Конспект книжкового ток-шоу Yakabooks з письменницею Софією Андрухович

У рамках проєкту «Книжкове ток-шоу Yakabooks» було проведено live-включення в instagram з письменницею і перекладачкою Софією Андрухович. Yakaboo разом із читачами розпитали Софію про її незвичні карантинобудні, про процес написання нового роману та про книжкові уподобання.

Публікуємо невеличкий конспект розмови.

А за наступними читаннями слідкуйте на цій сторінці. Спікери з часом додаватимуться.

Як карантин змінив життя

Насправді — дуже, і в несподіваний спосіб. Склалося так, що ми в перші дні карантину взяли собі собаку, Злату — і це не пов’язано з тими жартами про «можливість так виходити на вулицю». Ми насправді дуже довго мріяли про це, побачили песика з притулку на фото і зрозуміли, що не можемо її собі не взяти. Вона дуже змінила наше життя; кожен день став наповнений спілкуванням з нею, вона виявилась жвавою і комунікабельною. Приємний спосіб проведення карантину, ще навіть не встигаю зрозуміти настрій, пов’язаний з зупинками і з повільним темпом життя, бо в нас все зі Златою наповнене. Це була наша спільна мрія, просто Варвара як дитина мала право про це говорити вголос, а ми з чоловіком як дорослі люди стримували себе досить довго. У нас раніше були собаки, які прожили з нами все своє життя, і ми тяжко переживали їхню смерть, тож до цього не наважувалися когось нового взяти.

Моє робоче життя особливо не змінилося, я приблизно такий спосіб і проводила: працюю вдома, у мене власний ритм; різниця в тому, що неможливо зустрічатися з друзями, з якими звикли бачитися і з якими є потреба розмовляти. Бракує ритуальних речей, таких як рукостискання й обійми; бракує прогулянок, перебування на свіжому повітрі, тим паче зараз весна, і всі відчувають цю потребу.

Коли почала писати «Амадоку», вже самоізолювалася; в мене життя взагалі складається такими періодами: коли пишу, живу на власноруч влаштованому карантині, а коли вже виходить книжка і є потреба про неї розповідати, тоді подорожую і виступаю. Ці два способи разюче відрізняються, і в періоди, коли пишу, складно навіть уявити собі, що я здатна десь публічно виступати.

Про те, як писати книжки

Не знаю, чи можу відповісти повно на це запитання, тож моя відповідь буде загальною. Починається з того, що з’являється ідея; у випадку «Амадоки» їх було кілька, і я деякий час не думала, що їх між собою поєднаю. Але вочевидь, мозок людини, яка налаштована на те, що пише книжку і хоче розповісти історію, уже працює так, щоб поєднувати різні речі, які можуть видаватися непоєднуваними. Я просто виловлюю з зовнішнього світу, з розмов з людьми, з новин у пресі, з фільмів, щоденних буденних ситуацій ті деталі, які поєднують важливе в цілісну картину. 

З «Амадокою» все почалося взагалі з зацікавлення неокласиками, Віктором Петровим (Домонтовичем), тільки я не бачила, з якого боку можу підійти до цієї теми. Безпосередня белетристика здавалася мені невластивою в цьому випадку, відчувала, що не зможу розповісти історію, яку хочу розповісти, в класичніший спосіб — треба було знайти інше рішення. Відкладала багато разів цю тему; читала книжки, художні твори, тексти Віктора Петрова як філософа, історіософа, археолога — він був плідним науковцем; читала інших неокласиків, літературознавців і біографів, які про них писали. Знову і знову відкладала, не розуміючи, як вибудувати історію; навіть вирішила, що зовсім не буду про це писати, аж поки мене не зачепила інша ідея, пов’язана з теперішнім часом, що згодом вилилося в сучасну лінію роману. Спочатку вбачала в цьому експеримент зі зведенням докупи Сходу і Заходу України, як таке собі протиставлення: жінка з Заходу, галичанка, а чоловік — зі Сходу. Але потім в процесі все виявилося не настільки однозначним. Я далеко не завжди можу все розпланувати, і в тракті писання багато речей змінюється; те, що я на початку замислювала, в фіналі виявляється чимось іншим. Коли йшлося про спогади чоловіка, який втратив пам’ять, зрозуміла, що це ще одна велика тема, на яку я не могла наважитися, — Голокост. Та побачила, що коли йдеться про спогади чоловіка, цю тему якраз сам Бог велів зачепити, вона напрошується. Водночас я побачила, як історія про неокласиків може стати своєрідним непрямолінійним тригером, який може вплинути на пробудження пам’яті чоловіка з амнезією.

Якщо про практичні речі говорити, то мій процес написання книг складається з читання, дослідження, планування, розмірковування у різних станах — під час прогулянок, миття посуду — та перебування в цій історії, в тому, про що хочеш розказати.

Про суперечливих героїв

Реальність наша є такою, що людина не може бути однозначно доброю чи поганою; це завжди сплав різних суперечливих сил. Для мене цінність мистецтва в тому, щоб це відображати; чим більше протилежних поєднань, тим опуклішим виходить персонаж, тим більше нагадує нам когось і більше емоцій викликає. Речі, які асоціюються в нас з добром, в певних ситуаціях можуть провокувати погані вчинки — і навпаки, тому не можемо відрізати від героїв щось одне і показувати людину, як плаский манекен.

Про теми творчості

Для людини, яка займається творчістю, характерно розробляти ті самі теми. З’являється щось нове, спосіб виконання, реалізація, але теми мігрують, є постійно ті самі мотиви. В цьому одна з цінностей: людина ціле життя намагається вирішувати труднощі, знаходити нову стежку, щоб не ходити по колу (але це неможливо, якщо не будеш ходити по цьому ж колу). А тема любові — взагалі універсальна, як і смерті, я ні на що нове не зазіхнула, це вічна тема в мистецтві. Просто мене цікавить серед всіх виявів також і руйнівний вияв любові, який живе дуже близько з її творчим виявом. Коли візьмемо кожного з моїх персонажів, які люблять, неможливо сказати, чи людина більше руйнує чи зцілює; є те і інше. Залежить, звісно, від персонажа: мабуть, у випадку Романи набагато більше, наприклад, речей тривожних.

Про «Амадоку»

Щоденної роботи над романом — відколи сіла писати — минуло три роки, але до того я вже кілька років читала вищезгадану літературу, думала про це, мала кілька ідей, змінювала їх. Була навіть ідея, з якою я досить довго перебувала, потім мій чоловік Андрій Бондар допоміг мені її позбутися. Я завжди з ним проговорюю те, що роблю, і він вислухав мене, а потім в один момент він сказав: «Насправді, це не дуже добре; те, що ти придумала — тут нема про що говорити аж так, от що ти з цим зробиш». Я зрозуміла, що він правий і що я глибоко всередині теж це знала, але водночас це було болісне усвідомлення, кілька днів дуже тяжко переживала, бо раптом ніби опинилася без того, чим довго займалася. Але натомість по завершенню цього часу до мене відразу прийшла ідея «Амадоки», з якої все почалося: почала розписувати плани, шукати літературу, продумувати персонажів конкретніше. Поява чогось ніколи не відбувається без необхідності зруйнувати речі, які заважають, без звільнення простору.

Для мене неважливо, чи справді існувала Амадока. Вона точно існувала, якщо про неї є згадка — і це ідея, навколо якої я медитую в книзі. Це пов’язано з фальшивими спогадами, з тим, що ми уявляємо про світ, подій і себе самих, про те, що зовсім може не мати фізичного втілення в реальності, але якщо ми в це віримо, якщо це десь було написано чи комусь розказано, — значить це уже існує в тій чи іншій формі. Тому озеро Амадока точно існувало, принаймні у текстах Геродота і на Середньовічних мапах.

Була дуже щаслива, коли довідалася, що саме арт-студія «Аґрафка» робитиме обкладинку. Вони робили перший варіант обкладинки роману «Фелікс Австрія», але тоді головну картинку, репродукцію знайшла я, і Романа з Андрієм просто склали цілість. Але з «Амадокою» точно вже знала, що ніяк не хочу бути причетною — було цікаво, як дизайнери знайдуть своє рішення. Ми зустрілися у Львові, проговорювали асоціації. Вони озвучили мені свою проблему, яка часто зустрічається і у читачів, — такі різні теми об’єднані начебто в одну історію, тож як лаконічно одним зображенням показати різні часові шари, зрізи, моменти в історії (Голокосту, сталінських репресій, війни на Донбасі). І ми все ж дійшли до травмованості, понівеченості, фрагментованості; це те, з чого для мене починалася «Амадока», та тема, яка пов’язує всі шари, з яких складається роман. Це про кожного з нас, кожну людину, в залежності від досвіду — у когось більш травматичний, у когось м’якший. Та ми всі складаємося з розрізнених часточок, і цей проміжок між ними дає можливість збагнути щось нове, побачити за межами себе. Мені здається, це дуже добре видно з обкладинки; вона є таким лаконічним ключем.

З точки зору моїх спостережень за першими читачами книги, найближчими людьми, зрозуміла, що «Амадоку» складно читати запоєм. Там є частини, які вимагають зупинок, — через трагічність, те, що доводиться працювати з власними емоціями, аби сприймати текст і готуватися до подальшого розвитку. А взагалі це залежить від людини, не думаю, що є якийсь рецепт. Не важливо як, головне — щоб читалося.

Коли писала «Амадоку», мій страх був пов’язаний з різністю її частин: весь час була свідома того, що займаюся експериментом, поєднуючи їх, і що збираюся зробити це у доволі неочевидний спосіб. Але для мене ця логіка відкрилася настільки широко і глибоко, що зрозуміла: мені цікавіше проекспериментувати, ніж піти безпечнішим шляхом і зробити три романи. Нехай це означає, що менша кількість людей зможе осилити весь текст чи що хтось не розділятиме такого ставлення до художнього твору, але якщо говорити про власний вибір і те, що мені цікаво, — я зреалізувала свій першопочатковий задум.

Не можна говорити про якесь особливе новаторство в моєму випадку. Ми всі схильні до того чи іншого типу книжок, і через це ми не відкриваємо для себе інші типи літератури, а їх дуже багато. Бувають такі несподівані книжки і способи мислення у авторів, що ти ніби зустрічаєшся з інопланетянином. Це завжди як знайомство з кимось, про кого ти уявити собі не міг, розмова з людиною, яка говорить іншою мовою, але в процесі знайомства ти її вивчаєш і можеш відкривати в собі нові грані.

Про улюблені книжки

Впродовж кількох останніх років відкрила собі двох авторів, чиї твори досить складно класифікувати:

  • Вінфрід Зебальд, нещодавно вийшов в українському перекладі його роман «Аустерліц» на тему Голокосту і впливу травми на подальше життя людини, пам’яті, спогадів про травматичні події. Але це зреалізовано у незвичний спосіб; Зебельд любить підходити до теми здалеку. У його творів є поєднання культурології, рідкісних рукописів, інформації про архітектуру, сентиментальних історій, і крізь усе це проходить майже невидимий сюжет про людину, яка згадує своє дитинство, пов’язане з Голокостом.
  • Еліот Вайнберґер — в чомусь схожий із Зебальдом, але цілком цілісний і своєрідний. Його тексти схожі на поезію, але дуже інформативні: він додає інформації, наприклад, пов’язаної з політичними подіями і дуже віддаленими біологічними фактами, скажімо про морські рослини. І все це в природний спосіб пов’язано.

Десь, можливо, від них я надихалася і отримувала сміливість поєднувати речі, які на позір неможливо поєднати.

В мене точно немає карантинного мастріду, бо найголовніше — просто читати. Історія з читанням на карантині мене дуже тішить; люди частіше відкривають книжки. Треба читати те, що любиться читати, і радіти, що у вас є цей час. Але якщо пофантазувати, можна позакривати прогалини, які давно збиралися читати: Шекспіра перечитати чи Данте тритомник у перекладі Максима Стріхи. Чи відкрити для себе Анатолія Свидницького — українського письменника, про якого чомусь так мало говорять і він так мало чомусь присутній серед українських класичних авторів. Спробуйте також відкрити для себе українських класичних авторів як живих людей і надзвичайно цікавих особистостей, суперечливих, трагічних, смішних. Перечитати драми Лесі України, скажімо. Або В. Домонтовича чи поезію Миколи Зерова. Це нескінченні списки і нескінченні можливості.

Мене лякає те, як багато всього, що я ніколи не зможу прочитати і осягнути. Просто добре, коли ти читаєш щось зараз і відкриваєш для себе різні думки, емоції, знання, людину, твори якої читаєш.

Зараз дочитую «Подорож на край ночі» Селіна; мені здавалося, що колись починала читати цей роман і кинула, але тепер, вже майже дочитавши, впізнаю, що читала повністю. Зараз він для мене відкривається по-новому. Перед тим прочитала у цього ж автора роман «Смерть в кредит». Це непростий письменник з непростою долею, досить суперечливий — він змінив стиль французької літератури, бо писав свої художні твори практично розмовною мовою; до того ж французькі твори писалися виключно класично, врівноважено. Тематика у Селіна — про війну, бідність, і писав він таким чином, що це частково могло здатися жорстокістю, та коли читаєш його, розумієш — така манера лиш захист, який допомагав витримувати оголені почуття, і це спосіб милосердя. Я бачу в його текстах багато ніжності, співчуття, розпачу. Перед Другою світовою війною Селін активно пропагував антисемітські думки; коли закінчилася війна до нього почали інакше ставитися. Навряд чи така позиція викликає співчуття, але трагедія цієї людини бере за живе; це приклад людської суперечливості: з одного боку він був антисемітом, але з іншого — був за освітою лікарем, практикував усе життя, лікував найбідніших і найубогіших людей, які не мали чим йому платити.

Те, чим зараз моя донька захопилася завдяки школі, — у програмі вони вивчали про Мумі-Тролів Туве Янссон, і тепер вона читає від початку всю цю епопею, ділилася зі мною враженнями. У мене це викликало власні флешбеки, коли я була в її віці і відкривала цей спосіб вибудовування світу. Дуже цікаво послухати її думки і враження та перенести це навіть на своє сьогоднішнє ставлення до писання. Варвара сказала, що захоплювалася вибудовуванням цього світу: є якась кількість повістей про одних і тих самих персонажів, і наприклад в одній книзі згадуються мемуари Мумі-тата, а в іншій — ми вже натрапляємо на цілий текст. Таким чином у нас з’являється опукле відчуття цього світу і ми можемо в цих персонажів повірити. Цю книжку не можна назвати тільки дитячою чи підлітковою; вона дуже філософська, про багато моментів життя, які залишаються універсальними.

У підлітковому віці якось мені дуже зайшов «Вершник без голови» — я переймалася і любовною, і пригодницькою лініями. Дуже любила історії про Шерлока Голмса, а також книжки Астрід Ліндґрен («Пеппі», «Роня, дочка розбійника»). Запоєм у підлітковому віці я читала всі романи Агати Крісті; хотіла стати письменницею, схожою на неї, і вичитала, що коли вона планувала свій новий роман, то довгими годинами лежала у гарячій ванній і їла кілограмами яблуками, тож я випробовувала це на собі.

Аустерліц
В.Ґ.Зебальд

Божественна комедія
Данте Аліґ’єрі

Країна Мумі-тролів
Туве Янссон

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

Залишити відповідь