Ярослава Дегтяренко — сучасна молода українська письменниця. Вона увійшла в український літературний простір 2016 року, отримавши відзнаку «Коронації слова» — «Вибір видавця» за роман «Лицарі Дикого Поля». У 2018-му вийшов її новий історичний роман: «Ярино, вогнику мій», а цьогоріч читачі мають змогу пірнути в середину XVII ст., у часи правління гетьмана Івана Виговського, та разом із молодим козаком Демком пройти крізь пригоди та випробування сторінками першої книги з трилогії «Між двох орлів. Гідний наступник».
Про українську історію та її значення для сучасників, про становлення письменниці та процес написання історичного роману, про заробітки та інші аспекти літературної діяльності — у розмові з Ярославою Дегтяренко.
— Ярославо, усі ваші інтерв’ю чи коментарі про початок вашої письменницької діяльності починаються з однієї цікавої історії: ви кажете, що стали письменницею жартома, за рекомендацією подруги. Чи насправді це так?
Це — правда. Був один ресурс, на якому охочі публікували свою творчість, оповідання, а інші могли коментувати й давати зворотний зв’язок. Подруга читала мої коментарі і якось сказала: «Ти дуже гарно коментуєш! То, може, спробуєш написати щось своє?». І я спробувала. Це було невеличке горор-оповідання, один із моїх улюблених жанрів. Я дала почитати його подрузі і друзям та отримала додаткову порцію мотивації. І далі вже був роман «Лицарі Дикого Поля».
— Схоже, коментарі вашої подруги активізували вашу письменницьку діяльність. Дехто каже, що письменниками стають у спробах самостійно вилікувати власні психологічні травми. Чи можете так сказати про себе?
У моєму житті не було якихось таких подій, які б призвели мене до усвідомлення, що мені конче необхідно сідати й писати романи. Це для мене самої була неочікувана та незвична діяльність. Але ця діяльність мені подобається. Хоча як я легко почала, так само легко можу й перестати писати в будь-який момент. І, повірте, не буду відчувати якісь докори сумління з цього приводу.
— Тоді чому ви пишете, навіщо?
Історія — це наука про людей, і вона неймовірно цікава! Треба лише вміти її розповідати. Саме форма художнього твору, як на мене, є для цього найкращим засобом. Історія виховує нас, робить кращими людьми. І саме сьогодні це особливо актуально. Ми маємо реконструювати наше минуле заради нашого майбутнього. І для мене особисто це окремий засіб самореалізації.
— Що вам більше подобається: етап дослідження чи сам процес написання твору? І як ви проводите власні історичні дослідження: в архівах та бібліотеках чи переважно шукаєте інформацію онлайн?
Ми з вами живемо в XXI сторіччі, й майже все вже оцифровано та є доступним в інтернеті. Сидіти в архівах не доводиться, якщо правильно й ретельно шукати онлайн. А щодо уподобань, то не можу розставити однозначні пріоритети, бо кожний етап процесу написання роману є для мене цікавим і захопливим.
— Отже, за «Лицарів Дикого Поля» ви отримали «Вибір видавця» на «Коронації слова». Що це був за видавець, який тоді обрав ваш рукопис?
Це було видавництво «Брайт Букс».
— Але наступні ваші книги публікує «Клуб Сімейного Дозвілля». Чому так склалося, що ви не продовжили співпрацю з «Брайт Букс»?
Я дуже вдячна директору «Брайт Букс» і за обрання роману тоді на конкурсі, і за подальшу співпрацю, але працювати з КСД («Клуб Сімейного Дозвілля» — прим. ред.) мені вигідніше.
— Якщо ми вже з вами дісталися теми грошей, то скажіть орієнтовно, що заробляє авторка вже трьох доволі успішних романів?
Скажу, що бути письменницею я можу наразі виключно тому, що можу дозволити собі не працювати та бути домогосподаркою. За інших обставин мені було б потрібно повертатися до роботи за фахом і писати я б не змогла. Моїх гонорарів не вистачило б на життя.
— Ви працюєте з видавництвом за контрактом і маєте фіксовану суму за роман чи отримуєте роялті?
Знаю, що деякі письменники працюють за контрактами, але така система в нас не дуже поширена, тож я отримую свій відсоток від продажів. І в цьому сенсі дуже задоволена співпрацею з КСД, тому що вони мають доволі прозору політику.
— Повертаючись до «Коронації слова». Ви одразу сіли писати роман, відправили його на конкурс і виграли. Це історія успіху! Принаймні, на перший погляд. Але, можливо, ми не знаємо всього до кінця й до того ви шукали видавця та отримували відмови, мовчання?
Насправді ні. Так воно вийшло само собою. Я відправила роман на конкурс і отримала цю відзнаку, тож шукати видавця роками не довелося. Хтось заходить у літературу з боку конкурсів, інші відразу видають романи чи збірки. Шляхи різні, кому як пощастить.
— Багато хто із сучасних письменників, критиків та видавців каже, що наразі найкращий шлях увійти в літературу молодому авторові — це конкурси. Що ви думаєте з цього приводу?
Я впевнена, що якщо мова йде про дійсно якісний рукопис, то видавець і публікація не змусять себе довго очікувати. Так, пошуки можуть зайняти час, але письменникові варто думати, насамперед, про власний твір. Конкурси — гарна додаткова можливість реалізуватися.
— Уявімо, що не сталася б із вами цієї перемоги на конкурсі. Ви продовжили б писати «в стіл»?
Я не хочу писати «в стіл». Автор має публікуватися, інакше ця діяльність не матиме сенсу. Чи втратила б я мотивацію? Ні, писала би далі та шукала би свого видавця.
— Як так сталося, що в такому місті як Запоріжжя з‘явилася україномовна письменниця?
Насправді Майдан багато чого змінив. Особливо він вплинув на молодь. Змінив він і мене. Зокрема, я перейшла на українську навіть у побуті.
— Ви бачите позитивні зміни після Революції Гідності безпосередньо в Запоріжжі? Можливо, є приклади переходу на українську мову серед ваших знайомих чи родичів?
Ні, на жаль, ніхто на думку не спадає. Чоловік, буває, перемикається. Дочка добре володіє, зараз у неї ще більше предметів у школі стали викладати українською. Але, знаєте, я бачу як змінилася молодь, якою рушійною силою вона стала. Так само бачу підлітків, які поки що не розуміють, що таке Україна й що з нею робити, але вони якісно інші.
— У чому вони кращі й чому не розуміють, що таке Україна?
Вони народилися вже у вільній, демократичній країні. Вони ставлять такі цікаві питання! Вони не міркують у якихось усталених рамках, але не знають своєї Батьківщини. Ми, їхні батьки, недостатньо піклуємося про зрощування цієї любові до власної землі, що так необхідна для виживання будь-якої нації. Поляки, чехи, будь-хто знає змалечку, що це їхня земля і її треба боронити. Бракує нам цього справжнього патріотизму.
— А який він — «справжній патріотизм»?
Починається він із чіткого усвідомлення того, що ця країна — твій дім. Це змінює ставлення до себе й до інших. Якщо людина готова померти за свої переконання, то це свідчить, що вона інша, краща. Ці моральні принципи й будують справжній патріотизм. Але герої не повинні віддавати життя, вони повинні перемагати та жити заради себе, близьких та рідної держави, покращуючи світ навколо себе.
— Чому, на вашу думку, так сталося, що нам його бракує на відміну від чехів, поляків інших європейських націй?
Бо наше минуле спотворене. Лише одиниці орієнтуються у власній історії. Через це немає зв’язку з нашими предками, з нашим минулим та, в результаті, немає відчуття спорідненості з цією землею.
Хоча треба зазначити, що, на відміну від московитів, які потрохи вироджуються як нація, наш народ зумів все-таки пронести власну мову та культуру крізь важкі часи. Україна тримається завдяки генетичній пам`яті. Це надає нам сил. А москвини потрохи асимілюються з іншими народами. І єдине, що їх єднає, це зла воля бути «головними». Римську імперію теж живила подібна ідея, але і перший Рим, і другий Рим (себто Візантія) пали.
— Кого ви любите з класиків і кого можете назвати своїм кумиром?
Тепер у мене дуже мало часу на читання книжок, проте й до цього часу я не мала кумирів. Є поодинокі речі, що мені дуже подобаються: Діккенс, Мопассан, романи Джейн Остін, Гагарда та Дюма.
Російські класики мені ніколи не імпонували, хіба що «Майстер та Маргарита» Булгакова. Це шедевр — як за змістом, так і за формою.
А українська класична література вся просочена комплексом меншовартості й ніколи мені не подобалася. У цьому контексті одразу згадується Франко і його «Ріпник» або Шевченко з його сумними персонажами. Не без світлих плям, звісно. «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького — одна з таких.
На щастя, сучасні українські автори потрохи це виправляють.
— Читали когось із сучасних українських авторів? Чи спілкуєтесь із кимось із колег?
При нагоді, звичайно, спілкуюся. А от читати чужі книжки чим далі, тим важче. Коли починаєш писати сам, то вже не можеш розслабитися й отримувати задоволення від прочитання твору. Ти більше не читач, і тому постійно оцінюєш інші рукописи поглядом письменника.
На додачу, як я вже казала, є великий брак часу.
Хоча все-таки була змога ознайомитися з творчістю колег. Наприклад, Віктора Янкевича, Дмитра Вронського, який пише чудові історичні романи. Дуже цікавий роман Олени Сайчук (відома під псевдонімом Ема Ільм — прим. ред.) «Трояндова Площа». За основу цього фентезі-роману узяті події на Майдані. І хоча це фентезі, але це дуже нестандартний і тверезий погляд на нашу реальність. Я могла когось забути, бо сьогодні в нас безліч талановитих письменників!
— Ви отримуєте зворотний зв’язок від читачів? Чи важливий він для вас?
Не так багато, як хотілося б і ще менше йде дійсно конструктивної критики. Коментарі надходять переважно в інтернеті: через соціальні мережі та через відгуки на різних сайтах.
Мені б хотілося, звісно, щоби люди оперували не лише категоріями «сподобалось» чи «не сподобалось», але розповідали, що саме викликало в них ті чи інші емоції. Негативна критика мене морально не зачіпає й не демотивує. Чому? Тому що я навчилася аналізувати негатив та захищатися від нього. А ось конструктив навіть при негативному відгуку на книгу — це те, що розвиває, рухає вперед, і мені б хотілося мати трохи більше саме такого зворотного зв’язку.
— Наостанок, дасте поради молодим письменникам?
Головне — це вірити в себе. Як каже одне китайське прислів’я: «Спокуса здатися буде особливо сильною за крок до перемоги». Пишіть!
426 thoughts on “Реконструкція минулого заради майбутнього: Інтерв’ю з авторкою історичних романів Ярославою Дегтяренко”