Інтелектуал, дотепник, колумніст: Вісім іпостасей Олександра Бойченка

Фото: з оф.сторінки фестивалю Фронтера

Його можна було б жартома назвати «широко популярним у вузьких колах» і при тому не зовсім помилитись, адже за власною популярністю Олександр Бойченко ніколи не гнався й не женеться. Однак, Бойченка не тільки знають, але й люблять. Про його почуття гумору ходять легенди! Хтось небезпідставно вважає Олександра найкращим українським есеїстом, хтось знає як категоричного та безкомпромісного публіциста (дехто через це навіть називає його буковинським сепаратистом), і кожен погодиться, що це один із найяскравіших інтелектуалів сьогодення. Для більшості читачів Олександр Бойченко незмінно залишається улюбленим модератором літературних подій. Письменник, літературний критик, перекладач, в минулому – викладач університету, а тепер – лектор літературних шкіл 15 грудня святкує свій день народження. З цієї нагоди ми підготували добірку книжок, за допомогою яких можна поглянути на автора з різних ракурсів. Тому якщо ви ще не знайомі з творчістю Олександра Бойченка – вперед! Ось вам путівник.

Колумніст

Вигадливий Бойченко окреслив жанр своєї найновішої на сьогодні книжки як «новелістичні есеї та есеїстичні новели». Насправді ж «Країна за Збручем» – це збірка, що вмістила публіцистичні колонки, які він написав для українських видань «Країна» та «Збруч» протягом попередніх двох років. Книжка складається з двох частин, які поєднуються між собою умовним мостом: від гострих суспільно-політичних текстів на одному «березі Збруча» до помітно м’якших особистих рефлексій та приватних історій з життя на іншому. І в першій, і в другій частині «Країни за Збручем» вдосталь фірмових жартів автора, однак якщо в «Країні» вони мають форму переважно легкої іронії та поблажливого гумору, то у «Збручі» це нещадний сарказм. Свою майстерність в написанні колонок Бойченко відточив до філігранності і як колумніст здобув заслужений авторитет.

Інтелектуал

Усю прозу Бойченка можна називати інтелектуальною без винятку. Та завдяки здоровому і витонченому гумору читати її з насолодою можуть не тільки справжні літературні гурмани чи сноби, а й прості смертні. Однак справжній інтелектуал – не той, хто обклавшись стосами книжок з усіх боків просторікує про те, що в них прочитав. А, власне, той, хто вміє підійти до кожної, навіть найбільш буденної життєвої ситуації зі здоровим глуздом, тверезим поглядом оцінити всі причинно-наслідкові зв’язки і зробити мудрі висновки. Якщо ж інтелектуал робить це ще й з іронією, то в результаті може вийти чудова книжка – наприклад, «50 відсотків рації». Збірка коротких і смішних історій з життя і про життя, про мешканців кучерявих сіл і європейських дисидентів, безнадійних п’яничок і великих композиторів, недолугих політиків та друзів дитинства, загалом – про все на світі і про світ в усьому.

Літературний критик

2015 року за книгу «Більше/Менше» Олександру Бойченку присуджено премію імені Юрія Шевельова, яка вручається за найкращу українську есеїстику. У цій книжці – різновекторні есеї автора, які не втрачають своєї гострої актуальності навіть сьогодні, через 4 роки після публікації. У своїх текстах Бойченко дає тверезу оцінку тому, що відбувається у літпроцесі, культурному житті та в суспільстві загалом (ця оцінка не завжди приємна, особливо, якщо йдеться про політику, але завжди – справедлива). Роздумує про роль письменника-інтелектуала в державі, дає добрі поради, кого та що читати, щоб тримати свій мисленнєвий апарат «у формі» (графоманія тут не пройде, тільки якісна література!). Та й взагалі не дає читачу «розслабитися». Бойченко, як завжди, саркастичний, іноді доволі різкий та безкомпромісний. Але разом із тим, це завжди обґрунтовано.

Наставник

Понад 15 років викладання в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича не минули для Бойченка безслідно. Вони, зокрема, добряче послужилися для написання цього своєрідного «читацького путівника для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку», як нам описує анотація книжку «Мої серед чужих». Бо що-що, а зарубіжна література – це те, що для Бойченка, як свої п’ять пальців. Про життя і творчість більш ніж сімдесяти відомих письменників зі світовим ім’ям автор розповідає так, немовби кожен з них – його старий знайомий. Починаючи від Сократа, Марка Аврелія, Канта і К’єркеґора, та закінчуючи Ґабріелем-Ґарсією Маркесом і Кобо Абе, Олександр Бойченко розвінчує поширені літературні міфи, висловлює критичні коментарі, не тільки демонструє власну начитаність, а й заохочує до глибшого й усвідомленішого знайомства зі світовою літературою.

Дотепник

«“Аби книжка” постала, аби було. Хоча бути, як і решта всього, що є на світі, не мусила», – такі слова самого Бойченка про власну книжку можна прочитати в анотації. І вони першими задають настрій до її читання – адже така самоіронія уже з обкладинки натякає на те, що ні сумно, ні нудно вам не буде. Якщо читатимете «Аби книжку» в людному місці, будьте готовими ловити на собі здивовані погляди оточуючих, бо стримувати сміх вам не вдасться, коли мова зайде, скажімо, про «великий тупий предмет» і його роль в українській політиці. Або коли оповідача змінить оповідачка – така-собі Віта Бревіс, яка тут же почне гнути небилиці про свого нареченого. Втім, навіть така весела книжка у Бойченка все одно вийшла насправді про серйозне – зберігайте спокій і любіть Україну.

Добрий друг

Книга з загадковою назвою «Ворохтаріум», яка по суті є розмовою трьох друзів – визнаних українських інтелектуалів, цікава вже бодай своїм форматом. А стає ще цікавішою, коли в цю «розмову» (чи то пак «тріалог») починаєш занурюватися. Тонкощі літературної кухні, обговорення вартісних творів, роздуми про те, як народжуються хороші переклади, про тих, кого автори вважають справжніми майстрами письменницького ремесла і ще багато-багато змістовних думок та цінних фактів, про які більшість читачів дізнаються вперше. Така розмова, як і подібна книжка, не була б можливою, мабуть, якби між авторами не було чогось більшого, ніж просто професійного інтересу. Багато в чому Андрухович і Бойченко – однодумці, Орест Друль – редактор «Збруча», де обоє письменників регулярно публікують свої колонки. Те, що «Ворохтаріум» занурює в доброзичливу дружню атмосферу, тільки підтверджує, що письменники-інтелектуали не тільки вміють писати добре, а й приятелювати між собою теж не гірше.

Перекладач

Перекладає Бойченко здебільшого із польської мови, втім українською виходили також його переклади російських авторів (Віктора Єрофєєва, Ігоря Померанцева). Завдяки Бойченку український читач зміг відкрити для себе письменників, знакових не тільки для своєї країни, а й для усієї Європи.

Цю повість можна назвати пародією на автобіографію, тому що польський письменник Марек Гласко у ній не розповідає про своє життя чисту правду, як би зробив кожен інший звичайний письменник, а прибріхує, вигадує, перебільшує, кпинить як з самого з себе, так і з свого оточення. Нонконформіст, бунтівник до глибини кісток Гласко в 1950-их тікав із рідної Польщі до Франції, не бажаючи приймати всього того абсурду, який поглинув його батьківщину, коли туди прийшла комуністична система. Парадоксально, але щоб висміяти її, письменник і сам вдається до абсурду. «Красиві двадцятилітні» – найвідоміший твір Марека Гласка, що став доступним українському читачеві завдяки Олександру Бойченку, який не просто переклав повість, але й доклався до популяризації постаті автора на українських теренах.

«Я вважаю, що людям, які страждають несправедливо, не досить самої лише справедливості. Вони хочуть, щоб винні теж постраждали несправедливо, й аж це сприймуть як справедливість». Тадеушу Боровському приписують особливу стилістичну байдужість в описах концтабірного життя, яка багатьох відлякує і жахає. Однак це не стільки усвідомлений стилістичний прийом, скільки своєрідний «побічний ефект» – польський письменник і сам пройшов жахіття концентраційних таборів, і пережив заслання батьків до ГУЛАГу та Сибіру. Тож така його «об’єктивність» мала свою ціну. Табори пережив, а комунізм не зміг… Від розчарування та відчаю Тадеуш Боровський наклав на себе руки у віці всього лише 29 років. Одна із найсильніших книг про Другу Світову «У нас, в Аушвіці…» стала перекладацьким викликом для Бойченка, адже передавала табірне життя не тільки з усіма його жахіттями, але й за допомогою специфічної жаргонної табірної лексики.

Редактор

Олександр Бойченко працює з багатьма відомими письменниками. Тарас Прохасько, Юрій Андрухович, Сергій Жадан – це далеко не повний перелік визнаних українських авторів, які вже протягом тривалого часу довіряють Бойченкові художню редактуру своїх творів. Читаючи їхні книги, просто зауважте, що свою майстерну руку доклав до них і наш сьогоднішній іменинник.

«Інтернат» – одна з перших і, мабуть, найпомітніша книга про російсько-українську війну (принаймні, поки що). Війну, яка досі триває і забирає життя. А в тих, у кого не забирає, – перевертає з ніг на голову, як у героїв Жаданівського «Інтернату». Хоч у романі не знайти традиційного для книг про війну поділу на «своїх» і «чужих» (тут є тільки «військові» або «цивільні»), він переконливо показує нам реалії життя в окупованій частині Донбасу і так званій «сірій зоні», звідки відступили українські військові. Молодий учитель Паша волів би нічого не знати про цю війну, відгородитися від неї, зробити вигляд, що її немає і вона його не стосується. Але війна зачіпає кожного. Навіть того, чия «хата скраю». І цей виклик перетворюється на справжнє випробування і змагання зі смертю.

Переможниця цьогорічної Книги року BBC у своїй номінації «Так, але…» – збірка короткої прози, яка складається із 34 текстів-нарисів. Для тих, хто хоча б раз читав есеїстику Прохаська, зайвим буде розповідати, наскільки вона глибока і прониклива. Кожна замальовка у цій книжці має обсяг всього близько 3 сторінок, і кожна розповідає про щось очевидне і звичайне (це «так»). Утім, є ще й «але»: бо кожен з цих текстів звертає увагу на правдиву сутність тих звичайних речей, спонукає до їх переосмислення і погляду вглиб. Прохасько уміє викликати несподіваний і новий, щирий інтерес чи то до снів, чи до балконів, до віконних фіранок чи навіть простого каміння. Виявляється, не усе те, що дріб’язкове й незначне, є неважливим. Скоріше, навіть навпаки: найбільш мізерне, на перший погляд, в нашому житті і надає йому в сумі справжнього сенсу.

Андрій Любка у своїй «Кімнаті для печалі» на найвищий п’єдестал поставив людську самотність, а за нею – шлейф із ностальгії, меланхолії, туги, смутку та, власне, печалі. Одначе ні депресивної задавленості, ні якогось почуття пригніченості по собі книжка не залишає, бо її печаль – світла, чиста, навіть якась поетична. Печаль, яка уповільнює серцевий ритм та зупиняє невблаганний час. Тут кілька дуже чуттєвих оповідань, написані в романтичній манері. Кожне про свою епоху, кожне зі своїми загадками. Зовсім не нав’язливий спокійний виклад, а ще – зосередження на деталях, які підкреслюють важливість щирих емоцій та глибоких переживань, помітно вирізняють «Кімнату для печалі» серед інших книжок Андрія.

Артем Чех цьогоріч став лауреатом престижної літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Персонажі його «роману в оповіданнях» «Район “Д”» розкидані у часі, але пов’язані в одному просторі, в одному житловому районі Черкас, де провів своє дитинство письменник. Зі взаємин автора з героями народжуються щирі й емоційні історії, які відзначаються особливою емпатією та увагою навіть до побутових деталей. 70-90-ті роки – складний період, описаний в українській літературі багатьма письменниками, але ще не до кінця проговорений поколінням міленіалів, до якого, власне, належить Артем Чех. «Район “Д”» – його спроба надати голос своєму поколінню, закрити цей ґештальт.