Цього тижня книгу «Велика шахівниця» від «Фабули» ви можете придбати в Yakaboo зі знижкою в 30%. Це одна з найбільш резонансних книжок кінця ХХ століття. Вона – про те, куди рухаються у своїй міжнародній політиці найбільші держави світу та якою може бути доля планети за того чи іншого перебігу подій. Публікуємо уривок з цієї книжки, щоб вам ще дужче захотілось її купити.
Відколи континенти почали політично взаємодіяти, близько півтисячоліття тому, Євразія була центром світової влади. Різними способами в різні часи народи, що населяли Євразію, — хоча здебільшого на роди з західноєвропейської периферії — проникали до різних регіонів світу й домінували над ними, а окремі європейські держави здобули особливий статус і привілеї найбільших потуг світу.
Останнє десятиліття XX століття засвідчує тектонічний зсув у світових подіях. Уперше за всі часи поза європейська сила постала не лише як ключовий арбітр у взаєминах між європейськими владами, але і як світова верховна влада. Крах і розпад Радянського Союзу став останнім кроком у швидкому піднесенні влади Західної півкулі, Сполучених Штатів як єдиної і першої справді глобальної влади.
Євразія, проте, зберігає свою геополітичну вагу. Не лише на її західній периферії — у Європі — все ще розташована значна частина світової політичної та економічної влади, але й східний регіон — Азія — за останній час став важливим осередком економічного зростання і політичного впливу. Отже, проблема того, наскільки добре Америка, залучена до глобальних процесів, здатна буде розв’язати складні євразійські владні стосунки — особливо чи стримає вона появу домінантної й антагоністичної влади в Євразії, — залишається вирішальною для здатності Америки відігравати глобальну роль.
Звідси випливає, що, крім культивування різноманітних новітніх вимірів влади (технологія, комунікація, інформація, як і торгівля та фінанси), американська зовнішня політика повинна зберігати геополітичні зацікавлення й використовувати свій вплив у Євразії таким чином, щоб утворювалася стала континентальна рівновага зі Сполученими Штатами як арбітром.
Отже, Євразія — це шахівниця, на якій і далі триватиме гра за глобальне верховенство, і до цієї боротьби залучена геостратегія — стратегія керування геополітичними інтересами. Варто зауважити, що іще в 1940 році два претенденти на глобальну владу, Адольф Гітлер і Йосип Сталін, недвозначно погодилися (в таємних переговорах у листопаді того року), що Америка мусить бути витіснена з Євразії. Обидва усвідомлювали, що ін’єкція американської сили в Євразію перешкоджатиме здійсненню амбіцій щодо глобального домінування. Оби два поділяли переконання, що Євразія є центром світу і той, хто контролює Євразію, контролює світ. За півстоліття проблема постала знову: чи триватиме американська присутність у Євразії і яких меж вона може сягати? Остаточна мета американської політики повинна бути добродійною і далекосяжною: сформувати дійсно дієву в співпраці глобальну спільноту, дотримуючись перспективних тенденцій і фундаментальних інтересів людства. Але нині залишається незаперечним факт відсутності євразійського претендента, здатного домінувати над Євразією і тим кинути виклик Америці. Тому формулювання всебічної та інтегрованої євразійської геостратегії є метою цієї книги.
Гегемонія нового типу
Гегемонія стара як світ. Але сучасне глобальне верховенство Америки вирізняється швидкістю своєї з’яви, всесвітнім розмахом і способом застосування. Упродовж одного століття Америка трансформувалась і самостійно, і під впливом міжнародних динамічних сил: з країни, відносно ізольованої в Західній півкулі,— до сили безпрецедентного всесвітнього розмаху та багатства.
Іспаноамериканська війна 1898 року була першою загарбницькою війною Америки. Вона поширила американську владу далеко в Тихий океан, від Гаваїв до Філіппін. На межі століття американські стратеги вже розвивали доктрину двоокеанського морського верховенства, а американські морські сили кинули виклик переконанню, що Британія «панує на морях». Американські претензії на особливий статус охоронця безпеки Західної півкулі, проголошені на початку століття доктриною Монро і надалі утверджувані приписаним Америці «очевидним призначенням», ще посилилися завдяки спорудженню Панамського каналу, який сприяв домінуванню на Атлантичному й Тихому океанах.
Основу для зростання американських геополітичних амбіцій забезпечила швидка індустріалізація економіки країни. До вибуху Першої світової війни чимдалі більша економічна потуга Америки вже сягала близько 33% світового валового національного продукту (ВНП) і посунула Велику Британію з позиції провідної індустрії світу. Такому визначному економічному динамізмові сприяла культура, схильна до експериментування й новаторства. Політичні інституції Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні можливості для амбітних, бунтівливих винахідників, у яких архаїчні привілеї чи жорсткі суспільні ієрархії не придушували особистих прагнень і мрій. Коротко кажучи, національна культура була унікально сприятливою для економічного зростання і, приваблюючи та швидко асимілюючи найталановитіших людей із-за кордону, збільшувала національну силу.
Перша світова війна дала нагоду для першого масового проникнення американських військових сил у Європу. Відносно ізольована раніше сила нараз переправила через Атлантику кількасот тисяч війська — трансокеанська військова експансія, безпрецедентна за розміром та роз махом, сигналізувала про з’яву нового великого гравця на міжнародній арені. Також дуже важливо те, що війна під штовхнула першу велику американську спробу застосувати американські засади щодо вирішення міжнародних проблем до Європи. Знамениті «чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона становили ін’єкцію в європейську геополітику американського ідеалізму, підсиленого американською міццю. (За півтора десятиліття до того Сполучені Штати відіграли провідну роль у залагодженні конфлікту між Росією і Японією, заявивши про свою зрослу міжна родну вагу.) Отже, поєднання американського ідеалізму та американської сили дало себе відчути на світовій арені.
Попри те, Перша світова війна загалом усе ж була переважно європейською, а не глобальною. Але її саморуйнівний характер позначив початок кінця європейської по літичної, економічної та культурної вищості над рештою світу. У ході війни жодна європейська сила не була здатна вирішально переважити — і на наслідки війни сильно вплинуло втручання в конфлікт нової могутньої неєвропейської сили, Америки. Відтоді Європа ставатиме дедалі більше об’єктом, а не суб’єктом глобальної політики сили. Проте цей короткий спалах американського лідерства не привів до тривалої американської участі у світових справах. Навпаки, Америка швидко відступила в самовдоволений прихисток ізоляціонізму та ідеалізму. Хоча з середини 20х — початку 30х років на європейському континенті набирав сили тоталітаризм, американська влада, яка на той час володіла могутнім двоокеанським флотом, шо явно переважав британські військовоморські сили, трималась осторонь. Американці вважали, що ліпше залишатися спостерігачами глобальної політики. З такою позицією узгоджувалась американська концепція безпеки, базована на сприйнятті Америки як континентального острова. Американська стратегія ґрунтувалася на захисті берегів і тому була вузьконаціональною, в ній мало уваги зверталося на глобальні міркування. Ви рішальними міжнародними гравцями все ще лишалися європейські країни і — дедалі більше — Японія.
Європейська ера у світовій політиці дійшла завершення під час Другої світової війни, першої справді глобальної. Триваючи водночас на трьох континентах, цілковито охопивши Атлантичний і Тихий океани, вона символічно явила свій глобальний вимір, коли британські і японські солдати (що представляли відповідно віддалений західноєвропейський острів і так само віддалений східноазіатський острів) зіткнулися за тисячі миль від своїх домівок на індійськобірманському кордоні. Європа й Азія перетворилися на єдине поле бою.
14 thoughts on “Куди рухаються найпотужніші держави світу: уривок з книги тижня «Велика шахівниця»”