Українські реалії — в фантастичному творі американського автора «Вавилон-17»

Про роман американського фантаста Семюела Ділейні «Вавилон-17», як і про чимало інших культових книжок, що останніми роками виходять в українському перекладі, передовсім хочеться сказати – чому тільки зараз? Тим паче що його співлауреат премії «Неб’юла» 1967 року, роман «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза, вже чотири роки як не полишає рейтингу бестселерів книгарні «Є». Тим паче що, попри побоювання, які виразила в передмові перекладачка Вікторія Наріжна, україномовне видання дніпровського видавництва «Амальгама» з ілюстраціями Дмитра Бідняка вийшло розкішним на рівні не лише текстовому, а й поліграфічному – його справді хочеться і читати, і купувати. Тим паче що сюжет книжки видасться багатьом українським читачам не лише на диво сучасним, а й підозріло знайомим… Ні, все ж не «чому тільки зараз». Радше «добре, що саме зараз».

То чому ж історія в сетинґу, що аж надто нагадує «Зоряні війни», про боротьбу надрозвинених позаземних цивілізацій може бути корисною українському читачеві в 2019 році?

Найвідоміший факт про роман «Вавилон-17» – це роман про мову. Менш відомий, але теж доволі попсовий – його сюжет базується на нині вже спростованій гіпотезі Сепіра-Ворфа про те, що мова формує мислення, а отже, і визначає реальність. «Обнулена», універсалізована, проста й «маленька», як її спочатку називає головна персонажка роману, поетка й капітанка космічного корабля Ридра Вонґ, мова під назвою «Вавилон-17» (ще одна доволі очевидна, проте містка біблійна алюзія) і стає основною загадкою й рушієм його сюжету. Намагаючись розгадати цю таємницю, а заразом і спинити Агресорів, які послуговуються «Вавилоном-17» для шифрування своїх послань, Ридра постійно ловить себе на думці про те, наскільки привабливою, в найбільш прямому сенсі – сексуальною видається їй сама ідея цієї мови. 

Протагоністка роману, попри те, що її образу не чужі деякі риси класичної «мері с’ю» (вона напрочуд талановита, вкрай популярна, з легкістю виплутується з будь-якої халепи – і так, космічно гарна), і визначається в тексті своєю спостережливістю та аналітичним розумом, здатним завдяки низці химерних обчислень доволі точно перевести в слова, буквально «зчитати» переживання й наміри людей навколо себе. Володіючи ж «Вавилоном-17», не потрібно аж стільки розумового напруження задля порозуміння на найглибших рівнях – хіба не привабливо? Одразу слідом за цією ідеєю скрадається й інша, прямо не висловлена: якщо є порозуміння, не потрібно було б і воєн, стало б менше й кровопролиття, і болю від переживання незалученості, і світ став би значно кращим місцем… Проте «Вавилон-17» – все ж не утопія, й універсальна мова набуває тут дещо іншого, загрозливішого значення. 

Де тема мови та механіки її творення (прописана, варто сказати, доволі детально й переконливо) – там і роздуми про комунікацію як таку. Науково-фантастична література часто робить спроби мислити про порозуміння як про обчислювану величину – а отже, і пояснити, – і «Вавилон-17» із перших абзаців анонсує нам саме такий розвиток подій. Психіка людей та інших істот у романі детально виміряна та описана завдяки відповідним індексам – саме ними послуговується Ридра Вонґ, набираючи для свого корабля ідеальну команду. Картинка, на перший погляд, теж спокуслива аж до утопійності: можна зібрати на одному кораблі людей, які досконало співпрацюватимуть, ніколи не сперечатимуться, виконуватимуть накази й виявлятимуть ініціативу, коли треба – керуючись лише числовими показниками… 

Чи варто казати, що все виявиться зовсім не так райдужно після того, як корабель під назвою «Рембо» здійснить свій перший стрибок у гіперпростір. Мимоволі пригадується на п’ять років раніший за «Вавилон-17» роман Роберта Хайнлайна «Чужинець на чужій землі», де Валентайн Майкл Сміт, прибулець, що володіє універсальною мовою на кшталт «Вавилону-17», чомусь принципово не може порозумітися з землянами. Йому це вдається, коли він навчається сміятися – а Ридра Вонґ усвідомлює, що «Вавилон-17» не зовсім те, чим здається, коли намагається пояснити, що таке «я», «прибульцю» Бутчеру. Саме в цей момент у обох текстах відбувається кульмінація розмірковування про різницю між «я» та «іншим» – ця різниця, була вона окреслена чи ні, стирається, персонажі закохуються, «хімія» (чи «магія») бере гору над математикою. І саме цей момент, попри весь предметно-аналітичний бекґраунд футуристичного світу, виявляється аналогом найвищої форми порозуміння. Скільки в такому припущенні іронії – лишається, очевидно, на розсуд читача.

Окрім мовного питання, прагнення до якомога меншої витрати мовних ресурсів і метання між «своїми» й «чужими», сюжет «Вавилону-17» може здатися українським читачам знайомим іще й тому, що дуже подібну історію три роки тому вони бачили на екранах кінотеатрів. Фільм «Прибуття» Дені Вільньова про мовознавицю Луїзу Бенкс, яка намагається дізнатися мету появи на Землі семиногих істот на чорних космічних кораблях, знятий за новелою Теда Чана «Історія твого життя» 1998 року. Яка – так – теж свого часу здобула премію «Неб’юла». І – так – позначена впливом «Вавилону-17». І не лише ідея «аби осягнути незрозуміле – дай йому назву» й ототожнення мови зі зброєю, що здатна накоїти лиха в недобрих руках, об’єднує дві історії. Для обох них мова стає буквально порталом в інший світ, будучи способом цілковито по-інакшому осмислити світ власний. 

Вивчаючи мову прибульців-гептаподів, Луїза осягає й «переростає» ідею часу: для неї минуле, теперішнє й майбутнє існують практично одночасно. Опановуючи «Вавилон-17», Ридра Вонґ усвідомлює, як саме ця мова стає зброєю в руках Агресорів: стираючи з пам’яті людини усвідомлення власного «я», вона буквально дезорієнтує її, перетворюючи на власного ворога. Таке цілком матеріальне й осяжне втілення того, що ми звикло, навіть не замислюючись, називаємо силою слова – в обох романах, у їхніх екранізаціях (сподіваюся, ми побачимо й кіноінтерпретацію «Вавилону-17»), зрештою, в самому тому впливі, який ці тексти чинять на масову культуру й на наше мислення.

Зрештою «Вавилон-17» і як ідея універсальної мови, і як культовий американський науково-фантастичний роман змушує нас вкотре замислитися про фундаментальні й прості (як мова «Вавилон-17), речі. Окрім сили слова, тут і межі ідентичності, і проблема порозуміння та комунікації, і дихотомія «свій-чужий», і заледве не природа кохання – і безліч усього ще. Залежно від того, як і хто читає. Може, для іншого тексту таке припущення видалося би аж надміру узагальненим – проте точно не для «Вавилону-17». Цю історію справді варто читати – аби розказати її собі. І дозволити їй розказати дещо про себе – їй є що розказати.

Кому варто читати

– мовознавцям, перекладачам, літературним критикам і всім, хто працює зі словами,

– тим, хто цінує розлогі, глибокі роздуми в художній літературі.

Кому не варто читати

– любителям докладних, пропрацьованих всесвітів наукової фантастики,

– поціновувачам екшн-сцен та динаміки в фантастичній літературі.

Схожі книги

«Чужинець на чужій землі» Роберта Хайнлайна, «Історія твого життя» Теда Чана, «Лавина» Ніла Стівенсона.

(Visited 141 times, 3 visits today)