Розбудити ведмедя не можна приборкати: рецензія на «Ведмеже місто» Фредріка Бакмана

Після шаленого успіху своїх романів «Чоловік на ім’я Уве», «Моя бабуся просить їй вибачити» і «Брітт-Марі була тут», які розійшлися по світу мільйонними тиражами, Фредрік Бакман розпочав нову книжкову серію, місцем подій в якій є вигадане містечко Бйорнстад. Відкриває цикл «Ведмеже місто» — напружений роман про п’янкий смак перемоги й гірку болючість поразки. Головні герої тут — вже не люди похилого віку, як ми звикли, а підлітки, проте з не менш складними характерами. Та це не єдина помітна зміна, на яку звернуть увагу прихильники творчості автора. У новій книзі Бакман дещо інший — він вдається до прямолінійнішого стилю оповіді, його речення стали коротшими, але від того, мабуть, тільки ще влучнішими. То чого ж чекати від нового Бакмана? Ділимося враженнями в огляді про прочитане «Ведмеже місто».

«Лід оцінює тебе за твоєю здатністю змінювати напрямок і думати швидше за інших — це й відрізняє великих гравців від решти»

Якщо ви попросите кого-небудь сказати вам одним словом, про що «Ведмеже місто», відповідь буде: про хокей. І добру половину книги історія сприймається саме так — як підлітковий роман про спортивні досягнення, змагання, про командний дух і вболівальників, про невеличке містечко, яке буквально живе хокеєм, адже нічого цікавішого в ньому вже не залишилося: тільки ліс, сніг та цей жорсткий спорт. Успіх юніорської хокейної команди «Ведмеді з Бйорнстада» — чи не єдиний шанс для провінційної глушини заявити про себе та залучити вагомі інвестиції. А для підлітків — це нагода відчути себе «королями життя» і, можливо, навіть вибитися в люди.

Отож, спершу читачеві пропонується долучитися до числа вболівальників, щоб перейнятися як слід долею хокейного клубу, відчути атмосферу, поспостерігати за розвитком юних спортивних дарувань, навчитися розуміти особливу хокейну філософію і таке інше. Все це вкупі — той бекґраунд, який необхідний для повноцінного переживання книги, яка в один момент з невибагливої підліткової історії, яких тисячі, перетвориться на вражаючу гостросоціальну драму, яких одиниці. З травлею, насильством, несправедливістю, трагедіями… Але — про все по черзі.

«Не буває переможців без переможених, жодна зірка не народжується, якщо не пожертвувати кимось із колективу»

Командна гра зрівнює усіх: як багатих, так і бідних. Та поза межами льодової арени все далеко не так однозначно. Наприклад, у звичайному житті Амат все одно залишається емігрантом і сином прибиральниці з нетрів, а Кевін — зіркою із заможної родини, якій готове вклонитися усе містечко. Обоє однаково талановиті, але, як виявляється, цього замало, аби завоювати однакову прихильність мешканців Бйорнстада.

Декому з юних спортсменів готові пробачати крайню грубість у школі (навчання для хокеїстів-юніорів давно перестало бути пріоритетом), а коли мова заходить про «вемедів»-улюбленців, то й поготів — закриють очі й на набагато страшніші речі — від куріння травки до демонстрації насильства. От тільки аутсайдерам завжди не щастить: навіть якщо правда на їхньому боці, для навколишніх це ще нічого не означає. А тому друзів кожен шукає серед собі подібних, продовжуючи жити своє життя, доки раптом світ не перевертається з ніг на голову.

«Час завжди йде однаково, лише почуття минають з різною швидкістю. Кожен день триває як ціле життя, або як один удар серця — залежно від того, з ким ти цей день проводиш»

Безсумнівно, найкраще Бакману вдаються персонажі. Кожен підліток зі своїм яскравим характером, кожен дорослий — зі своїми проблемами, а старигані — з особливими харизмами. Вже заради них варто прочитати книжку. А от стосунки між різними поколіннями у «Ведмежому місті» стають своєрідним каркасом, на якому будується сюжет, обростаючи все новими, все болючішими деталями. І тоді, коли настає переломний епізод в романі, нас дивовижним чином перестає хвилювати результат довгоочікуваної гри, а починає накривати від емоцій, адже на перший план виходять саме люди.

Взагалі, це цікавий прийом — в такій «хлопчачій» історії у якийсь момент зробити центральним персонажем дівчинку. Розповідати, за яких саме обставин вся увага починає бути прикутою до Майї, було б нещадним спойлером. Але вона — дочка спортивного директора і легендарної хокейної зірки «у відставці», тож рано чи пізно палиця мала вистрелити: якщо ти живеш у Бйорнстаді й не цікавишся хокеєм, хокей в якусь мить обов’язково зацікавиться тобою.

«Великі таємниці перетворюють нас на малих людей, особливо коли ми — ті, від кого треба приховувати ці таємниці»

Дивовижно, але як тільки загострення підліткової лінії сягає піку, починають максимально розкриватися і персонажі батьків. Мешканці Бйорнстада доволі неговіркі люди з суворою вдачею, але такої кількості приголомшливих скелетів у шафах не очікуєш навіть від них. Неначе торнадо, закручується вир взаємних звинувачень, цькувань, принижень. Виринають з минулого так і не пережиті трагедії, які примножують біль від зовсім свіжих ран.

Ведмеже містечко — це провінція, де кожен знає одне одного, і ця провінційність тисне на спільноту, що зіштовхнулася з кричущою проблемою, пробуджуючи в ній стадний інстинкт, який грає не на її користь. Принципи правосуддя в індивідуальному випадку відходять на задній план, справедливість не має значення, коли йдеться про загальний сумнівний інтерес. Все це набирає руйнівної сили, від якої не врятуватися навіть втечею до лісу. А ліс, до речі, в романі має немовби якусь окрему роль — виступає прихистком, цілителем по черзі для кожного з героїв.

«Людство знає багато отрут, але нема нічого сильнішого за гордість»

І все-таки, ця книга — про прощення. Пережити горе іноді буває настільки важко, що здається — взагалі неможливо. Але жити далі потрібно. Бакман пише: «Один із найжахливіших ефектів горя полягає в тому, що ми почуваємося егоїстами, коли не горюємо», і це така незручна правда, що аж викликає мурахи по шкірі. Та разом з тим і демонструє нам, наскільки тонким знавцем людської душі є письменник. Він зумів написати емоційно дуже важку, однак вкрай потрібну і важливу книгу на серйозну тему.

Пряма мова

«”Культура” — дивне слово у спорті, усі його використовують, але ніхто не може пояснити значення. Усі клуби лиш торочать про те, як вони творять культуру, але в кінцевому результаті їх турбує лише культура переможця».

«Бути батьками — це наче стати надто малою ковдрою: як би ви не старалися всіх накрити, завжди залишиться хтось, хто змерзне».

«Перед трагедією усі ми маємо тисячу різних бажань, а після неї — лише одне. Коли народжується дитина, батьки мріють, що вона буде найунікальнішою, але коли дитина хворіє, у батьків раптом залишається лише одна мрія — щоб у неї все було нормально».

«Почуття ненависті може стати великим стимулом. Світ тоді простіший для розуміння і не такий лячний, якщо ділити всіх на друзів і ворогів, своїх і чужих, добрих і злих. Любов не є найпростішим способом об’єднати групу, тому що любити складно, любов ставить вимоги. А ненавидіти просто».

«Як швидко можна переконати одне одного перестати бачити в людині людину. А коли є достатньо багато тих, хто мовчать, навіть жменьку голосів можна сприйняти як загальний крик».

Кому читати

Обов’язково — батькам, у яких підростають діти-підлітки. Шанувальникам складної гостросоціальної прози. Тим, хто захоплюється психологією стосунків. А також прихильникам Фредріка Бакмана, які завдяки «Ведмежому місту» зможуть відкрити для себе письменника з нового боку.

Кому не читати

Надто вразливим людям, для яких прочитане може обернутися емоційним потрясінням з відповідними наслідками.

Схожі книги