Війна має не лише історію бойових операцій, а й тисячі особистих історій людей, які в ній беруть участь. Про страх і відповідальність, дружбу й втрати, жарти між бойовими виходами та рішення, які доводиться ухвалювати за лічені секунди. Саме з таких історій складається книжка «Привиди Бахмута: спогади снайпера», що вийшла у видавництві Yakaboo Publishing.
Її автор — військовий із позивним Привид, командир снайперського підрозділу «Привиди Бахмута» Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. У 46 коротких розділах він розповідає про шлях підрозділу від створення до виходу з Бахмута. Але це не хроніка бойових операцій і не спроба створити героїчну легенду. Передусім це розповідь про людей — різних за характерами, зі своїми страхами, звичками й почуттям гумору, яких об’єднала війна.
Книжка присвячена загиблим побратимам автора — Вадиму з позивним Батько Тарас та Олегу з позивним Хитрий. Окрім тексту, видання містить QR-коди, за якими читачі можуть переглянути фотографії, відео та інші матеріали про діяльність підрозділу.
Для блогу Yakaboo ми поговорили з Привидом про те, як особисті спогади перетворюються на книжку, чому важливо не ідеалізувати військових, як писати про загиблих побратимів і що насправді залишається з людиною після пережитого на війні.
— Ваша книжка починається і завершується тишею. Чим відрізняється тиша на початку історії від тиші у фіналі?
— На початку це тиша перед невідомим. Ти ще не знаєш, скільки всього доведеться пережити, кого зустрінеш, кого втратиш і яким повернешся з цієї війни.
А тиша у фіналі — зовсім інша. Вона вже наповнена голосами людей, яких немає поруч, спогадами про події, які неможливо забути, і питаннями, на які не завжди знаходиш відповіді.
На початку ти слухаєш тишу й чекаєш пострілу. У кінці — слухаєш її й згадуєш тих, хто вже ніколи не заговорить.
— Коли позивний перестав бути просто іменем і став частиною вашої особистості?
— Позивний спочатку — це просто спосіб звертатися один до одного. На війні ім’я не завжди має значення. Значення має те, хто ти, як працюєш, чи можна на тебе покластися і чи прийдеш ти на допомогу побратиму.
З часом «Привид» перестав бути просто позивним. За ним з’явилися люди, відповідальність, рішення, втрати й історія нашого підрозділу.
Але я не хочу, щоб позивний затуляв людину. За кожним військовим ім’ям стоїть звичайна людина зі своїм життям, характером, страхами й близькими. І я завжди пам’ятаю, що передусім я людина, а вже потім — Привид.
— Від яких звичних способів говорити про військових і війну вам було важливо відмовитися?
— Мені не хотілося писати ще одну історію, у якій усі військові — безстрашні герої, які ніколи не сумніваються, не втомлюються і завжди знають, що робити.
Так не буває.
На війні люди бояться, помиляються, жартують у найневідповідніші моменти, зляться, втомлюються і все одно виконують свою роботу. Героїзм не означає відсутність страху. Часто це здатність діяти, коли страшно, бо від тебе залежать інші.
Я хотів показати війну без зайвого пафосу. Не через красиві слова про подвиги, а через людей, їхні вчинки й ціну рішень. Мені важливо, щоб читач побачив не легенду про військового, а самого військового.
— Чому ви вирішили побудувати книжку саме з 46 коротких історій?
— Спочатку я не сідав писати книжку за заздалегідь визначеним планом. Було бажання зберегти окремі епізоди, людей, розмови й ситуації, які залишилися в пам’яті.
Деякі історії були важкими, деякі — дивними, а деякі сьогодні можуть здатися майже неймовірними. Але всі вони були частиною нашого життя.
Поступово я побачив, що ці епізоди складаються в одну розповідь. Кожна історія окрема, але разом вони показують, як змінюються люди, як формується підрозділ і як війна залишає слід у кожному з нас.
Мені хотілося, щоб книжку можна було читати невеликими частинами, повертатися до окремих історій і водночас відчувати цілісність усього пережитого.
— Як ви вирішували, які історії увійдуть до книжки?
— Я відбирав історії не лише за їхньою драматичністю. Не завжди найстрашніший епізод найкраще пояснює війну.
Іноді одна коротка розмова, один вчинок побратима або навіть якийсь безглуздий жарт розповідає про людину більше, ніж опис великого бойового епізоду.
Я намагався залишити те, що допомагає зрозуміти нас — як ми жили, працювали, приймали рішення і залишалися людьми в обставинах, у яких це було непросто.
Звичайно, не все можна виносити на папір. Є речі, які стосуються інших людей, їхніх родин і особистих переживань. Є подробиці, які не варто розголошувати. Тому книжка — це чесна розповідь про пережите, але не претензія на те, що в ній є абсолютно все.
— Як ви відновлювали послідовність подій і деталі, працюючи над книжкою?
— Пам’ять — складна річ. Особливо коли йдеться про бойові події, втому, постійну напругу й ситуації, у яких усе відбувається дуже швидко.
Ти можеш чітко пам’ятати обличчя людини, її слова або якусь деталь, але не завжди одразу відновиш точну дату чи послідовність подій.
Тому до таких речей потрібно ставитися відповідально. Де можливо, допомагають записи, фотографії, відео та спілкування з побратимами. Вони дають змогу уточнювати обставини й зіставляти спогади.
Для мене було важливо не створювати красиву сцену лише тому, що вона добре виглядає в тексті. Якщо ти називаєш книжку документальною оповіддю, то маєш усвідомлювати відповідальність за кожне слово. Я не претендую на абсолютну точність кожної деталі пам’яті, але прагнув чесно передати суть пережитого.
— Як ви знаходили межу між спільною історією підрозділу та відповідальністю за чужий досвід?
— Для мене це одне з найважливіших питань.
Коли ти розповідаєш про побратима, ти не просто описуєш персонажа. Ти торкаєшся його життя, його характеру, його родини. А якщо людина загинула, ти фактично допомагаєш сформувати пам’ять про неї для тих, хто, можливо, ніколи її не знав.
Я не хотів робити з наших хлопців літературних персонажів, яким можна приписати будь-які слова чи вчинки заради ефекту. У кожного був свій характер. Хтось був різким, хтось спокійним, хтось постійно жартував, а хтось більше мовчав.
Саме такими я й хотів їх залишити.
Ми всі були різними, але нас об’єднувала спільна справа. І мені здається, що справжня пам’ять починається тоді, коли ти не намагаєшся зробити людину ідеальною, а дозволяєш їй залишитися собою.
— Яке місце гумор посідав у житті підрозділу?
— Величезне. Іноді, мабуть, більше, ніж можна пояснити людині, яка не була на війні.
Гумор допомагав витримувати напругу. Це не означає, що нам було весело або що ми не розуміли серйозності того, що відбувається. Просто іноді жарт був єдиним способом на кілька секунд відволіктися від реальності.
На війні з’являється особливий гумор. Для сторонньої людини він може бути незрозумілим, дивним або навіть недоречним. Але всередині підрозділу це частина спільного досвіду.
Я хотів зберегти його в книжці, бо без нього розповідь була б неправдивою. Якби я залишив лише постріли, втрати й важкі рішення, читач побачив би тільки половину нашого життя.
Ми не переставали бути людьми. Ми сміялися, сперечалися, вигадували прізвиська й знаходили привід пожартувати навіть тоді, коли навколо було зовсім не до сміху.
— Що було складніше переносити на папір — бойові події чи внутрішні стани?
— Напевно, внутрішні стани.
Про подію іноді можна розповісти відносно просто: що сталося, де ти був, що потрібно було зробити. Але пояснити, що ти відчував у той момент, набагато складніше.
Особливо якщо йдеться про страх за своїх людей, відповідальність за рішення або момент, коли ти розумієш, що не все залежить від тебе.
Командир повинен діяти. Навіть коли сам втомився, коли страшно або коли не маєш ідеального рішення. Люди дивляться на тебе й чекають, що ти знаєш, що робити.
Але командир — теж людина. У нього є сумніви, біль і моменти, коли він залишається наодинці зі своїми думками.
Мені було важливо не приховувати цього за образом сильного командира. Бо сила не в тому, щоб нічого не відчувати. Сила — у тому, щоб нести відповідальність, навіть коли всередині важко.
— Чи змінило написання книжки ваше ставлення до себе тогочасного?
— Так. Коли ти перебуваєш усередині подій, у тебе немає можливості зупинитися й усе осмислити. Ти вирішуєш завдання, думаєш про людей, наступний вихід, безпеку й те, що потрібно зробити просто зараз.
А коли сідаєш писати, повертаєшся до тих самих моментів уже з іншої точки.
Починаєш краще розуміти, чому в певній ситуації вчинив саме так, що тоді бачив, а чого не міг знати. Іноді помічаєш те, на що в момент події просто не вистачало часу.
Я не можу сказати, що після написання книжки знайшов відповіді на всі запитання. Навпаки, деякі речі залишилися складними.
Але я навчився дивитися на себе тогочасного не лише через результат ухвалених рішень, а й через обставини, у яких їх доводилося ухвалювати. Це не означає виправдовувати себе. Це означає намагатися чесно зрозуміти себе.
— Чим Бахмут залишився для вас сьогодні?
— Бахмут для мене — це значно більше, ніж точка на карті.
Це конкретний період життя, люди, рішення, події, які назавжди залишаються з тобою. Це місце, де особливо гостро розумієш ціну часу, людського життя й відповідальності за тих, хто поруч.
Але я не хочу, щоб Бахмут у моїй пам’яті залишався лише символом руйнування та втрат. До війни це було місто, у якому жили люди, працювали, виховували дітей, будували плани. Важливо пам’ятати, що війна приходить не на порожнє місце. Вона руйнує чиїсь домівки, життя й майбутнє.
Для мене Бахмут досі триває у спогадах про побратимів і в усвідомленні того, що пережите потрібно зберегти. Саме тому й з’явилася книжка.
— Ви присвятили книжку загиблим побратимам — Батьку Тарасу та Хитрому. Як писати про них, не перетворюючи на бездоганні пам’ятники?
— Писати про них такими, якими вони були.
Батько Тарас і Хитрий для мене — не просто імена в присвяті. Це люди, з якими пов’язана частина мого життя, нашої спільної історії та історії підрозділу.
Коли людина гине, про неї часто починають говорити лише правильні слова. І це зрозуміло: хочеться вшанувати, подякувати, показати, наскільки важливою вона була.
Але я вважаю, що пам’ять не потребує ідеалізації. Людина може бути сильним воїном, надійним побратимом і водночас мати свої слабкості, звички, гумор та особливості характеру.
Саме це робить її живою в нашій пам’яті.
Я присвятив цю книжку Батьку Тарасу та Хитрому не для того, щоб створити красиві образи. Я хотів, щоб вони залишилися серед нас хоча б через слова. Щоб люди, які їх не знали, могли зрозуміти, ким вони були для своїх побратимів.
Для мене найважливіше — не дати їхнім іменам залишитися лише рядками в списках загиблих.
— Як ви визначали, про що можна розповідати, а що має залишитися між учасниками подій?
— Є речі, які не можна розповідати через вимоги безпеки. Є особисті історії, які належать не лише тобі. А є моменти, про які людина просто не готова говорити публічно.
Я намагався розділяти бажання розповісти історію та право її розповідати.
Те, що ти був учасником подій, не означає, що тобі належить усе, що пережили інші люди. Особливо коли йдеться про їхні особисті переживання, родини або обставини, які можуть завдати комусь шкоди.
Книжка не повинна бути приводом для розголошення того, що має залишатися закритим. Можна чесно говорити про війну, не розкриваючи всіх подробиць.
Мені було важливо зберегти правду про людей і наш досвід, але не ціною чужої безпеки чи довіри.
— У книжці є QR-коди, які ведуть до фотографій, відео та інших матеріалів. Що вони додають до розповіді?
— Вони створюють додатковий зв’язок між текстом і реальністю.
Коли читаєш історію, уява сама формує образи. Але фотографія або відео дають можливість побачити людей, місця й обставини, про які йдеться в книжці.
Для мене це ще й спосіб показати, що за словами стоять реальні події та реальні люди. Не вигадані персонажі, не сценарій і не спроба зробити війну видовищною.
Водночас я розумію, що жодне відео не здатне передати всього пережитого. Воно може показати обстановку, але не передасть повністю того, що людина відчувала в ту мить.
Тому ці матеріали не замінюють текст. Вони доповнюють його й дають читачеві можливість наблизитися до історії, залишаючись у межах того, чим можна поділитися.
— Які реакції читачів стали для вас найбільш несподіваними?
— Мабуть, найбільше вражає, коли люди говорять не про бойові епізоди, а про людей.
Коли хтось після прочитання згадує конкретного побратима, його характер, гумор або якусь невелику деталь, яка залишилася в пам’яті, — розумієш, що історія спрацювала саме так, як хотілося.
Мені важливо, щоб читач не просто прочитав про Бахмут і закрив книжку. Хочу, щоб він замислився про людей, які там були, про їхні родини, про ціну рішень і про те, що залишається після війни.
Особливо цінно, коли книжка допомагає людям без бойового досвіду краще зрозуміти військових. Не обов’язково відчути все те саме — це неможливо. Але хоча б побачити в людині у формі не абстрактного захисника з новин, а особистість зі своїм характером, минулим і близькими.
— Чого ви найбільше не хотіли б, щоб читач неправильно зрозумів?
— Я не хотів би, щоб цю книжку сприйняли як спробу романтизувати війну.
У війні немає нічого такого, чим варто захоплюватися заради самого видовища. Є люди, які виконують свою роботу, захищають інших, ухвалюють складні рішення й платять за це високу ціну.
Я також не хотів би, щоб книжку сприймали як історію про бездоганних героїв, яким усе вдавалося. Вона про реальних людей і реальний досвід, зі складними моментами, помилками, страхом, гумором і втратами.
І ще я не хочу, щоб історія Бахмута звелася лише до цифр, карт і військових зведень. За кожною цифрою стоїть людське життя.
Моя мета — не довести, що ми були найкращими чи найсильнішими. Я хочу зберегти пам’ять про те, ким ми були, що пережили й кого втратили.
— Яку одну думку про людей на війні ви хотіли б залишити читачеві?
— Я хотів би, щоб люди зрозуміли: військові — це не окремий вид людей, які не бояться, не сумніваються й не відчувають болю.
Це звичайні люди, які опинилися в незвичайних обставинах. У них є батьки, діти, дружини, кохані, друзі, мрії та плани на життя. Вони можуть боятися, втомлюватися, помилятися, але водночас знаходити в собі сили робити те, що потрібно.
І коли ми говоримо про війну, не можна забувати про людину за формою, за позивним, за бойовою посадою.
«Привиди Бахмута» — це не книжка про безсмертних героїв. Це книжка про людей, які жили, воювали, жартували, приймали рішення й втрачали своїх. Про тих, хто повернувся, і тих, хто вже не повернеться.
Я написав її, щоб їхні історії не зникли разом із часом. Щоб через роки можна було відкрити книжку, прочитати кілька сторінок і зрозуміти: вони були справжніми. У них були свої голоси, характери й життя.
І поки про них пам’ятають — вони залишаються частиною нашої історії.
