«Яскраво палаю» Моллі Ейткен – історія жінки, яка наважилася боротися за власне місце у чоловічому світі в добу Темного Середньовіччя і котру стратили за відьомство.
XIII століття. З дитинства Еліс бачить, як страждає її мати у власному шлюбі. Дівчина вирішує зробити все можливе, аби не повторити її долю. Подорослішавши, Еліс відкриває в собі неабиякий талант до підприємництва, який дозволяє їй заробити чималі статки й… нажити ворогів. Коли Еліс виходить заміж вчетверте, поховавши попередніх чоловіків, суспільний осуд й обурення переростають у серйозні звинувачення, що загрожують її життю…
Уривок з книжки
* * *
Вона стоїть на узліссі із закриваленим обличчям. Поруч із нею лежить мертвий баран з роздертою шиєю. Червона пляма на снігу.
Батько розповідав мені, що всі дикі коти Ірландії були винищені римлянами ще до того, як ті покинули наші землі, тисячу років тому або й більше. Та якось мати прошепотіла мені, що коли вона була ще дівчинкою, то зустріла дику кішку і поцілувала її.
І ось я, дівчинка дев’яти років, стою за міськими стінами, а моя дика кішка сидить так близько, що я відчуваю її подих. Запах плоті й сосни. Я простягаю до неї руку, знаючи, що коли схоплю її, вона понесе мене до лісу і там, без сторонніх очей, ми будемо танцювати, кружляти і невпинно бігати.
Моя рука зависає між її вухами. Я вже готова піддатися, закинути назад голову й заревіти, але раптом між нами чути свист, і її очі спалахують страхом. Чи це лють? Перш ніж я встигаю щезнути разом з нею, вона перетворюється на золотий блиск, що зникає між стовбурами дерев.
Я обертаюся, мої очі повні сліз, і бачу під стінами Кілкенні пастуха з його псами, які заганяють отару. Назустріч мені засніженою галявиною мчить моя мати, її волосся вибилося з-під білого очіпка: полум’я свічки, що ось-ось згасне.
Кітелер
Поголосся
— Вона мертва.
— Мертва?
— Дружина Кітелера.
— Знайшли на березі річки.
— У кінці їхнього саду.
— Немов заснула.
— Її вбили, еге ж?
— Це те, що я чула.
— Залишилася тільки дочка.
— Батько лихвар. І дочка, його втіха й натхнення.
Січень 1279
Дівчинка дорослішає, коли опиняється у пащі звіра. Вона має навчитися, як його приручити. Гладити його шовковисте хутро. Співати йому колискові. Годувати його сирим м’ясом і при цьому залишатися красивою, вислизаючи, коли він наближається надто близько.
Моїй матері було лише чотирнадцять, коли вона вийшла заміж за мого батька. У день їхнього весілля її гаманець був порожній, лише жменька полум’яних ягід, зірваних з горобини. Це був її оберіг від смерті. Вона принесла з собою грубу дерев’яну скриню, наповнену мішечками з насінням, пророщеними цибулинами й пляшечками з ліками. Моя бабуся навчила її, що схід кривавого місяця віщує чимало печалей ще до світанку, а відвар з тисової хвої уповільнить серцебиття. Нічого з цього мій батько не знав, та й не хотів знати. Вона була жінкою, його дружиною. Її завданням було народжувати дітей. Вона мала б народити не лише мене. Мені було вже дев’ять років, однак у мене не було ні братів, ні сестер. Якось я почула, як Алма, служниця моєї матері, розповідала куховарці, що у господині перестала йти кров. Вже тоді я розуміла, що це означає. Вона втратила свою цінність. Вже тоді я боялася за неї.
Моя мати завжди була тихою. Коли вона говорила, її слова описували смак дощу або пронизливий крик чорного дрозда. Коли я опинялася поруч, від неї пахло вологою зеленою землею, але здебільшого вона трималася осторонь, виривала бур’яни в саду або стояла на березі глибокої темноводої ріки Нор. Саме там, ввечері після того, як я зустріла свою дику кішку, її задушили.
* * *
Вона померла сім років тому, і відтоді я жодного разу не бачила свою дику кішку.
У ці дні, коли мені вдається урвати трохи часу вранці, висковзнувши з теплого й повного роботи батькового кабінету, я вирушаю на пошуки спогадів про неї, а радше про мою дику кішку, яка, як мені здається, поглинула частину моєї матері, коли та померла, і тепер блукає лісом у пошуках доньки, яку втратила.
Щойно зійшло сонце, небо ще рожеве. Я важко волочу ноги по снігу. Попереду розбігаються вівці, бекаючи з переляку. Треба поспішати, поки батько не послав когось на мої пошуки. І все ж я озираюся один раз у надії побачити кудлату голову, що виглядає з-за куща, або заглибини від слідів лап на снігу, та все, що я бачу, — це дерева, тихі, холодні й далекі.
Я виходжу на дорогу, вкриту сльотою. Попереду здіймаються сірі та вологі від снігу міські мури, лише відчинені ворота трохи пожвавлюють картину. У Кілкенні їх дев’ять, брам, що дають змогу ненадовго втекти за межі міста вдень, доки не почнеться комендантська година і всі жителі мають повернутися додому, сподіваючись на безпеку власних ліжок. Гели, які переслідують нас, переселенців, ще з часів до мого народження, жодного разу не нападали, але це не має значення. Щоночі місто зачиняють.
Увійшовши до Кілкенні, я випрямляю спину, стискаю зуби і дивлюся прямо перед собою. Як і місто, я маю озброїтися, але не проти ворожих лез, а радше для захисту від шепоту наглядачів. Мені вже шістнадцять, і з кожним роком їхня жага до мене посилюється.
Я минаю замок, до нестерпного громіздкий і величезний, осідок Маршаллів, яким ми всі маємо бути беззаперечно вдячні за те, що вони перетворили Кілкенні з простого монастирського містечка на прекрасне місце, яким воно стало зараз і яке немов вогонь приваблює метеликів: торговців, лицарів і всіх тих, хто прагне золота й вовни.
Це і є Кілкенні. Щоранку нашого сторожового пса б’ють, аби він прокинувся. Щодня я бачу, як торговець рибою тягне свій візок зі сріблястими тушками: скумбрія — два пенні, лосось — дванадцять, акула — твоя душа.
На вулиці біля гільдії торговців сукном стоять друзі мого батька, закутані в хутра. Щоб не привертати їхньої уваги, я вдивляюся в дахи, які тут, на відміну від більшої частини міста, розташовані надто далеко один від одного, що навіть кіт не перестрибне. Усі торговці прикидаються благочестивими, але кожен з них по-своєму намагався торкнутися мого тіла. Мені вдається прорватися крізь них за допомогою чи то усмішки, чи то похвали їхньому вбранню, чи то дошкульного слова, залежно від того, у чому я вбачаю їхню особливу слабкість. Перш ніж вони встигають зупинити мене своїми недорікуватими компліментами про колір моїх щік на тлі снігу, я звертаю у провулок, де повітря просякнуте смородом гнилої риби, і поспіхом спускаюся вниз, виходячи на ширшу вулицю, де дихати стає значно легше. Я проходжу повз головний вхід до нашого родинного закладу — «У Кітелера». Мандрівники з усього світу зупиняються в нашому домі. Хтось із них міг би забрати мене з собою в краї, де повітря має присмак цитрусів і родзинок, але батько усім відмовив. Я відганяю від себе цю неймовірну думку і прямую до бічного входу, до якого можна потрапити, перейшовши каналізаційний стік. Садові двері здаються зачиненими, але я залишила їх незамкненими, коли вислизнула з дому ще до сходу сонця. Дошки, перекинуті через канаву, за зиму згнили й риплять під ногами. Я зазираю в потік з нечистотами, оцінюючи висоту падіння, і бачу клубочок хутра, наполовину засипаний снігом. Стаю навколішки й намагаюся вловити бодай найменший рух. Четверо… ні, п’ятеро кошенят. Очі матері — сірі, скляні.
— Еліс Кітелер.
Різкий, жорсткий голос розтинає крижане повітря. Простір наді мною зрушується, звільняючи місце для чогось нового. Повільно я підводжуся. В арковому проході в стіні стоїть чернець у сірій вовняній туніці, за його спиною відкриті двері до саду. Він має дивний дикий погляд сновиди, і, як і всі, хто живе уві сні, я відчуваю, що не варто його лякати.
— Ти не схожа на вбивцю, — каже він.
Він має на увазі котів.
— Ну, ти мене не знаєш, — відповідаю я, не зводячи з нього очей.
Його невимушена постава підказує мені, що чоловік усвідомлює, наскільки він гарний. Припускаю, що він на три-чотири роки старший за мене. Його шкіра на диво чиста, на щоках жодних слідів ряботиння, а навколо рота — жодних голодних зморщок. У нього обличчя заможної людини. Я його звідкись знаю. Поки не можу пригадати звідки. Але я знаю таких, як він. Я все життя маю справу з чоловіками, які самі собі поклоняються на вівтарях, і, як і більшість із них, він хоче, щоб я дивилася на нього з обожнюванням. Тому зараз я втуплююся в мертвих котів. Невдовзі якась псина вирве їм очі й язики, добереться до яскравих слизьких нутрощів під м’якою шерстю.
— Щойно говорив про тебе з твоїм батьком, — промовляє чоловік у монашому вбранні.
Половина неодружених чоловіків в Ірландії стояла на колінах перед моїм батьком, благаючи моєї руки, ніби я — царство небесне, а батько — священник, якого можна підкупити за спасіння душі.
— Я завжди знала, що здатна звернути навіть святого на шлях сатани.
— Яке самолюбство, — каже він. — Це твій батько про тебе згадував. Не я. Ти припускаєш, що я міг би опуститися до таких, як ви?
Нас, лихварів, завжди зневажали, але все ж таки. Я не можу втриматися, щоб не блиснути очима, і, звісно, він сміється.
— Ніби я хотіла б вийти заміж за когось із вашої родини, — відказую я. — Звісно ж. Я знаю, хто ти такий.
— Людина Божа.
Вказую на його черевики, оздоблені витонченою вишивкою. Жоден чернець таких не носить. Його посмішка стає ще ширшою, і я ненавиджу себе за те, що не можу відвести погляд. І саме тоді в моїй пам’яті зринають обличчя його сім’ї.
— Ти — ле Поер, — кажу я.
— Попався.
Це Джон, син барона, який мешкає у Вотерфорді.
— Мені байдуже, хто ти, — відповідаю я. — Злочинець чи барон. Ви всі однакові. Вбивці й злодюги, всі ви.
Тепер вже я посміхаюся.
Очікую, що його обличчя спалахне люттю, але він лише потирає чоло, і раптом я бачу в ньому дитину. Хлопчика, який намагається переконати батька, що має достатньо розуму і сили, щоб бути гідним свого титулу.
— Хочеш знати, чому я одягнений як чернець? — запитує він.
— Не дуже, — відповідаю я. — А тепер відійди, щоб я могла пройти в сад і мені більше не потрібно було на тебе дивитися.
Він аж сяє від задоволення. Його зуби напрочуд чисті.
— Невже тобі ніколи не хотілося дізнатися, як воно — бути звичайним, непомітним?
— Ні, і точно ніколи не захочу.
Я роблю крок уперед, щоб змусити його відступити або обійти мене, але він не рухається, і ми обоє стоїмо обличчям до обличчя у вузькому дверному прорізі. Він спирається рукою на стіну прямо над моєю головою. Його дихання тепле, пахне пивом і гвоздикою, і я майже піддаюся спокусі взяти його за руку, побігти до церкви й ніколи не повертатися до свого батька. Проте я не рухаюся. Тоді чоловік залазить у кишеню своєї туніки й дістає звідти маленьке тістечко темного кольору. Перш ніж я встигаю відмовитися, він вкладає його мені в руку.
— Відкуси, — каже він, і я кусаю.
Воно тверде, солодке й гидке. Його губи розпливаються в посмішці, рот стає майже беззахисним. Мені здається, що я можу притиснути кінчик ножа до його ребер і він дозволить мені встромити його між кісток.
— Одного дня, — вигукує він, виходячи з дверей. — Еліс Кітелер.
Я нічого не можу з собою вдіяти. Дивлюся, як Джон опускається навколішки на дошки, як його рука занурюється в купу мертвого хутра. Бачу, як він дістає звідти кошеня кольору полум’я, яке нявчить. Спостерігаю, як він, щось насвистуючи, прямує до річки, однією рукою притискаючи кошеня до грудей.
