Вересень — традиційний місяць початку навчання, тож ми попросили письменників поностальгувати і розповісти про цікаві моменти зі шкільного життя, а також показати, якими вони були у шкільні роки. Впізнаєте?)
Коли в нас був змішаний клас (себто порівну дівчаток та хлопчиків), було весело. Особливо запам’ятався випадок у середній школі. Хлопці, поки біологічка відверталася до дошки, намагалися витягнути із шафки навчальний скелет-манекен і всадовити його на місце вчительки :)) Здається, ми тоді всі отримали «двійки» в щоденники за погану поведінку. Так-так, тоді ще була п’ятибальна система оцінювання Я – авторка з ери динозаврів, я це часто кажу своїм читачам. Тоді ще не було комп’ютерів та мобільних телефонів, а своїм друзям, які жили на Правому березі Києва, я зі свого Лівобережжя писала паперові (від руки!) листи. Інший вимір))) Нещодавно доньці показувала жовтеньку скриньку для листів і довго втовкмачувала їй, що це за бокс. «Невже не можна було просто взяти смартфон і подзвонити друзям, якщо ти за ними сумувала?» – виснувала моя 4-річка. Дитина цього часу, що тут скажеш, як і більшість моїх читачів)))
Після сьомого класу в нас був розподіл «за профілем». Я потрапила в Інститут благородних дівиць. В моєму гуманітарному класі були самі дівчата! Нудьга страшенна! Рятувалися з подругами прогулянками Києвом (впізнаєте теракотовий замок на Ярвалу? Майже не змінився за десятиліття з гаком!), а також поїздками на дискотеки до військового ліцею імені Богуна. Там були бали в розкішній залі; ґречні кадети запрошували дівчат на повільний танець, присівши на одне коліно, а ті у відповідь робили реверанс). Вірити мені ні – самі вирішуйте. Фото для візуалізації маєте.
Не люблю згадувати школу. Хтось каже, що це була щаслива пора — для мене ж це була боротьба, яка обов’язково приправлялась приниженнями. Це були дикі джунглі, в яких або ти стаєш сильним, або тебе зжере зграя гієн. А вигравав я далеко не завжди.
Перший бій — з вчителями. Більшість із них були втомлені своєю роботою, своїм предметом, своїм життям врешті-решт. І учні – найнеприємніший для них аспект. Тому вся їхня влада, усе незадоволення виплескувалось на наші світлі голови.
Одного разу я отримав від вчителя залізною лінійкою по пальцях так, що вони посиніли. А на другий день рука спухла, як боксерська рукавичка. Це зараз можна притягувати вчителів до відповідальності за кривий погляд. А тоді можна було хіба що налякати їжака голою ср***ою.
Другий бій — з учнями. Жорстокі, несамовиті, заздрісні. Усі без винятку — й хлопці, й дівчата. В школі панує соціальна організація бабуїнів. І щоб там виживати, ти маєш відростити великі ікла та неймовірну нахабність. Але це зараз так просто про це мислити. А тоді було дуже страшно — від того, що тебе можуть побити — тільки тому, що ти слабший. Навіть не тому, що ти зробив щось не так. А слабші, себто дівчата, можуть знищити тебе іншим чином. І це більш боляче, ніж синець під оком.
В класі п’ятому я пішов на карате. І це принаймні вирішило проблему з хлопцями. Я вже займався рік, як черговий хуліган мене штурханув. Отримав у відповідь маваші з ноги в око. Око набрякло майже миттєво.
Я був у захваті від себе. Десь цілу годину. Допоки після уроків мене не відгамселили п’ятеро його друзів. Щоправда, після того мене вже не чіпали.
Третій бій у школі я програвав завжди. Бо його не можна виграти — це бій з самим собою. Але така доля аутсайдерів. Вони мало що можуть, окрім як думати. Правда, в шкільному віці мало що вдавалося придумати. Це вже потім я зрозумів, що, поки інші качали м’язи, я качав свій мозок.
Але вже зараз можу сказати, що я вдячний школі, бо інакше б не зрозумів, чого я точно в житті не хочу.
Коли я приходжу на зустріч до підлітків (8–9 класи), часом розповідаю їм одну історію зі свого життя. «Мій тато був директором моєї школи, а моя мама – класною керівничкою в моєму класі», – зітхаю я і роблю значущу паузу, щоб слухачі поспівчували, проявили емпатію і стали на мій бік на наступні 45 хвилин. поки триватиме наша розмова. Як сказала би одна письменниця (Галина Ткачук), «це була дуже тяжка доля». І хоча я закінчила школу на відмінно й дуже любила вчитися, за багато років після випускного мені час від часу снилися жахіття, ніби я туди повертаюся й змушена писати всі контрольні. Бр-р-р!
У середній школі невідворотно настає той етап, коли з української літератури належить прочитати соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Не те, щоб ця книга надто зачепила мене, на відміну від Коцюбинського чи Хвильового, але якось таки домучив її.
Пам’ятаю, на уроці української літератури влаштували «судовий процес» над Чіпкою. Мене, як одного з небагатьох, хто дочитав роман, поставили «адвокатом». «Обвинувачкою» стала відмінниця, яка першою виголосила свою промову. Вердикт мав вирішуватися простим голосуванням учнів.І тоді я скористався вигадкою та міфотворчістю як надійним прийомом за умов майже тотальної відсутності інформації. Я наплів купу історій про те, який Чіпка те, і який він се, додав йому різних романтичних рис та окропив його характер звитяжністю. На заокруглені очі вчительки та «обвинувачки» я відповідав лише одне: час моєї промови — мої правила.
Зрештою, Чіпку було виправдано абсолютною більшістю голосів народного журі. Таким чином трапилося три речі:
- всі, хто не прочитав роман, виявили себе з усіма бебехами;
- я на конкретному прикладі зрозумів силу слова;
- відчув у собі прагнення оповідати і творити власну «літературу».
Зрештою, вчителька була дуже задоволена. Одна тільки відмінниця засмутилася, бо дуже готувалася до своєї промови, і виправдання Чіпки сприйняла як особисту поразку.
Мій клас усі роки був зразково-показовим на всю гімназію. Ми гарно вчилися, були сумлінні й гарно поводилися (ну, здебільшого, бо я таки пам’ятаю і дещо інше, але, принаймні, нас ВВАЖАЛИ зразково-показовим класом).
Та в 11-му класі нас раптом понесло на розваги. Ми відривалися як могли. Наприклад, одного травневого дня написали оголошення такого змісту «Оголошується збір металобрухту. Всіх просимо принести до школи по каструлі (ясна річ, алюмінієвій, не менш ніж на 2 літри)» — і повісили на дверях школи.
Іншого травневого дня прив’язали швабру до якоїсь мотузки від жалюзі й перекинули за вікно так, що швабра мотилялася знадвору. Під нами був кабінет праці. Посеред уроку заходить до класу завучка з виховної роботи й каже: «Ви що, зовсім подуріли? Всі роки були святі та божі, а тепер вирішили надолужити?». Виявилося, до неї прийшов учитель праці й сказав: «Там у вікно знадвору щось стукає, я боюся». Коли завучка запитала, чия була ідея і встала я, вона сказала: «Я й не сумнівалася». І знаєте, мені було дуже приємно)).
Іще ми любили пускати записки класом — в тих записках хтось один ставив якесь питання, а інші писали свої відповіді, передаючи папірець далі. Наприклад: «Люди, ви хотіли б уміти грати на сопілці?». Хтось відповідав: «Нє», хтось — «Якщо не вчитись, а одразу взяв і граєш, то — так!», хтось — «Настю, невже урок аж такий нудний?».
Іще ми влаштовували часом флешмоби, тільки тоді це так не називалось. Хтось один писав у записці: «Люди, давайте після того як я встану і відчиню кватирку, ми всі скинемо з парт ручки». Записка проходила весь клас, усі були попереджені, кватирку зачиняли, ручки падали з усіх парт, а вчителька багатозначно дивилась на нас з-над окулярів.
Багняне літо: шкільна пригода
Перебираючи в непевній і неконтрольованій пам’яті уривки шкільних спогадів, я вагався, що саме розповісти вам, любі друзі. Але якоїсь миті чітко зрозумів, що історія має бути повчальна, а добро та пізнавальна діяльність у ній повинні перемогти. Тож вирішив розповісти про будівництво метро.
Ні, метро збудував не я. Але й лишитись осторонь я теж не міг.
Починалося літо чи то після десятого, чи після одинадцятого класу. Ми з двома однокласниками (здається, то були Тарас і Сашко) якось вирішили зайти до місцини, де мало продовжитися будівництво третьої лінії харківського метро. Власне, це була яма – і в неї просто впирався вже зроблений тунель. Надалі з ями повинні були прокопати подальші тунелі. Охоронялося все це умовно, ми просто зайшли через хвіртку в паркані (чи паркану взагалі не було?), нікого не зустріли, знайшли драбину, спустилися вниз – і рушили тунелем у бік кінцевої станції «Метробудівників».
У тунелі метро, як на мій смак, симпатично. Особливо, коли в ньому нема рейок, і ти знаєш, що тобі назустріч нічого не приїде. Закруглі стіни з усілякими гачками для дротів, зрідка літерами та іншими штуками. На підлозі – то вода, то довжелезні іржаві залізні тички. Часто доводилось іти карнизом уздовж стіни. Загадкові повороти. Поступове щезання світла. Підземні звуки. Жарти про підземних мешканців.
Нарешті ми підійшли до металевої загорожі, за якою тривало бадьоре трудове життя метрополітену. Крізь щілини ми споглядали, як поїзди приходять на кінцеву, випускають пасажирів, заїздять до тупика, потім метро-гусінь переставляє свою голову на протилежний бік і знову їде до харків’ян.
Насолодившись цією картиною, ми вирішили, що пригода закінчилась – і пішли назад, до виходу на поверхню. Та коли опинилися в ямі з драбиною, то з’ясувалося, що ми поквапилися з висновками. Було чути: нагорі вже тусувалися будівельники, мляво перемовлялися, ще млявіше сміялися.
Для виходу з ситуації лишалося два шляхи. Перший – капітулювати на милість лицарів підземних магістралей, піднявшись драбиною з білим прапором. Другий – розігнатися, швидко вибігти з тунелю та ще швидше забігти досить крутим схилом у протилежному кінці ями. Далі там були хащі. Правда, щоб піднятися цим схилом, треба було ще подолати кількаметрову дуже підозрілу багнюку.
Звісно, було неможливо не обрати другий шлях. Отож, ми розігнались і побігли. Багнюка виявилася справжньою трясовиною – і провалювались у неї ми точно глибше, ніж по коліна.
Здається, найшвидше на схил, а потім і нагору вибрався Тарас. Як влаштував свою долю Сашко – не пригадую. А от я загубив у багні черевик, потім мені ще щось не сподобалось – і я повернувся на вихідні позиції, але вже по пояс у добірному багні.
Нічого особливого не було в тому нещасному черевику, та я чомусь узявся його шукати. Як це робити? Ну, я просто зняв джинси (ті самі, сірі з діркою, булавкою і податковим кодом, у яких я потім піду на випускний) та поліз у багно руками. Консистенцією воно нагадувало густу вівсянку. Видовище привернуло увагу і моїх друзів, і будівельників. На радощах вони навіть не сварилися через неофіційність нашого візиту. Усі сміялися, допомагали порадами, будівельники навіть знайшли кілька дощок, які я розклав посеред багна як опори, а вже з них рибалив, ніби кіт з причалу. Сашко навіть збігав додому і сфотографував мене за цим заняттям на свій чи то «Київ», чи «Зеніт». Де тепер ці фотки?
В успіх моїх пошуків не вірив ніхто, навіть я – площа багнюки була відверто велика, до того ж, окрім мого взуття, там вистачало й іншої дурні. Але мить тріумфу таки прийшла! І от під овації моїх друзів і будівельників драбиною піднявся я – у футболці й плавках, із нижньою половиною тіла, щільно обліпленою багном, і з так само брудним черевиком в одній руці та відносно чистим у другій.
Розпочалася найбільш публічна частина пригоди. Я в описаному вище вигляді рушив вулицею, розлякуючи перехожих. Звичайно, при цьому не можна було не пропонувати дівчатам познайомитися. На одній із прилеглих вулиць ми знайшли колонку – і я щасливо помив у ній ноги, джинси і туфлі. Та, зрозуміло, продовжував розлякувати перехожих. Навіть деякі автомобілі призупинялися біля мене, а потім різко збільшували швидкість…
Пригода закінчилась, але літо тривало. Наполегливість, цікавість і відданість своєму шляху допомогли нашому героєві досягти впевненої перемоги у цьому малесенькому, але непростому екзистенційному змаганні з долею. Чого й вам бажаю. Вітаю всіх із початком вересня! А сам іще трохи позгадую той день, його солодкий сонячний абсурд.
P.S. Фото, звісно, не з того дня, але з тих років – весняна мандрівка до Святогірська. Окрім мене, тут ви можете побачити пам’ятник Артему – мою улюблену авангардну статую улюбленого скульптора Івана Кавалерідзе
28 thoughts on “Якими були українські письменники в шкільні роки: Яскраві спогади і фото-альбом”