Як говорити з дитиною про важке та складне, якщо дорослі й самі не мають відповідей на всі запитання? Як бути чесними, але не залишити її наодинці зі страхом та сумнівами, де шукати опори? І як книжки можуть допомогти знайти слова для розмови про досвід, який складно назвати й осмислити?
Про це діти-підопічні благодійного фонду Soborna Ukraine та їхні мами говорили під час зустрічі з Танею Стус — письменницею, літературознавицею, дитячою психологинею та засновницею проєкту підтримки дитячого читання BaraBooka.
Soborna Ukraine забезпечує довгострокову комплексну підтримку дітям і родинам полеглих Захисників і Захисниць України. Партнерство фонду з національною книжковою платформою Yakaboo допомагає розширювати доступ до читання, передавати книжки підопічним фонду та регулярно організовувати для дітей і дорослих освітні й книжкові зустрічі.
Цього разу маленькі учасники отримали книжку Тані Стус «Таємні історії маленьких і великих перемог» — десять оповідань із терапевтичним ефектом про досвід дітей, які живуть під час війни. Їхнім мамам Yakaboo подарувала роман «Проростання» — історію про стосунки жінки з власною країною, її минулим, пошук ідентичності та повернення до себе.
Після зустрічі Таня Стус розповіла про свої враження від розмови з родинами Soborna Ukraine, маленькі перемоги, внутрішню опору та чесність дорослих, які не завжди мають готові відповіді.
Що Вам найбільше запам’яталося після зустрічі з дітьми та їхніми мамами?
Коли мене запросили провести зустріч, я зайшла на сторінку Soborna Ukraine й побачила, яку велику роботу здійснює фонд.
Мене дуже зворушило, що вже стільки років існує організація, яка послідовно підтримує родини й дітей, гуртує спільноту. Це не лише психологічна підтримка мам і дітей. Я побачила тільки невелику частину, але вже зрозуміла, наскільки системною, важливою та масштабною є ця діяльність.
Мені надзвичайно приємно, що фонд займається також освітніми активностями для дітей. Гуртування, створення спільноти й супровід дуже чітко проявилися в тому, як відбулася ця подія.
Я давно не зустрічалася з такою чутливою аудиторією поза цільовими подіями — книжковими виставками та ярмарками. Це були не учні одного класу і не випадкові відвідувачі окремої події, а діти та їхні мами, які прийшли слухати. Зустріч була камерною, а читання — дуже уважним.
Діти були різні: хтось тихенький, хтось голосніший і активніший. Але завʼязався повний, глибокий, близький і сердечний контакт. Це дуже зворушує.
Я не вперше зустрічаюся зі складною аудиторією — складною в тому сенсі, що потрібно добирати кожне слово, аби не додати болю й не зачепити вразливого. Мої книжки непрості, тому перед зустріччю я трохи хвилювалася. Але я побачила свідомих дітей і мам, які розуміють: про складні теми важливо говорити, а не втікати від них і не дистанціюватися.
Що сьогодні може бути маленькою, але насправді важливою перемогою для дитини, яка живе під час війни?
Суть книжки «Таємні історії маленьких і великих перемог» — і сама назва це підсумовує — у тому, що не має значення розмір перемоги. Маленькі перемоги, одна до одної, усі разом створюють ту велику перемогу, до якої ми йдемо.
До великої цілі найпростіше рухатися маленькими кроками. Найважливіше зараз — бути в силі, знаходити опору в собі, а знайшовши її — ділитися нею. Книжка зокрема розповідає й про те, як та коли ми можемо ділитися власною силою, як зберігати свою стійкість.
Усі ці історії — про маленькі перемоги, збереження себе, віри в перемогу, добро, любов і світло. Цими маленькими кроками ми будуємо наші будні.
Для дитини маленькою, але надзвичайно важливою перемогою може бути здатність у найскладніших і найчутливіших ситуаціях залишатися в контакті із собою, усвідомлювати й відчувати себе та людей поруч. Це і є поступове вибудовування внутрішньої опори.
Як виник задум «Таємних історій маленьких і великих перемог»?
Задум книжки виник після початку повномасштабного вторгнення, коли я гостро зрозуміла: потрібні фахові розмови й тексти, які дадуть дорослим інструменти для супроводу дітей. Допоможуть пояснити, що відбувається, як діяти, чого не варто робити, як залишатися обережними й поінформованими — і водночас зберігати силу.
Разом із командою проєкту підтримки дитячого читання BaraBooka ми почали проводити багато зустрічей із психологами та письменниками, говорити про те, як обговорювати війну з дітьми. Ніхто в жодній країні світу не дасть нам готових інструментів для розмови саме про наш досвід. Я вірила, що найкраще говорити через книжки, бо це перевірений спосіб створення безпечного середовища проживання.
Приблизно в той самий час до мене звернулися з пропозицією створити таку книжку. Спочатку я відчула сильний внутрішній спротив і сказала, що, перебуваючи всередині настільки чутливих подій, написати її неможливо. Але потім зрозуміла: хтось усе одно має це зробити — проговорити дбайливими словами найважливіші ситуації, які зараз необхідно обговорювати з дітьми.
Так з’явився перелік першочергових тем. Це була робота великої команди, у якій поступово народжувалися фінальна ідея та головний меседж книжки.
Чому кожне оповідання складається з реалістичної та казкової частин?
Я обрала цей формат, тому що він найбільше відповідає віку дітей, з якими ми говоримо. Їм іще потрібна казка. Але, розповідаючи про реалії, у яких вони живуть, не можна було обмежитися лише казковою історією.
Водночас суто реалістична оповідь змусила б називати речі “своїми іменами”, які дітям можуть бути болючими та не відповідають їхньому досвіду.
Казковий наратив дозволяє через метафори й символи пояснити, що відбувається, обрати нетравматичну подачу й пом’якшити її. Казковість створює дбайливий бар’єр, який оберігає дитину, і простір, у якому можна дописати невидимі та непроговорені в реальності речі.
Перший відгук про терапевтичність книжки я отримала від дорослого чоловіка, якого дуже тригерили сирени. Прочитавши одне з оповідань, він сказав, що почав зовсім інакше сприймати ці звуки.
У цій історії сирени віддали свої голоси заради безпеки людей: неприємними звуками вони рятують людські життя. Так ми дивимося під іншим кутом на те, що для нас складне й важке, і через цей переворот шукаємо шлях до прийняття.
Діти швидше й безпечніше сприймають складні теми саме через метафоричні та казкові образи. Якщо ж доросла людина читає дитячу історію і дозволяє собі пропустити її через внутрішню дитину, відбувається подвійне зцілення: і внутрішньої дитини, і того дорослого досвіду, який залишається непрожитим та продовжує впливати на людину.
Саме тому я завжди наголошую, що мої дитячі книжки також призначені для дорослих. Щоб полегшити дорослі психологічні виклики, пов’язані з власним досвідом, нам іноді потрібно піти вглиб і уважно зблизька, сміливо, все там роздивитися. Ідеально – у дбайливому супроводі.
Як говорити з дітьми про складні речі чесно, але не позбавляти їх відчуття безпеки?
Найголовніше правило під час читання книжок, у яких порушуються складні теми, — не педалювати їх, не створювати додаткової напруги й не викликати дитину на розмову спеціально.
Потрібно бути чуйними, прислухатися до готовності дитини говорити й обов’язково відгукуватися на її запитання. Не варто вимагати розмови, якщо дитина її не хоче, але не потрібно й уникати розмови, якщо дитина сама до неї готова.
Відповідати чесно й відверто. Ця чесність також полягає в тому, щоб зізнатися: «Я не знаю відповіді на це запитання, але відчуваю ось так» або «Давай разом поміркуємо».
Під час і після читання важливо спостерігати за дитиною. Діти можуть бігати, соватися, малювати й водночас уважно слухати. Але зазвичай можна помітити момент, коли дитина намагається уникнути певної теми. Тоді варто притишити розмову й обережно перевести її на щось інше.
У мене траплялися такі ситуації під час читання цієї книжки. Я бачила, що дітям важко, і потроху переводила розмову зі складної теми на другорядну деталь. Наприклад, пропонувала поговорити про квітку, а не про те, як вона висихала та втрачала зв’язок зі своїми людьми.
Якщо ж дитина ставить запитання, на яке немає доброї та заспокійливої відповіді, дорослий може відверто сказати про власні почуття: «Я хотіла б або хотів би дати тобі гарну, добру й чітку відповідь, але зараз її не знаю. Проте ми обов’язково її знайдемо».
Потрібно залишити дитині “світло в кінці тунелю” — віру в добре майбутнє. У дитячій літературі й загалом у розмовах із дітьми не можна залишати дитину у відчаї, а тим паче – наодинці з тим відчаєм.
Ми не маємо відповіді з датами про те, коли закінчиться війна. Власне, із цього запитання, яке ставлять всі діти й дорослі я й почала книжку: «Коли це все закінчиться?» Перше оповідання дає відповідь на запит, і це, звісно ж, не про терміни. Я проводжу читачів шляхом віри в те, що все, що має початок, має й кінець, і ми на це теж впливаємо. Як саме – маленькими перемогами і про це – наступні оповідання…
Чи змінилося за цей час Ваше сприйняття книжки та підтримки, якої потребують діти?
Книжка вийшла 2023 року, і я теж запитувала себе, чи не є вона ситуативною. Вона відповіла на “виклики сьогодення” — але що буде з нею далі? Чи залишатиметься важливою ця книжка як життєвий інструмент чи як важливе читання?
Я перечитувала й переосмислювала тексти не лише як авторка, а і з ролі літературознавиці та психологині. І розумію: вони продовжують і продовжуватимуть працювати.
Зокрема, ці історії важливі для дітей, які вже не є безпосередніми свідками того, що відбувається в Україні: для тих, хто виїхав, але чиї родини підтримують зв’язок із країною або планують повернутися. Їм потрібен цей контекст, поданий бережливо й чутливо.
Книжка також може допомагати читачам з інших країн зрозуміти, що відбувається в Україні. Наприклад, до нас нещодавно приїжджали дитячі письменники з Норвегії йзбирали свідчення авторів і бібліотекарів про те, як за допомогою книжок підготувати дітей до можливого досвіду війни.
Наші діти вже тривалий час чують повітряні тривоги й живуть у реальності війни. Усе це залишається в пам’яті. Якщо досвід не зцілений, рано чи пізно він може піднятися й залишити слід на все життя.
Тому ніколи не пізно обережно його торкнутися, підняти й роздивитися — дбайливо, без примусу і з повагою до готовності дитини.
Чи бачите Ви внутрішній зв’язок між «Таємними історіями маленьких і великих перемог» та романом «Проростання»?
Екосистема моїх книжок дуже взаємопроникна: одна історія постійно перетікає в іншу.
В основі лежить спільний метод — пошук себе, визнання власного травматичного чи драматичного досвіду та його зцілення. Це стосується і дитячих, і дорослих книжок. Саме тому у «Проростанні» так багато дитинства.
Коли ми хочемо опанувати власний досвід, перестати постійно об нього перечіплятися і просто піти далі — із чистим серцем і вільними, — нам так чи інакше доведеться його розглянути, прийняти, передивитися, зробити своєрідну ревізію. Саме в цьому полягає внутрішній зв’язок між книжками.
Це моя спроба дати людині певне збільшувальне скло чи мікроскоп, через який можна подивитися на подібні переживання й обережно, наодинці, приватно та інтимно приміряти до себе інструменти їх засвоєння.
Що Вам хотілося б, аби після цієї зустрічі діти та їхні мами забрали із собою?
Для мене менше важить, що діти й дорослі матимуть із собою книжку або враження про письменництво.Передусім це сердечний контакт. Його KPI не виміряєш, не конвертуєш у продажі книжок. Хай як романтично й пафосно це звучить, та на кожній зустрічі мені хочеться обійняти й покласти у своє серце кожну людину, кожну дитину, дорослого, які прийшли, довірилися, подарували свій час і слухали.
Я хочу, щоб ніжне тепло, яке відчуваю до них, до їхнього досвіду, вони забрали із собою. Щоб воно довго надихало та зігрівало їх.
Щоб люди пішли з натхненням жити далі — у вірі, спроможності радіти та ділитися добрим. Коли ми передаємо це одне одному з рук у руки, від серця до серця, то змінюємо світ на краще, — на противагу тим, хто прагне наповнити його злобою, ненавистю та руйнуванням.
Зустріч із Танею Стус стала продовженням системного партнерства благодійного фонду Soborna Ukraine та Yakaboo. Спільні книжкові й освітні події допомагають дітям та їхнім родинам не лише відкривати нові історії, а й бути серед своїх, спілкуватися, ставити запитання та поступово відновлювати внутрішню опору.
Yakaboo і надалі підтримуватиме підопічних Soborna Ukraine книжками та долучатиметься до організації зустрічей, які створюють простір для читання, розвитку й живої розмови.
