо вони – це незалежні від мене люди, які часом підсовують мені несподіванки чи якісь сюрпризи. Коли я пишу, ніколи не маю наперед побудованого плану, можу бачити наперед на 10-15 сторінок, але не знаю, що буде далі. І в міру того, як я рухаюсь і вимальовую те, що відбувається з моїми персонажами, приводжу їх до моменту, коли вони мусять робити або так, або так. Але відчуваю, що це вже незалежне від мене, бо я їх ніби підвів до цієї ситуації, коли вони мусять це зробити, але далі не керую ними, а мушу робити так, як диктує логіка письма. Тому, якщо в мене з’являється там щось пов’язане з кухнею, часто це може бути незалежно від мене. 

А чи буває таке, що персонажі Вас злять і хочете їм якось помститись?

Ну так сильно, то ні. В мене інша справа, я закохувався у своїх персонажів, останнє моє велике кохання – це Юліана з роману «Сестри крові», і я їй не дав зійтись з аптекарем, якого вона любить, бо ревнував її. Там є два лесбійські епізоди, але в неї немає жодного нормального сексу з хлопом тільки через те, що я втріскався в неї. І я збираюсь писати продовження, бо там все закінчилось так невизначено, але для того повинен її розлюбити. 

Навіть у негативних персонажів, яких не так вже й багато, якщо я заглиблююсь, то мушу знайти якусь мотивацію цього негативу. І фактично в «Цензорі снів» мої персонажі не дуже позитивні, бо йдуть на співпрацю з німцями, змушені вижити за будь-яку ціну, один з них навіть видає німцям єврея й одружується потім з його дружиною, але все ж таки я намагався його зобразити так, щоби читач поспівчував йому. Тому потім, в рецензіях про цей роман, ніхто не висловлювався, що це негативні типи, що вони збоченці чи щось таке, а натомість вони виглядали нормальними людьми, які намагались вижити в тому світі. Бо є така банальна фраза Флобера «Мадам Боварі – це я», але вона не полишає жодного письменника, бо, якщо ти описуєш когось позитивного чи негативного, то все одно мусиш якісь мотивації знайти з того багажу життєвого, який маєш ти. Тобто ти не можеш наділити свого персонажа чимось таким, що тобі не знайоме і що ти сам не пережив, значить, і ти сам в якийсь момент був негативним. Кожна людина має на своїй совісті якісь свинства, так само і я їх маю, тому і можу ними потім наділити свого персонажа. 

…я закохувався у своїх персонажів, останнє моє велике кохання – це Юліана з роману «Сестри крові», і я їй не дав зійтись з аптекарем, якого вона любить, бо ревнував її.

Ви не продумуєте до кінця сюжет, але ж своїх героїв продумуєте повністю ще до того, як починаєте книжку?

Герой – це головне. Я не міг почати писати «Танґо смерті», поки не було героїв, мене ця тема цікавила, я з нею носився, але не мав від чого відштовхнутись. Раптом під час читання документальної книжки про трагедію під Базаром, де більшовики дуже скрупульозно перед розстрілом допитали 360 козаків, серед яких були не тільки українці, а і євреї, чехи, поляки і т.д., у мене й з’явились герої – сини забитих козаків. І, коли вони з’явились, тоді все вже пішло. 

У мене ще є така методика: в період, коли я не міг друкуватися і не мав настрою для написання якогось роману – хоч і написав через силу «Дів ночі» і «Нічного репортера», – але надпочатих було кілька романів, які не продовжив, бо не було жодних перспектив, то тепер часто залізаю в ті гори паперів і дивлюсь, що мені пасує тепер до якого роману. Таким чином, коли я писав «Аптекаря», то знайшов в паперах надпочатий роман про львівського ката, і він мені став в пригоді до сюжету. І в «Танґо смерті» в мене є деякі моменти, які були вже давно написані і які я туди втулив. Тобто це така робота шматками, коли писав одну лінію, вона мені не пішла, пішов писати щось інше, потім вертаюсь і т.д., тому в мене таке нелінійне письмо. 

Але коли герой підходить до певного моменту вибору, то все-таки він його робить відповідно до рис характеру, а не наугад, так? Тобто чи в такі моменти Ви думаєте, наскільки природним буде його вибір?

Так, є таке, але, кажу ж, для мене це також часом несподіванка. От у «Цензорі снів» – при тому, що в мене також вже була частково написана повість про летуна – цей мій герой летить до Канади, перевозить якісь гроші, а назад – кокаїн. От він ночує в готелі, ввечері йде на вечерю і там на шведському столі, набираючи їжу, бере і надпочату пляшку шампанського під пахву, але якби він цього не зробив, то не було б іншої лінії, бо та пляшка просто не могла не розбитися так, що на нього хтось мав наштовхнутись, і цим кимось мала бути чарівна блондинка, яка дивним чином теж зі Львова. Тоді з’являється ця дівчина, її батьки і ще одна ціла лінія. Так часто буває, і мені цікавіше так писати, тому що не знаю, як далі має бути. 

Я, як і читач, рухаюсь за сюжетом і тішусь тим, що мені вдалось щось цікаве знайти і написати. Думаю, коли мені цікаво писати, читачу цікаво читати. Але зараз я в такому стані, як недоєна корова, бо закінчив роман, який ми писали з Курковим, і не знаю, що робити далі: чи писати продовження «Нічного репортера», чи писати продовження «Аптекаря», чи що. Потім знайшов, що в мене є початий роман про консула, який прибуває в таку фантазійну країну, і я вчора сів, щось почав дописувати, але потім і то кинув.

Не хочете повернутись до описування реальності, сьогодення?

Я не знаю, що писати про цей час, про зараз. Про війну не можу писати, бо не був на ній, хоч в «Лютеції» вона в мене присутня, там постійно йдуть розмови, що десь там за обрієм відбувається битва між звіролюдами і людьми, яка є прозорим натяком на те, що відбувається зараз. І в «Аптекарі» є розмова Юліани та аптекаря, котрі говорять, що людина, пройшовши війну, вже не може її забути, її знову тягне в атаку, їй постійно сняться битви, тобто це той поствоєнний синдром, який панує над багатьма атовцями. Тобто в мене війна присутня ось таким чином, а так напряму що я буду писати?

От Курков написав повість «Сірі бджоли» про сіру зону, описавши стосунки двох людей, які там спілкуються, і це абсолютно недооцінений твір, який вже перекладений багатьма мовами, і це доволі глибока річ, бо він досліджував, розмовляв з такими людьми, а я, наприклад, не маю контакту з ними.

Я не маю на увазі писання про війну, а скоріш те, що наш політикум – це невичерпне джерело сюжетів та героїв.

Маю початий роман на цю тему. Про такого вискочку, який силою обставин раптом підіймається на саму гору, робить кар’єру і т.д., я його, до речі, почав писати ще одразу після незалежності, бо в нас же був такий Іван Макар, який вибіг на пам’ятник Франка і кричав: «Ще у Львові буде пам’ятник Бандері!». Після цього його арештували десь на тиждень, а потім він став народним депутатом, але їх таких багато. 

Я, як і читач, рухаюсь за сюжетом і тішусь тим, що мені вдалось щось цікаве знайти і написати. Думаю, коли мені цікаво писати, читачу цікаво читати. 

Я це питаю до того, що от є стільки прикладів, але багато наших письменників, особливо молодих, замість того, щоб взяти оце все з життя, вигадують своїх персонажів, яким зі сторони читача от зовсім не віриться. Тобто теперішні персонажі української літератури дуже штучні. Можливо, Ви маєте на думці, чому так?

Це залежить, очевидно, від того багажу, який має письменник, а для нього важливо багато читати. Я насправді з української літератури фактично читаю тільки те, що хочу видати, тобто отих забутих письменників, яких беру до своїх антологій, а з сучасників читаю буквально кількох своїх знайомих, і, на щастя, вони пишуть рідко, тож я маю можливість читати ще багатьох зарубіжних авторів. 

Передплачую польський журнал «Literatura na Świece», це надзвичайний журнал, і мрію, щоб такий був в Україні. Там друкують цікаві речі разом з аналізом тих творів, тобто коли це читаєш, бачиш, наскільки глибоко той чи інший письменник занурюється у твір, в прописування своїх персонажів і т.д., тоді просто тупо вчишся в них! Я навіть, коли беруся щось писати, читаю спершу щось із тих письменників, наприклад, останнім часом читав Сарамаго про поета, якого вигадав теж португальський письменник Фернандо Пессоа. І цей роман практично не має діалогів, а лише довжелезні речення, але це твір, який затягує, і, коли таке читаєш, думаєш, що теж хочеш щось подібне написати.

Я думаю, молоді письменники мають читати літературу таких майстрів і прагнути писати так, як вони, бо в цьому немає нічого поганого. Бо ж і художники спершу взагалі вчаться малювати якісь кубики, глечики, потім роблять копії відомих майстрів і аж тоді приходять до власного стилю. Не буває так, що ти приходиш і руйнуєш все, а в нашій літературі переважно людина пише так, ніби до неї нічого не існувало, не було ніякої літератури, хіба Панас Мирний і все, а от вона приходить в цей світ, щоб явити нам свій шедевр. Виходить в результаті так, як виходить. 

Я помітив в багатьох літераторах, з якими спілкувався, що вони мало читають, просто малограмотні. Дуже багато хто не знає мов, і справа не в тому, щоб знати англійську, але треба знати бодай польську, чеську для того, щоб читати переклади. Я, наприклад, намагаюсь більше читати польською і чеською, тому що для мене ці мови не є агресивні, будь-яке слово з тих мов дуже добре пасує до української і його можна навіть позичити. Коли я перекладав Грабала і там був пан готеляр, то замість пан начальник готелю, я таки вжив готеляр, хоч воно й не існувало в українській, але дуже пасує, бо в нас безліч професій на -ар, -яр. Просто треба розширювати свої обрії, тоді видно всі недоліки того, що пишеш.

Навіщо письменнику містифікації в сенсі придумування собі якихось псевдонімів?

Португалець Фернандо Пессоа робив це, як тлумачать окремі дослідники, через роздвоєння особистості; він взагалі був досить дивакуватим чоловіком. Але створював для кожного свого поета цілу історію: в нього був пастух, який писав вірші в давньогрецькому стилі, інший ще замолоду покінчив життя самогубством і т.д., — кожен мав свою біографію. Мені дуже подобалась ця його історія, бо видно, що йому подобалась ця гра, натомість я займався цим через бажання побачити свої твори надрукованими. 

Просто тоді, коли я друкував переклади, вставляв поміж них свої власні вірші, моя рання поезія якраз добре пасувала до середньовічної європейської, тим більше що я бавився різними стилями, писав тріолети, шотландські балади і т.д., але це був період навчання, і я ще багато з написаного в ті часи ніколи не надрукую. А, з другого боку, мені було смішно стібатися з того всього, бо воно друкувалось і всі вірили, що був такий Ріанґабар, який написав поему про Київ і яку всі хвалили. Останній мій стьоб то були «Щоденники Роксолани», які Кривенко замовив заради скандалу, але далі я вже перестав тими містифікаціями займатись. 

Зараз я собі деколи дозволяю дещо таке, от невдовзі вийде перевидання у двох томах антології «Чорт зна що», де є оповідання Степана Карпенка «Пан Твардовський». От з Карпенка всі насміхались, що він такий графоман, Шевченко його висміював, Гребінка, Бєлінський і т.д., і «Пан Твардовський» – це його повість, яка є абсолютно бездарною і розтягненою, там купа віршів вставлено невідомо нащо, але коли я дійшов до опису бенкету в пеклі, як там чорти гуляють, то подумав, що нє, це не може пропасти. Тому я це все скоротив, склепав і вийшло таке симпатичне оповідання. Я не думаю, що це містифікація, просто я так рятую деяких письменників від забуття.

Коли Ви вперше вирішили робити антології? Як у Вас ця потреба з’явилась?

Антології я ще в совєтський час почав укладати. В мене є такий великий зошит з віртуальними антологіями на різні теми, наприклад, антологія українського мисливського оповідання, антологія чортів, відьом, русалок, чорнокнижників і т.д. тобто віртуально це все в мене вже є, але в той час я не міг цим займатись, тоді видав тільки «Огненний змій»у 89-му і книгу казок, а зараз це простіше, бо копії легше робити. Але все одно це все така маханина і, фактично, тільки я цим і займаюсь.

А вирішив я цим всім займатись насамперед через те, що я в першу чергу — книжник, читач, а не письменник, і мені хочеться шукати. Для мене розгрібати старі газети, часописи і знайти якесь класне оповідання – це так само, як для когось рибалити, впіймати щуку чи карася і тішитись. Я для цього навіть перекладаю, бо є багато авторів, які писали російською мовою чи польською. Це в мене спортивний інтерес, бо я ж не тільки антології роблю, зараз вийшла ціла серія «Винничук рекомендує» авторів, яких я витягаю із забуття: Григорій Бабенко (репресований, повість про козаків), Василь Масютин (фантастичні повісті, за тематикою схожі на «Собаче серце» Булгакова, але написані раніше), Наталена Королева (повість про давній Рим з рукописів), Костровицький («Запорожці в Сараґосі»), Стефан Грабинський (моторошна повість про жінку-саламандру). 

На щастя, Фоліо не боїться це все видавати, хоч воно й погано продається, бо автори здебільшого невідомі. Але це прекрасні речі, я на них витрачаю багато часу, за який міг би ще не один роман написати. Але я собі думаю, що оці 300 розстріляних поетів, антологію яких я уклав, може, десь там моляться за мене. Я вважаю, що ми, живі, завдячуємо тим, котрі померли, тому не можна їх забувати. Кожен письменник мав би взяти бодай одного забутого письменника і воскресити чи просто впорядкувати якогось свого земляка.

Просто треба розширювати свої обрії, тоді видно всі недоліки того, що пишеш.

Як Ви класифікуєте твори авторів вже всередині антології?

Я не даю в свої антології будь-що чи якісь відомі речі, а навпаки – невідомі. Якщо є в антології модернізму Кобринська, то треба шукати твори, які не ввійшли в ті книжки, які виходили протягом останніх 50-ти років, якщо є хтось дуже відомий, все одно намагаюсь знайти щось нове. Крім того, мої антології не перехрещуються, хоч в модерній прозі також є репресовані, але цих творів немає в «Невідомому розстріляному відродженні», нема в «Соловецькому етапі», тобто ці автори є, але твори інші. Я тоді читаю ще більше того автора, щоб знайти щось цікавіше, таким чином це й упорядковую.

У «Розіп’ятій музі» я впорядковував за роками смерті, щоб показати цю всю трагедію, коли в один день розстрілювалось по кілька авторів, бо в нас постійно говорять про 37-ий рік, а розстрілювати ж почали ще в 1918-тому, в 20-их, в 33-му, 34-му, і це тривало значно довше. Мене там цікавили самі автори і не цікавила вартість їхньої поезії, бо декотрі з них були дуже слабенькими чи просто авторами одного вірша, але їх розстріляли, і я мусив їх внести в антологію. Дехто взагалі не писав нормальної поезії, але все одно він був потрібен, бо, наприклад, в антологію модерної поезії йшли тільки вишукані твори. Мене в тій антології насамперед цікавило показати нашу літературу такою, якою її не бачить ширше коло. Це книжки, які мало хто купує, але ті, хто купують, відгукуються про них тільки добрими словами, бо я відкриваю те, що вони не знали.

А що дає переукладання чи доповнення до антологій?

Жодна антологія не є досконалою. Антологія Лавріненка «Розстріляне відродження» була першою, а я зробив доповнення і можу зробити ще одну, яка буде доповненням вже до моєї антології, тому що матеріалу є достатньо. Розумієте, деякі доволі цікаві автори не вигрібають на окремий том і можуть бути тільки в антологіях. Але в нас загалом дуже мало видається нашої класики, а під класикою я маю на увазі все, що написано до нас, тобто навіть малих авторів і т.д. Дуже мало хто це видає, от Інститут літератури ж нічого не видає з класики, я колись до них прийшов і кажу: «У вас там безцінні рукописи, чому не сканувати і тупо не виставляти в інтернеті?», вони відповіли: «А хто це буде робити?». Та, бляха, якби я жив в Києві, сам би пішов і сканував, бо це просто якийсь маразм – сидіти на таких скарбах і не публікувати! Але це можна сказати і про Інститут фольклору та етнографії. Навіщо він взагалі існує? Там теж безцінні записи народних казок, легенд, які ніколи не були опубліковані. 

Коли закінчуєте укладати антологію є відчуття, що це довершений цілісний твір? І які антології будете укладати далі?

Такого в мене немає, оскільки будь-яку антологію можна ще доповнювати, доповнювати і доповнювати. Просто я в якийсь момент зупиняюсь, бо це можна робити без кінця.

Найближчим часом буду ще робити антологію українського еросу досовєтського періоду, ще будуть два томи відьомської, зараз ще пишу не так антологію, як книжку галицьких казок, тобто щось на кшталт «Легенд Львова». Я хочу зробити так, як зробив Італо Кальвіно з італійськими казками. У нас важко було б уявити, щоб хтось видав книжку «Українські народні казки» під своїм іменем. Це б ніхто не зрозумів. 

Але ж ці казки треба обробити, вони абсолютно нестравні, там часом так все заплутано, що нічого взагалі не зрозумієш і багато чого треба вичищати. Є ж різні варіанти однакових історій, я їх зводжу докупи, опрацьовую літературно, роблю казку казкою, не відходячи від стилю так, щоб це можна було читати. І взірцем такої роботи для мене є Італо Кальвіно, я маю три томи його казок польською мовою, при чому він зводить в основний мотив ті всі варіанти, які є в різних регіонах Італії. І в нас також є дуже багато казок, які починаються десь, наприклад, з одного місця, коли в іншій казці початок тої самої історії є геть інший, тому це все треба доповнити. Це дуже цікава робота, мене вона дуже захопила.

І для роботи над цими народними казками є повно матеріалів, бо стільки було видано й опубліковано і українською, і польською, і навіть чеською мовами, чи наприклад українською латинкою, про які ніхто нічого не знає. Я це все дістав, поробив копії, маю цілі гори того матеріалу і порпаюся в ньому. Ось переклав унікальні записи легенд галицьких хасидів ХІХ сторіччя з польської мови. Бо це теж Галичина. 

Як думаєте, чому в нас так мало людей займається чимось схожим?

Розумієте в чому справа, багато казок в радянський час були цензуровані. Чистили від згадки про євреїв (зокрема навіть казку Франка «Фарбований лис»), чистили згадки про Бога. Усі досі видані українські казки – це казки з совєтських видань, хоч укладачі й посилаються на дореволюційні видання. Але це неправда. Бо от в «Кожум’яці» є про те, як люди моляться Богу і дякують йому за перемогу над змієм, а в нових виданнях цього нема. Укладачі ж не дивляться в першоджерело. Через це й потрібно, щоб хтось українські казки опрацював. Тому в усьому світі видають народні казки під власним іменем: Божена Нємцова, Ангел Каралійчев, Джозеф Джейкобс, Вільям Їтс і т.д. Але я поки що обмежився Галичиною, і це буде три томи.

А чому стільки казкових сюжетів повторюються в різних куточках світу?

Є так звані мандровані сюжети, Франко, Гнатюк і Кримський досліджували їх. Це все давно вже описане і покласифіковане, і зовсім не дивно, що легенди Багдада пересікаються з легендами Лондона чи Праги. Більшість сюжетів походять з індійських казок та арабських. Зокрема переважна більшість російських казок взагалі не російські. От «Аленький цветочек» це ж англійська казка, яку пристосували, і так само «По щучьему велению» – це фінська казка і т.д. Тобто можна простежити першоджерело, але в Росії у XVIII сторіччі почали розповсюджувати такі малесенькі книжечки з малюнками, народ читав, потім фольклорист якийсь приїжджав у село, а йому розказували те, що вже прочитали. Так само і Брати Грімм записували казки в дамочок 20-річних, а вони ж були гугенотами з Франції, які втекли до Німеччини і принесли з собою французькі казки. Так «Червона шапочка» Перро потрапила до казок Братів Грімм, таким чином казки і мандрують.

Ще на початку розмови Ви згадували про памфлети. Чому зараз в нас так мало схожого письма і так мало гумору?

В мене в текстах достатньо гумору, але, думаю, що все залежить від кожного автора і його здатності створити щось гумористичне. Але з українським гумором справді проблема, хоч маємо Полежаку, Ірванця. В мене теж є така віртуальна антологія гумору, і я шукав, що би можна було туди дати, але воно не вигрібає, бо є по 2-3 гуморески в автора, а все решта примітив. У радянські часи було повно гумористів, але той гумор був про міщан з іменами Олімпія Аполонівна, слюсарів, сантехніків, ну на такому от рівні. 

При тому, що в нас з почуттям гумору все добре, маємо Руданського, Васильченка, Винниченка, але отакого, як писав Зощенко, нема. Загалом у нас література недороблена. Письменників значно менше, ніж могло б бути, і книжок менше видається, ніж у будь-якого нашого сусіда. Та й з читачами проблема, бо наклади не більші, ніж в Хорватії, Словаччині або в Прибалтиці.