Галина Вдовиченко: «Пишучи, можна відвертіше розказати важливе про себе, ніж навіть у розмові з близькою людиною»

Книги Галини Вдовиченко швиденько розбирають. Ще не полишила топів продажів дитяча книга «36 і 6 котів-компаньйонів», як авторка вже приготувала на осінь новий роман. Тож ми вирішили розпитати у пані Галини про секрет продуктивності, натхнення та колекціонування. 

Починаючи з перших творів, ваші книги стають лідерами продажів. Як думаєте, у чому ваш секрет?

Навряд чи я можу бути експертом у цьому питанні. Тут наче все просто. Але на кожен аргумент знайдеться контраргумент. Я пишу текст, що мені цікавий, і намагаюсь не випускати його з рук, поки не відчую, що він остаточно визрів і можна його показувати. Це, наче, головне. Але ще не гарантія, що читач ним зацікавиться аж так, що захоче купити.

Можна було б сказати, що важить активна промоція книжки і зустрічі з читачами, це справді дуже важливий момент, але й він не завжди працює, більше того, часом книжка  прокладає собі дорогу до читача несподіваними шляхами. Але вона завжди потребує підтримки автора, видавця, критиків (не обов’язково схвальних відгуків), бібліотекарів, продавців книжок, і головне – читачів, їхніх оцінок, порад та обміну враженнями… Найголовніше – читацький відгук, він завжди найдієвіший. Особливо, коли відгуків багато.

Літературну діяльність ви розпочали у 2008 році і вже є авторкою або співавторкою близько 40 книг. У чому секрет продуктивності?

В 2006 року я почала писати свій перший роман «Пів’яблука», він вийшов 2008 року, й відтоді мій стиль життя докорінно змінився. Хоча я і далі працювала заступником головного редактора газети «Високий Замок» (до 2017-го року), але у вільний час писала вдома зовсім інше. У цифрах це тепер має такий вигляд: вісім романів (у вересні виходить роман «Найважливіше – наприкінці»), вісім книжок для дітей, збірка малої прози і участь у двох десятках колективних збірок оповідань. Пишу фактично щодня, бо навіть якщо не пишу, то збираю матеріал, думаю над композицією, епізодами… Виникає якась ситуація, яка підказує мені ідею. Якийсь життєвий момент збурює уяву, і я вже бачу нову історію у вигляді каркасу майбутнього тексту. Там буде дещо від певної життєвої ситуації, яка перетвориться на свій літературний варіант, бо продовжиться від слів «а що якби…». 

Тривалі паузи між писанням я не роблю. А найкращий спосіб переключення – це після роману, скажімо, почати писати казкову повість для дітей або після казки – оповідання.

Який ваш розпорядок робочого дня?

Трапляються дні і тижні «простою», бо увага перемикається на якісь життєві речі – події, на поїздки та інше. Я просто живу, щось записую у нотатнику… Але типовим є період, коли активно пишу роман. Тоді все інакше. Роман не терпить зупинок; працюючи над ним, почуваєшся наче бігун на довгій дистанції, коли свідомо контролюєш дихання і розраховуєш сили. Особливо, коли роман перевалює за екватор і наближається до фінішної прямої, коли відчуваєш, що роман вже є, він майже весь мені показався, і вже зрозуміло, що він існуватиме. Хоча сумніви – вдасться-не вдасться – можуть опосідати ще не раз, головне – не панікувати. Саме тоді важливо уникати пауз, тривалих зупинок, важливо працювати в оптимальному режимі. Якому саме – кожен визначає сам. Головне – не дати собі заважати. Коли дописую роман, мене краще не рухати. Тоді думаю: хоч би нічого не сталося… І даю зрозуміти близьким, друзям, знайомим і незнайомим, що саме зараз дуже зайнята і не треба мені заважати.

Мені ще важливо у цей період багато ходити, поєднувати сидіння за  компом з тривалими прогулянками. Повертаюся зі свіжими думками, епізодами, діалогами – з провітреною головою, одне слово.

Ще одне важливе правило – дати написаному вистигнути, полежати певний час. Хоча б два-три тижні, краще місяць. Їздити на фестивалі, зустрічатися з читачами і з друзями, робити щось побутове, щось інше, що відкладалося на потім – все одно текст нагадуватиме про себе… А тоді, за певний час, повернутися до нього. Саме тоді виникає ефект відстороненості, я читаю свій текст як чужий і бачу те, чого не бачила раніше. Правлю, скорочую, додаю, прибираю… Цей етап обов’язковий, він відчутно впливає на результат. У ті дні можу працювати й зранку до вечора. Аж до ломоти у тілі. І завжди читаю книжки, іноді по кілька десятків сторінок на день, іноді – по кілька сторінок, але завжди щодня. Улюблені письменники надихають і допомагають взяти високий старт, а випадкові книжки зі слабкими текстами теж вчать: тільки не роби, як тут…

Першу вашу дитячу книгу читачі побачили в 2011 році. Що підштовхнуло чи надихнуло писати для дітей?

Писати для дітей я почала майже одночасно з першим «дорослим» романом. Парадокс у тому, що я ту річ не закінчила дотепер. Але закінчу, допишу незабаром. Вона і на той момент була особливою й ні на що не подібною, і такою ж залишається. Наче ця казкова історія чекає саме на мене, а я легковажу, і навіть ставлю такий небезпечний експеримент: невже нікому не спадає на думку те, що сяйнуло мені? Раптом хтось таки це напише і я переконаюсь, що існує якась база ідей, і то дуже конкретних: не зробиш ти – зроблять інші. Тому неодмінно найближчим часом  напишу-зроблю, бо текст теж має свій запас терпіння. Він наразі демонструє терплячість, а я, мабуть, незібраність.

Я люблю спілкуватися з дітьми. У горах по сусідству чоловік косив траву, а його маленька донька чи онука зазирала за паркан, дивилась на нас, але соромилась, ховалась. Я принесла пластмасову жабку, посадила її у траву, а тоді вдала, що знайшла її. Дівчинка спостерігала за мною. Я показала їй жабку. «Каже, що вона твоя. Он, мовляв, моя дівчинка. Нехай вона мене побачить». Треба було бачити очі тої дівчинки, коли вона узяла іграшку. Я і голос дівчинки почула, і усмішку побачила. Мала притискала ту жабку до себе і розпитувала мене, що ще вона говорить, про що розказує… З казками майже те саме. Розказуєш дитині якусь історію, і самій цікаво, що там далі.  

Для якої аудиторії вам легше писати – дитячої чи дорослої? І які взагалі відмінності в роботі над дитячою та дорослою книгами?

 Для дітей писати легше. Головне – відігнати від клавіатури дорослого автора і дати волю дитині, випустити її із себе. Переконатися, що вона не втратила свого особливого сприйняття світу. Нехай розповідає історії. В них буде і гумор, і страх, і абсурд, і гра зі словами, і просто гра, а все важливе буде зрозумілим без наголошування на ньому, наче між рядками. А дорослий автор нехай дослухається і записує, втручаючись лише тоді, коли йому справді варто втрутитися. І то непомітно, без дидактики, бо справжня школа життя далека від лобових повчань.

Скільки часу зазвичай працюєте над книгою?

Над свіжим романом працювала два роки. Хоча був досвід писання роману й за півроку – так було з «Маріупольським процесом», але це дуже виснажливий темп, який потребує зосередженості і дисципліни, й обмежує життя роботою. Я в ті місяці все решта відкладала на потім, роман не відпускав, жорстко тримав при собі, писати його було важко. Якби я тоді, на початку війни, у розпал подій, не зробила цього, саме тоді, коли градус почуттів та емоцій був на межі, то згодом, мабуть, вже й не наважилася. Той роман мав бути написаний саме тоді й під тим високим напруженням. Але після нього я два роки писала лише оповідання і дитячі книжки.

Загалом, думаю, рік-два – достатній час для роботи над романом. Зараз я додала б: за умови, що працюєш над своїм текстом, а не їздиш щодня на роботу в редакцію, офіс і таке інше, залишаючи для писання лише вільний час. Це дуже важливо. Хоча я десять років писала саме в такому вимушеному режимі, поєднувала роботу і писання.

Насправді пишуться одночасно кілька текстів, існує кілька файлів різного рівня наповненості, але наперед врешті-решт виходить якийсь один.

Дитяча книжка пишеться іноді за кілька підходів, іноді починається – і замовкає на кілька років. На зустрічі з дітьми мене запитали: скільки ви писали «36 і 6 котів?» Ідея виникла дуже давно, а тоді першу частину написала за чотири місяці. Так і сказала: чотири місяці. Діти відреагували дружнім: ого!!! Так довго?! Або кажу їм: я щойно закінчила чергову частину про котів. Реакція: коли книжка вийде? Через місяць?.. Їм видається, що цього часу цілком достатньо, щоб побачити книжку.

Хто з героїв ваших книг найбільше схожий на вас і в чому? А хто є абсолютною протилежністю?

Чорна-чорна курка – вигадниця історій та редакторка «Чорнокурківського вісника». Але й Наталка Гайда, художниця, яка ілюструє усіх моїх Котів, почувши про Курку, сказала: це ж про мене! І одразу погодилась її малювати, але, мабуть, через те, що та героїня живе за принципом «Курку з курсу не зіб’єш!», сто разів падає і сто один підводиться, аби досягти свого. Вона на багатьох таких, як ми, подібна, ця Чорна-чорна курка.

А з героїнь романів мені найближча Галя з «Пів’яблука», «Інших пів’яблук» та «Найважливіше – наприкінці». Пишучи, можна відвертіше розказати щось важливе про себе, ніж навіть у розмові з близькою людиною. Та редакторка журналу Галя – звісно, не я, але в деяких речах і життєвих ситуаціях подібна на мене. Мої книжки населені дуже різними людьми, є й такі, що мені неприємні або навіть огидні. Але автор змушений влазити й в шкуру негідників, інакше хто йому повірить…

Чи часто «позичаєте» риси, звички, манери рідних, знайомих, колег, перехожих для персонажів книг?

Ну так, я люблю спостерігати за людьми й свідомо чи несвідомо тягну у свої тексти їхні особливості у зовнішності та характерах, жести, манеру говорити та інше. Навіть часом кажу: забираю цю фразу (ситуацію, реакцію) в роман. А чи заберу насправді – час і робота покаже. Майже вся збірка оповідань «Ось відкрита долоня» – це таке зібрання спостережень, настроїв, емоцій, відкриттів, які могли вкластися саме у формат малої прози.

Якою має бути книга, щоб ви назвали її хорошою?

Вона має відповідати одному простому критерію: не ЩО, а ЯК. Не так важлива тема, сюжет, герої та інше, як стиль автора, його інтонація. Це найважливіше у книжці. Відчуваю насолоду, коли, читаючи, підхоплююсь від захвату: от дідько! як так можна?!! Як він/вона це робить! І перечитуєш абзац або речення.

Що надихає?

Життя надихає, люди, події, слова… Все, що дивує, вражає, западає в душу. Це може бути уривок розмови, якийсь вчинок. Щось таке, що не дає спокою.

Кому першому даєте читати свої рукописи і як реагуєте на критику?

Зазвичай доньці, вона перша читачка. Але з новим романом так не вийшло, і перші відгуки отримала від ВСЛ-івців (роман «Найважливіше – наприкінці» виходить у Видавництві Старого Лева) – Оксани Зьобро, Вікторії Стах, Мар’яни Савки та інших… Я не знала, що у видавництві читають книжки ще на стадії підготовки, навіть ті, хто не задіяний безпосередньо у процес. Поважаю цих людей безмежно, а їхню реакцію збережу як одну з найдорожчих для мене.

Щодо критики… Сприймаю з вдячністю ту, яка копає глибоко, підказує щось для покращення тексту, працює на результат.

Над чим зараз працюєте?

Видихаю після роману. А в голові вже крутиться, за що візьмусь найближчим часом. Допишу ту історію для дітей, що стільки років чекає. Закінчу майже написану повість нон-фікшн про 60-70-ті з погляду дитини. І ще кілька задумів штовхаються, намагаючись потіснити одне одного.  

Вікіпедія каже, що ви колекціонуєте рукавички. Чому саме рукавички?

Я вбралася в мереживні рукавички на першу в своєму житті автограф-сесію, і так сталося, що ця подія була щасливою для мене – прийшло несподівано багато людей. Може, просто хотіли яблук, йшли на яблучний аромат… Це було на Форумі видавців. Я перед тим купила кілька кілограмів, помила, порізала їх навпіл і виклала на таці разом зі своєю першою книжкою. Бажаючих придбати книжку і взяти автограф було стільки, що рука втомилася писати. Відтоді рукавички стали моїм талісманом. Хоча любила цю частину гардероба завжди, але в новому етапі життя вони набули ще й іншого сенсу.

Чи збираєте власну бібліотеку?

Від раннього дитинства збираю домашню бібліотеку. Батьки ніколи не шкодували мені грошей на книжки. Я йшла зі школи й заходила до книгарні, а тоді до бібліотеки, все було по дорозі. Тепер книжок вдома стільки, що я фактично живу в бібліотеці, мені так комфортно. Час від часу перебираю книжки, дещо дарую чи віддаю в бібліотеки, але і далі купую, хоча їх вже давно нема куди ставити. Серед особливих книжок –  «П’ятнадцятирічний капітан» Жюля Верна, мені віддали його в дитячій бібліотеці, коли мені було дванадцять років – списали «капітана» через пошкодження. Книжка була стара, палітурка відпала, кільканадцять сторінок були втрачені. Я тоді взяла в бібліотеці ще таку саму, але нову книжку, вдома переписала відсутні сторінки на аркуші шкільного зошита, і вклеїла їх. Одне з улюблених занять дитинства – лікувати книжки. Ця дотепер живе в моїй бібліотеці, з моїм вже забутим дитячим охайним почерком, нагадує мені про моє давнє ставлення до книжок – майже сакральне.

Якщо уявити, що ви можете запросити на каву будь-якого письменника, незалежно від країни й часу в які він жив, хто б склав вам компанію?

Навіть не треба довго думати – своїх улюблених авторок. Кавували б вчотирьох у «пів’яблучному» форматі. І розмовляли б не лише про книжки та літературу. І це були б Ольга Токарчук, сучасна польська авторка, Еліс Манро з Канади і Туве Янссон, фінсько-шведська письменниця, якої вже, на жаль, немає. Перша – моя ровесниця, друга – трохи старша від моєї мами, а третя – ровесниця моєї бабусі. Отаке було б товариство. Це саме ті авторки, в яких є сторінки, абзаци та речення, що викликають щирий захват. Кожна з них має свій голос зі своїм особливим тембром та інтонаціями. Я часом помічаю в їхніх текстах і прохідні місця, не все написане – одного рівня, але від того люблю їхні твори не менше. А може, й більше, бо розумію, що богів в літературі немає, а є талановиті й працьовиті ремісники, які все своє творче життя щоразу піднімають планку вище і тягнуться до неї.

(Visited 174 times, 1 visits today)