- Легенда української журналістики, головний редактор видання «Дзеркало тижня», Юлія Мостова критикує сучасну журналістику хейту та закликає займатися дайвінг-журналістикою, яка передбачає великий книжковий бекграунд. Ювал Ной Харарі, Джаред Даймонд осмислюють великі масиви інформації та формують тренди. А для душі у Мостової залишаються Улицька, Шалев та Роулінг.
- Авторка: Ірина Міліченко
Легенда української журналістики, головний редактор видання «Дзеркало тижня», Юлія Мостова критикує сучасну журналістику хейту та закликає займатися дайвінг-журналістикою, яка передбачає великий книжковий бекграунд. Ювал Ной Харарі, Джаред Даймонд осмислюють великі масиви інформації та формують тренди. А для душі у Мостової залишаються Улицька, Шалев та Роулінг.
Що читати, аби заглянути в майбутнє
Нещодавно я читала лекції в кількох українських університетах і почала з питання: «Вас лякали мною багато років, ви про мене щось знаєте, а я про вас – нічого. Давайте знайомитися! Хто читав Джареда Даймонда «Рушниці, мікроби і сталь»? Жодної руки. «А хто читав Сета Стівенса-Давідовіца «Усі брешуть, але інтернет знає твої думки Пошуковики, Big Data й Інтернет знають про вас усе»? Одна рука. «А хто читав Ювала Ноя Харарі «21 урок для XXI століття»? Знову одна рука зі ста журналістів старших курсів.
«Сильно перепрошую, – сказала я. – Невже я прийшла читати лекцію в сільський клуб? Ми живемо у світі, в якому події, що відбуваються, впливають на наше життя. Вони впливають і на мільйони тих, кого ви будете інформувати».
Автори, про яких я сказала вище, бурхливі зміни на бігу осмислюють і викидають шматки сирого м’яса, які накидає життя.
Нам дуже важливо розуміти, що відбувається у світі, а не просто мчати в шаленому потоці. А ви навіть не цікавитеся тими людьми, які це для вас роблять». Думаю, більше мене туди не покличуть…
Футурологія завжди цікава, це спроба зрозуміти, до чого ми йдемо. Чи не найсвіжіша книга, але гідна прочитання, – «Істернізація. Підйом Азії і спад Америки від Обами до Трампа і далі». У ній я знайшла підтвердження багатьох своїх інтуїтивних здогадок. Нас буде лихоманити, ми будемо підніматися, провалюватися.
У світі відбудеться зміна домінантів. Коли і як, які будуть наслідки, про це можна сперечатися, але те, що в основі лежить інший менталітет і демографія, – із цим неможливо нічого зробити.
Без читання не буде дайвінгу в професії і чому всі книжки про журналістику – про вчора
Журналісти повинні читати. Без читання дайвінг неможливий, а читання – це в першу чергу підводні вивчення. Якість, відповідальність іде з нашої професії, але не тільки з нашої. Усе до неможливості полегшується, і це все не змінити. У цій ситуації потрібно зберігати тих людей, які дійсно пірнають у професію: інженер, атомник, чиновник… Нам потрібні професіонали, а без читання вони не народжуються.
Чи пошкодувала я, що стала журналістом? Жодного разу в житті! Лише шкодую, що стала редактором, це згубило в мені журналіста. Я повинна займатися збором копійок, оргпитаннями, приймати рішення у сферах, які мені не цікаві і не близькі. Здобувати інформацію я можу, а ось описувати її складніше, є втома від складання цих словесних кубиків.
У День журналіста я відчуваю злість на себе за те, що не можу привести у відповідність мозок і серце. Побачивши багато всього, злюся, що, витративши на цю професію 30 років, нічого не змогла змінити. Але, бачачи все і розуміючи, я все одно сподіваюся і у мене знову тенькає серце: а раптом?
Писати і читати книги про журналістику – невдячна справа, це весь час буде про вчора. Коли вони будуть завершені, життя піде вперед. Тренди змінюються швидко, з азартом намацуються і викидаються нові форми. Зовсім недавно передовими людьми здавалися ті, хто мав свій акаунт у «Фейсбуці», потім з’явився «Інстаграм», потім «Тік-Ток», кожна із цих форм спрощує подачу, а з іншого боку – спонукає шукати нові форми самовираження. У нашій вмираючій професії стає все більше сміливості, зухвалості і все більше по верхах. А дайвінгом у професії практично ніхто не займається. Це стосується не тільки журналістики.
Я хоч і редактор, але я бізнесмен. А основні книги, які зараз виходять у світі з журналістики, стосуються того, як у журналістиці вижити. І це все рецепт на годину, потім це буде не актуально. Ніхто ще не придумав універсальний рецепт, як боротися з фейками або як зробити експертний голос чутним, особливо в тих країнах, де немає еліти і немає звички в якісних ЗМІ. Ніхто не придумав, як якісним ЗМІ, не жовтіючи, вижити. Далеко не всі рецепти, які працюють на Заході, працюють у нас.
Журналістика може зникнути чере 10-15 років. Але надія є
Чи є сьогодні журналістика? Ще є. Скільки залишилось? Складно сказати. Все залежить від того, куди піде світ. Якщо він піде до майбутнього через війну, то журналістика знадобиться усім, хто залишиться. Думаю, журналістика зникне в межах 10-15 років.
Якими якостями повинен володіти журналіст? Щоб вижити сьогодні, журналісту не потрібно думати! У нього повинна бути чуйка не на те, що важливо, а на те, що цікаво. Він повинен розуміти, що проб’є емоційну булімію споживача. Малі аудиторії не дають можливості якісному ЗМІ існувати, а широку аудиторію якісні не цікавлять. Заробляти можна на великих читацьких масивах, але там цікава не реальність, а емоції.
Вчитися письменницької майстерності журналістові не потрібно. Потрібно вчасно зняти, як депутат «чеше яйця». А пояснити, як такий, як цей депутат, зміг потрапити у вищий законодавчий орган країни, – це вже мало кому цікаво.
Що надихає та повертає до життя
Натхнення або навіть заспокоєння приходить до мене через «Гаррі Поттера». Моєю натумбочною книжкою у дні сумнівів і тяжких роздумів залишається остання частина «Гаррі Поттера». Тому що все повинно закінчуватися добре.
Люблю хороші детективи. Будь-яка книжка Гранже буде страшніша за реальність. Коли читаєш таке, повертаєшся до життя і розумієш, що все ще не так погано. Ю Несбе, поки він перший раз не вбив Харрі Холе.
Найбільше враження на мене справила вже не нова (раніше вона мені не попадалася) книга ізраїльського автора Меїра Шалева «Вийшли з лісу дві ведмедиці». Її порадила мені мама Віктора Пінчука, Софія Йосипівна. Вона – професор, досі працює, розумна, інтелігентна, цілеспрямована, сама себе зробила. З нею дуже цікаво розмовляти. Кінцівка книги шокує. Мене складно чимось здивувати, але тут я була не здивована, я була вражена.
Це не єдина книга Шалева, яку я у нього читала, є ще «Як декілька днів», але «Вийшли з лісу дві ведмедиці» – це шедевр.
Що читати, аби змусити мозок думати
Наприклад, Джаред Даймонд «Переворот». Ця книга дає підстави для роздумів, розуміння через гусячу шкіру, внутрішній холод… Згадую «Інтернат» Сергія Жадана. Мені не дуже сподобалася кінцівка, але атмосфера, через яку він мене провів… Від людини, розчавленої світами і кинутої всіма глобальними подіями в цих мокрих вулицях… Мене вразила атмосфера цієї книги. Милосердя через відчуття страшного холоду і самотності…
Постійно перебуваючи в переживаннях між мозком і серцем, намучившись, я настільки вигоріла, що тепер завжди боюся книг із поганим кінцем. Боюся фільмів із поганим кінцем. Але ж хороших книг із хорошим кінцем майже не буває…
Що можна знайти в політичних мемуарах
Не читала Дональда Трампа. Не дочитала Кучму «Після Майдану. Записки президента 2005–2006». Намагалася читати, підстрибувала, бігала по кімнаті, розмовляла з телевізором, лаялася і кинула. У мене інше бачення процесів, які тоді відбувалися. Більше того, я знаю, що і у Леоніда Даниловича воно не зовсім таке, як відображено у книзі.
Чи читала мемуари Ющенка? Мене не цікавлять маски. Навіщо мені його спогади? Я бачила все, як це було. Найстрашніша цензура – самоцензура. Коли людина пише спогади, вона хоче, щоб її запам’ятали такою, а мене цікавить людина такою, якою вона є насправді. Із цими людьми у мене була можливість проводити довгі години в бесідах і суперечках, у мене давно склалася про них думка, і я знаю, що вони скажуть у своє виправдання.
Серед моїх знайомих багато людей, які писали мемуари найвідоміших людей у країні. Сама б я їх ніколи не писала, хоча пропозиції були. Не хочу. Знаю, що буду займатися самоцензурою. Єдині мемуари політика, які мені були цікаві, і я сама була собі здивована, – це мемуари Вінстона Черчілля. Велика людина, така брила зі спеціями…
Ще одні мемуари, які прямо не пов`язані з політикою, – спогади про життя Ліліани Лунгіної «Підрядник». Дуже зворушлива історія.
Що варто перечитати
Не хочу виглядати плебеєм, але тоді буду виглядати обивателем. У наше життя увійшли серіали, вони відкусили шматок від повноцінного кіно і літератури. Люблю серіали, люблю і класику. Але не буду зараз перечитувати ні Толстого, ні Достоєвського, ні Чехова. Не час. Хоча моя дочка закохана в Чехова, перечитала всього. У 15 років уже читала «Палату №6».
Класична література витіснена з моєї свідомості, ці книги зробили свою справу. Вони є, вони були, але пішли в базис. Хоча люблю перечитувати. О’Генрі. З улюбленого – «Королі і капуста», «Трест, який лопнув».
Довгий час у мене на тумбочці лежав роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Перший раз прочитала його в 9 класі, мене вразили сцени, які стосувалися Воланда. Майстер завжди мене дратував, подобалася Маргарита. Був період, коли перечитувала всі монологи і діалоги Воланда, а потім зловила себе на думці, що найцікавіша лінія Ієшуа.
Із сучасних авторів люблю Людмилу Улицьку. Набираюся сил і знаходжу співзвуччя в її книгах. Читаючи її, підскакую і думаю: як вона могла, а як я могла так само, як вона, виносити і народити цю думку? «Зелений намет», «Казус Кукоцького»… А оповідання… Вони просто прекрасні. Ти знаходишся у цій атмосфері, відчуваєш запах, розумієш цих людей, навіть якщо це антиподи, настільки вони живі.
«Перекладач Даніель Штайн» цікаво читати. Я віруюча, але не воцерковлена, і мені правда не зрозуміло, чому на євреїв була така злість за те, що вони вбили Христа, але не було подяки за те, що єврейська жінка його народила. Всі страшні війни бувають між тими, хто тобі не чужий. Всі ці міркування, де є про що говорити і сперечатися…
Про свою домашню бібліотеку
Не можу читати книги в електронці, тільки фізичні. Ніколи не рахувала кількість книг у домашній бібліотеці, думаю, точно більше тисячі. Бібліотека розділена на дві частини: одна – в київській квартирі, інша – на дачі. Що є? Намішано все. «Шантарам» Робертса, «48 законів влади», Цвейг, Чехов, Діккенс, Гоголь, Ремарк, Толстой, Набоков, Кафка, Моем, Шолохов, Айтматов, повне зібрання творів Конан Дойла, замальовки Тома Хенкса, Пєлєвін, Гранже і навіть Мариніна.
Читаю зазвичай паралельно більше двох книг. І вони завжди різножанрові. Я прихильник швидкісного читання, воно для мене звичне. Одні допомагають прокачувати людяність, інші – мозок, треті допомагають забутися, піти від реальності або увібрати знання, аби потім їх віддати.
Люблю книги з афоризмами, наприклад «Важких політиків не буває». Є люди, які пишуть так щиро, що навіть якщо не належиш до їхньої касти, віриш кожному слову. Справжній делікатес для мене – книга Сергія Осоки «Нічні купання в серпні». Живий, щирий твір про село, його не можна читати швидко, потрібно різати, як салямі, маленькими шматочками, усвідомлюючи, відчуваючи і переймаючись. А паралельно може бути книга «8 релігій, що панують сьогодні» або «Ми – це наш мозок. Від матки до Альцгеймера».
Але мене не можна назвати фанатом читання. Я виросла не на книгах, а на людях. Історія моєї країни і люди, які її творили, були у мене на очах, я з усіма добре знайома. Це люди, яких не можна перегорнути. Президенти або просто ті, хто не давав телевізору робити пошити себе у дурні. Яка книга може бути цікавіше цього? Книги – це чуже життя. А коли у тебе все бурління відбувається перед очима, його не проміняєш на стеження за чужою долею. Люди – найцікавіше, що є. У мене є можливість проживати життя реальних людей, а не книжкових.
Може бути багато відкладено прочитати на старість. І, може, якби це все було прочитано в молодості, не було б тієї віри, яка побивається тільки своїм досвідом. Чужий книжковий досвід вбив би її раніше. Якби я читала, то зрозуміла б, що не всі дорослі розумні, що стало для мене відкриттям. Або якби я читала книги раніше, зрозуміла би, що взагалі дорослих не буває.
Але при цьому книги зробили мене багатшою в плані свого світу, вони зробили мене нещаснішою, тому що хороша книга не може добре закінчуватися. «Гаррі Поттер» – виняток.
Чи напишу я свою? Не думаю, що напишу ту, яку від мене чекають. Все, що могла сказати, я вже написала. Може бути, збірку оповідань і випущу, але обіцяти нічого не можу.