Французький письменник Борис Віан був запеклим прихильником джазу та американської поп-культури, а також прагнув до літературних експериментів. Тому й не дивно, що він вирішив піти на досить незвичну авантюру. У 1946 році на французький ринок виходить книга афро-американського письменника Вернона Саллівана у перекладі самого Віана. За перші декілька місяців книжку добряче розкупили: 30 тис. примірників миттю розлетілися і знайшли своїх читачів. От тільки потім книжку примітила група цензорів Cartel d’action sociale et morale і засудила її за відвертий сексуальний контент і описи сцен насилля, заборонивши продаж книги до 1973 року. До 1950 року вийшло ще кілька книг Саллівана, серед яких — еротичний кримінальний роман з науково-фантастичними елементами «І ми знищимо всіх потворних». Згодом Віан зізнається: Салліван — це він сам, почав писати під псевдонімом заради грошей. Хай там як, а романи у вигаданого письменника якістю точно не поступаються відомим у Віана книжкам «Піна днів» чи «Осінь в Пекіні». І в цьому матеріалі ми розглянемо якраз провокативний роман «І ми знищимо всіх потворних» (Вавилонська бібліотека, 2020, пер. Дарія Бібікова).
Ненадійний оповідач
Лінія розповіді в романі настільки переплутана і химерна, а оповідач так багато всього не договорює і не пояснює, що починаєш підозрювати його у якомусь шпигунстві чи злочині. Він ніби спеціально грає в дурня: «Вона дивиться на мене, і, звісно, вона хоче дати мені дещо зрозуміти своїм поглядом, але я зовсім не кмітливий, і я цього не розумію». Він на диво уникає небезпеки, хоча досить наївно дивиться на довколишній світ; його цнотливість додає до цього аж надто награно простодушного ставлення до подій, хоч разом із тим він і по-злому фліртує з дівчатами, вдаючи, що не помічає їхньої реакції. «Я встаю і прибираю руку зі стегна Санді Лав. Вона робить жест, щоб мене втримати, оскільки масаж, який я їй робив, є, ймовірно, одним з тих, що їй рекомендував лікар» — ось такий виходить цинічний герой з багатої сімейки. Згодом гра в детектива, який розслідує незвичне вбивство, перетворюється на справжню детективну епопею з кількома невідомими.
Нотка темної наукової фантастики
У Віана справді добряче виходить наслідувати стиль провокативних американців. От тільки хоча… ще треба подумати, хто кого наслідував. Бо, наприклад, в моїй голові цей роман дещо схожий на книжки Ді Бі Сі П’єра чи Курта Воннеґута, які вже виходили у видавництві «Вавилонська бібліотека», але ці автори писали трошечки пізніше. Американське науково-фантастичне похмуре бачення світу настільки гармонійне у творчості французького письменника, що мимоволі вдаєшся в питання: у кого ж він навчився цього мистецтва так сприймати життя?
У книзі і справді переважає антиутопічна атмосфера, де-не-де в ній проскакують відголоски Олдоса Гакслі з його клініками зі штучного вирощення ембріонів. Разом із тим герої постійно втомлені, так ніби все, що взагалі існує, дається їм тяжко. Ґендерні ролі тут змінено, соціум працює за якимись не такими правилами, які наче й нормально і звичні, але все одно перечіплюєшся через якісь моменти, які знічують і змушують добряче помізкувати.
Чим ця книга темніша за інші
«Піна днів» теж не радісна книга, наприклад, але стільки еротизму, відсилок до наркотиків і тотальної стомленості героїв в ній точно немає. Не випадково до Вернона Саллівана були претензії у поліції моралі тих часів; та і прихильників стільки було теж не випадково. Одне скажу точно: читати буде легко, події швидко змінюють одна одну, і звертаєш увагу радше не на них, а на загальне тло історії. Такий ніби біжиш у перегонах разом із героями, а потім відходиш назад і думаєш: “Почекайте, а це ось чому так? І тут, ну хіба так все відбувається? А це взагалі то?”…
Загалом вийшов дуже такий непоганий back to black від майстра загіпнотизовувати читачів. І я досі ламаю голову над тим, що ж там таке насправді в цій книжці відбулося.
25 thoughts on “Вернон Салліван — темна сторона Бориса Віана”