Як тільки в ЗМІ з’являється інформація про чергового знаменитого чоловіка, який вдався до насилля, харасменту чи сексизму, акцент йде завжди на ньому. Ми вже забули, хто висував обвинувачення проти Трампа, але його хвалькувату фразу про те, що він може робити з дівчатами (Grab ’em by the p***y), сказану у закритому фургончику, пам’ятаємо. Про суд проти Гарві Вайнштайна говорили так багато, що навіть ті, хто не знав про цього продюсера, вивчили це ім’я — а от хто там саме проти нього позивався?
Джоді Кантор і Меґан Туей провели цілісне розслідування про злочини Вайнштайна. За його висвітлення The New York Times у 2018 році одержало Пулітцера. І в цій книзі вони зсунули акцент, розповівши більше про жертв Гарві — і про те, як важко розговорити тих, хто боїться сказати правду. Розповідаємо, як їм це вдалося.
Чому авторки взагалі за це взялися?
Джоді Кантор історія з Гарві Вайнштайном і його ставленням до жінок цікавила давно. В сфері Голлівуду відкрито натякали на його залицяння до акторок, однак мало хто звертав на них увагу. До того ж, офіційних виступів і скарг поки майже ніхто не робив, а отже здавалося, ніби все нормально. Аж тут з’явився твіт Роуз Макґавен. Роуз грала в серіалі «Зачаровані», який був популярний в кінці 1990-их – на початку 2000-их, і стала однією з перших, хто зізнався: у 1997 році її зґвалтували під час кінофестивалю Sundance. Джоді вдалося переконати Роуз дати їй інтерв’ю про ці жахливі події, хоч акторка і була ображена на New York Times, де працювала Кантор. Та історії Макґавен було замало для доказів. І редакторка видання порадила Джоді звернутися до Меґан Туей.
Меґан Туей до цього вже мала спроби викрити сексуальні домагання, тільки іншого скандальновідомого чоловіка, Дональда Трампа. У 2016 році, коли весь світ заговорив про те, як тоді ще майбутній президент США Трамп чіплявся до моделей, немаленька заслуга цьому належала Меґан. У своїй статті разом із Майклом Барбаро вони викривали жахливі сповіді постраждалих дівчат, аж поки Трамп не спромігся спростувати одну з заяв і не перенаправив на Меґан і Майкла увесь вектор публічної ненависті. Після цього журналістка вже не хотіла вв’язуватися у подібні історії, їй потрібно було прийти до тями після несправедливого шеймінгу прихильників Дональда. Здавалося, правди ніхто не хотів чути. Тому телефонний дзвінок від Джоді з обговоренням Гарві та взагалі того, як могутнім чоловікам вдається вдало приховувати сексуальні злочини, став доленосним у вирішенні, за яку тему Меґан візьметься після відпустки.
Чому жертви мовчали?
Більшість випадків насилля, про які жінки тільки зараз наважилися розповісти, трапилися багато років тому. І багато хто задається з цього приводу питанням: а чому ж розповіли тільки зараз? Чому приховували?
У випадку з Гарві (та й у будь-яких подібних ситуаціях, коли до тебе чіпляється впливовий продюсер, начальник чи колега) акторки, працівниці Miramax та інші діячки кіноіндустрії боялися втратити кар’єру. “Вона відчувала огиду, але боялася, що так і не отримає роботи в лондонському офісі” — приблизно так у книзі описуються жахливі сцени, коли Гарві запрошував до себе дівчат під приводом ніби-то обговорити конфіденційно нові проєкти. Навіть після болісного досвіду, коли доводилося в напіводягненому вигляді втікати з номера готелю, деяким постраждалим доводилося і далі працювати на Гарві — бо перед очима був приклад тих, хто пішов і для кого індустрія кіно зачинила свої двері назавжди.
До того ж, після насилля більшість жертв отримували грошові компенсації та підписували суворі угоди про нерозголошення. Піти на такий крок і розійтися, забувши назавжди, хто такий Гарві Вайнштайн, було простіше, ніж потім спостерігати, як твоє життя руйнується. Бо віритимуть не тобі, а твоєму насильнику. Дівчата, до яких чіплялися, не мали фізичних доказів, були шоковані тим, що відбулося, тож під впливом жаху не бачили іншого варіанту.
Чому про це треба говорити?
З книжки видно, наскільки постраждалі і досі боялися Гарві. Більшість дівчат і жінок досі не погоджувалися розповісти пресі про минуле, стверджуючи: якщо журналісти знайдуть і інших, охочих розповісти свою історію, то вони з радістю підключаться. Юридично взагалі це було складно: тих, кого змусили підписати договір про нерозголошення і хто отримав за це кошти, могли бути притягнені до суду з вимогою виплатити їх назад у ще значно більшому обсязі.
Гарві діяв наполегливо. Дізнавшись про те, що Джоді Кантор і Меґан Туей таки готують статтю про нього в New York Times, він спустив чималі кошти на адвокатів і антикризових менеджерів.
Як тільки інші жінки, які потерпіли від Гарві, дізнавалися, що готується стаття, що вони не самі зі своєю проблемою і що про насильство треба говорити, вони самі почали звертатися до журналісток. А публікація статті взагалі спричинила шквал зізнань. Жінки перестали боятися виступати, писати в соцмережах, говорити в ЗМІ про те, що з ними сталося, як впливові чоловіки дозволяли собі забагато з ними та як їм нарешті легко розповісти про події десяти-, двадцяти-, тридцятирічної давнини. Бо вони відчули, що не самі.
170 thoughts on “Нарешті «Вона розповіла» — чому важливо не мовчати про насильство”