У матеріалі використано фото:
Ліна Квітка, Світлана Тараторіна
Пили чай, їли смаколики і спілкувалися Катерина Пітик і Анатолій Пітик:
Мало яка людина зробила для розвитку фантастики в Україні більше за письменника Володимира Арєнєва: саме він ініціює візити до нас цікавих закордонних гостей, радить видавцям, що ж варто перекласти українською і — мабуть, найголовніше, — тішить читачів захопливими, розумними й у всіх можливих сенсах цього слова фантастичними історіями. Володимир зустрів нас у затишній, вщерть заповненій книжками квартирі, що шалено нагадує нірку гобіта. От тільки впіймати письменника страшенно складно, адже він постійно мандрує між різноманітними фантастичними подіями світового масштабу. Саме про них, а ще — про новинки та творчі плани розповів він за кухликом ароматного чаю.
— Маючи майже двадцять років письменницької кар’єри за плечима, ти належиш до важковаговиків галузі. І на кожен Форум або Арсенал готуєш щось цікаве. Що ти готував цьогоріч для Форуму видавців у Львові?
— Насамперед я підготував спецблок з фантастики, у рамках якого було влаштовано з десяток дискусій на різноманітні актуальні, на мою думку, теми, починаючи з існування фантастики в різних медіа і закінчуючи підлітковою сучасною прозою.
Як на мене, одна з проблем полягає в тому, що вся українська підліткова фантастика зосереджується на двох часових вимірах: йдеться або про славетне та героїчне минуле, або про сучасні проблеми сучасних підлітків з поодинокими рейдами на територію соціально-значущих тем. Однак бракує підліткової літератури, яка б говорила про майбутнє. Цієї осені я презентую дві книжки. Одна з них — «Сапієнси» — це історія про майбутнє. Не те, яким би його хотілося бачити, але про майбутнє, яке нам обіцяли письменники й кіношники багато років поспіль. Ну а друга книжка — це перевидання в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» «Бісової душі, або Заклятого скарбу», якому цього року виповнюється вісімнадцять років.
— Повнолітня книжка. Іще трохи – і їй можна буде купувати пиво.
— Так, повнолітня. А ще – важлива для мене, бо це перша моя книжка, яка колись вийшла українською мовою. Її було наново відредаговано. Редактор вичистив неоковирності (наприклад, прибрав анахронізми) й підправив мову. Все ж таки скільки років минуло!…
— Розкажи, будь ласка, трохи детальніше про абсолютну новинку — «Сапієнсів». Як народилася ідея?
— Вийшла доволі смішна історія. Були часи, коли моя колишня студентка, Женя Васильєва, відома сьогодні як художниця Же Васильєва, працювала в дитячому журналі. Вона попросила написати коротеньке оповідання про майбутнє, щоб заповнити дірку в макеті. Я придумав історію про двох хлопчиків, із прізвищами Неборак і Ненарок, які навчаються у Школі зореплавців, рятують місто на Марсі та знаходять таємничий циліндр, який став би перехідною ланкою до наступних оповідань циклу. Однак, той пробіл компенсували чимось іншим. Можливо, поставили чийсь некролог ☺. Тому оповідання пішло в шухляду. Згодом я дописав другу частину, міркуючи зробити книжку. Згодом до мене звернулася Тетяна Стус, яка зацікавилася історією, але попросила розширити початок. Так книжка для шестирічних читачів переросла в книжку для дванадцятирічних. Від попередньої версії лишилися тільки імена головних героїв, Школа зореплавців і майбутнє. Решту довелося перевигадувати.
— А прізвище Неборак — це алюзія на одного з відомих бубабістів, Віктора Неборака?
— Зовсім ні. Я навмисне обрав доволі поширене прізвище в Україні, щоб це не було «відсилкою до». У тексті справді багато ключиків і посилань, але мені здається, пхати все, просто щоб додати ще одну алюзію — це шлях до перетворення книжки на сміттєвий бак.
— Зазвичай ти пишеш у жанрі фентезі. Наскільки складним видався перехід до наукової фантастики?
— Я писав наукову фантастику і раніше, хоч і менше, тому «Сапієнси» не були для мене мандрівкою на нову територію. Якщо є бажання щось зробити, є бачення, що на ринку цього не вистачає, і розуміння, що саме цього бракує читачам, варто просто брати і писати. Найголовніше, мабуть, робити те, чого ти сам іще не робив — і не повторювати чужих ходів.
— До речі, про наукову фантастику. Чому наші письменники хочуть говорити з дітьми або підлітками, але до дорослої аудиторії майже не апелюють? Трохи присутній горор, згадати хоча б «Перший кошмар» від Бабая, але куди поділася наукова фантастика для дорослих?
— «Перший кошмар» показовий тим, що це не видавничий проєкт, а фанатський. Любителі зробили для себе і тих, хто цікавиться горором, те, на що поки не наважується офіційний видавець. Відомі українські письменники, що працюють із фантастикою для дорослих, на кшталт Макса Кідрука чи Ігоря Сіліври, продають не жанр, а власне ім’я. А інші позиціонують фантастику не як фантастику, а, наприклад, як історичний роман з елементами фантастики, згадати хоча б чудовий «Лазарус» Світлани Тараторіної. Навіть його обкладинка не маркує книжку як суто фантастичну. Вітчизняний видавець сумнівається, чи україномовна доросла фантастика, що не заперечує своєї жанрової приналежності, продаватиметься. Всі знають, як продавати Джорджа Мартіна або Ніла Ґеймана, а от що робити з дебютантами? Трапляються непогано написані книжки, недоліки яких можна було б виправити в процесі редагування. От тільки видавець не розуміє своєї аудиторії і гадає, що їй сподобається і так. Але ж не сподобається, бо читачі уже знайомі і з Мартіном, і з Ґейманом.
На англомовному, китайському чи польського ринку схему вже давно відпрацьовано, а у нас це ще в процесі. Насправді ситуація дуже виграшна, бо автор з будь-яким неформатним романом може вистрелити. А якби вже склалися форматні рамки, було б значно складніше. Водночас, якщо молодий автор створить погану історію, каміння летітиме не тільки в нього, а й у весь жанр, у якому він працює. І це, своєю чергою, позбавить видавців ентузіазму.
— То чим усе ж таки зумовлена орієнтація українських письменників на ринок дитячої та підліткової літератури?
— Її купують більше. Ми можемо зекономити на собі, але дитині книжку купимо. Деякі з авторів чітко розуміють, що книжка доросла просто не продасться у достатній кількості. У нас і підліткові історії не приносять надприбутків, але вони хоча б виходять у нуль. Тому письменники й видавці готові ризикувати, вони свідомо ідуть на те, щоб позиціонувати свої книжки як книжки для підлітків. Наприклад, перші видання мого «Заклятого скарбу» були дорослими. Однак, тепер ця книжка вже вдруге виходить як підліткова повість, що може також зацікавити дорослого читача.
— Якщо порівняти популярність у нас фентезі та наукової фантастики, результати виявляться не на користь останньої. Чому людей відлякує такий сетинг? Чому умовні дракони й умовне середньовіччя читачами сприймаються легше, ніж умовний космічний корабель і умовний Марс?
— Гадаю, таких причин декілька. Наукова фантастика застаріває швидше, ніж фентезі. Якщо витворити візію майбутнього на основі сучасних досліджень, вона ще десять-двадцять років може бути цікавою читачам. А якщо ви не цікавитеся науковими новинками, не читаєте сучасної фантастики і пишете, надихнувшись тільки Азімовим, Бредбері та Стругацькими, то ваш твір морально застаріє ще до того, як ви за нього візьметеся. Щоб написати щось конкурентоспроможне, треба глибше занурюватися у матеріал.
Фентезі в цьому сенсі умозірно здається простішим. У нас мало хто пише в західноєвропейському сетингу — зазвичай усі обирають мавок або чугайстрів… Пишуть, базуючись не на етнографічних джерелах, а на популярних книжках, що їх переповідають. Часто фантазують, витворюючи щось вторинне чи третинне. Але такі твори все одно на часі, адже люди прагнуть зрозуміти, хто вони такі й звідки йдуть, і охоче читають все «про нас».
Сектор наукової фантастики завжди трохи вужчий, на Заході також. Наукова фантастика не утопічна, адже чесна візія майбутнього — неідеальна. Антиутопія заходить підліткам, які тільки усвідомлюють, що протистоять світу дорослих. А ось самі дорослі дуже хочуть, щоб їх розважили. У новинах все погано, та й ми живемо, якщо чесно, не в найкращу добу. Потрібно бути психологічно налаштованим, щоб узятися за Воттса, Збєшховського чи Морґана.
— Поговорімо трішки про присутність автора у тексті. Чи ділишся ти з власними персонажами рисами свого характеру?
— На початку кар’єри, у дев’яностих, траплялися тексти, де я писав про себе. Але дуже швидко перестав, бо я збагнув, що це не цікаво. Можуть виринати окремі моменти, але назагал мені цікавіше зробити персонажів інакшими. Різні сюжети вимагають різних героїв. Ламати їх під себе – нудно.
— Разом із тим, ми бачимо в тебе на полицях безмір книжок про тварин, між якими заховалися фігурки динозаврів. І читаємо про одного з головних героїв «Сапієнсів» таке: «Набагато цікавіше займатися біологічним проєктуванням: створювати нові види динозаврів, наприклад. Чи оживляти мамонтову фауну: печерних ведмедів, сайгаків, волохатих носорогів».
— Звісно, як професіонал я маю певне коло знань, і писати про сантехніка мені буде складніше, ніж про людину, яка захоплюється зоологією. Тому коли пишу, що один із героїв хотів бути біоінженером, це не просто так. «Сапієнси» — пригодницька повість, де з’являється багато екзотичних тварин. І мені потрібен той, хто розкаже, що це за тварини, бо це важливо за сюжетом.
— Тебе з дружиною насправді нереально впіймати, бо ви повсякчас перебуваєте на різних фантастичних конвентах. Розкажи, будь ласка, що це за звірі такі і в чому їхня фішка.
— Конвенти — це невід’ємна складова створення та існування потужного фендому, себто спільноти любителів фантастики. Ми чомусь дуже часто вважаємо, що купа фантастичних книжок і активний рух навколо них виникають самі по собі, ніби до цього не потрібно докладати жодних зусиль. Однак високий рівень організації фантастичної спільноти — це феномен насамперед англомовного світу та ще кількох країн, на кшталт Іспанії. В принципі, конвенти — дуже важлива штука, бо на них знайомляться однодумці. Ті, хто любить не тільки читати, а й пропагувати прочитане. Звісно, це не означає, що людина чіпляє на себе значок і блукає аудиторіями, навертаючи людей в свою віру: мовляв, чи не хочете ви поговорити про батька нашого Толкіна? Радше це організація конвентів, зустрічей із письменниками, рецензії в соцмережах…
Окрім того, конвенти — це ще й можливість для фанатів та фахівців поспілкуватися одне з одним, намацати нові теми, нові контроверсійні точки, зрозуміти, як вирішити спільні проблеми.
— Чи різняться між собою конвенти у різних країнах? Які їхні національні особливості?
— Авжеж, вони абсолютно різні. Почнімо з поляків. У них, зокрема, є «Полкон» і «Пиркон». «Полкон» — це загальнопольський конвент, який щороку мандрує з міста в місто. Він дуже сильно залежить від того, чи зголоситься хтось узяти на себе організацію (на жаль, наступного року його не буде). Він збирає 3-4 тисячі людей і вважається камерним для Польщі. «Пиркон» — трохи інакший. Він має формат розважального фантастичного конвенту, де представлено не тільки літературну частину, а й косплей та ігри (комп’ютерні й настільні). Організатори мають достатній бюджет, щоб запрошувати авторів рівня Робін Гобб, Теда Чана, Орсона Скота Карда. Відповідно, ці великі конвенти працюють як міжжанрові платформи. Той, хто прийшов на косплей, може з цікавості купити книжку, побачити чергу за автографом, а поціновувачі літератури можуть захопитися комп’ютерною грою чи косплеєм.
З 15 до 19 серпня у Дубліні проводився 77-ий «Ворлд Кон». Це величезний захід, хоча і менший за кількістю відвідувачів, ніж «Пиркон». Передусім, це літературна подія, куди запрошують письменників рівня Джорджа Мартіна. «Єврокон», який цьогоріч приймав Белфаст, — камерніший. Він розрахований на те, що люди з різних куточків Європи приїдуть, поспілкуються, дізнаються про фантастику з інших країн.
— Чи встигло з’явитися в українських заходів, присвячених фантастиці, своє обличчя?
У нас, кажу про це без жодної іронії, найбільші конвенти — це фантастичні блоки у програмі Арсеналу та Форуму. За відвідуваністю та відкритістю для стороннього глядача вони, мабуть, найпотужніші. Щодо спеціалізованих конвентів, то деякі, на жаль, закриваються («Брама» проіснувала всього два роки), а інші, як, наприклад, «Київ Комік Кон», існують уже 5 років. Зміни відбуваються повільніше, ніж комусь хотілося б, але водночас я чудово розумію, що організатори, хоч і не мають потужної зовнішньої фінансової підтримки, все одно намагаються робити багато для розвитку фанкультури. Так само і Форум. Він існує вже двадцять шість років, але окремий фантастичний блок з’явився тільки останнім часом. Організатори не тільки морально підтримали фантастів, а й погодилися вкладати кошти в організацію заходів та фінансування запрошених гостей. Минулого року до нас завітали Пітер Воттс, Войтек Мілошевський і Яцек Дукай, а цьогоріч — Лукаш Орбітовський, Рафал Косік і Маріам Петросян.
— Останні півроку ти інтригував Фейсбук світлинами з Варшавського зоопарку. Розкажи, будь ласка, куди це ти так таємниче зник.
— Може, це трішки смішно звучатиме, але у сорок років я вперше поїхав до письменницької резиденції. Я взяв участь у стипендіальній програмі «Gaude Polonia», започаткованій для письменників, перекладачів, художників, музейних працівників та науковців, які працюють на межі двох культур — польської та української. Я пройшов відбір, тож півроку жив у обраному місці й займався своїм проектом. Мені забезпечили комфортні умови й підтримку на всіх рівнях. Я мав доступ до архівів Варшавського зоопарку, а також право вільного входу до самого зоопарку. Дізнавався те, що потрібно, аби написати нову книжку. Вона, звісно ж, буде фантастичною.
Та концепція, з якою я їхав, сильно вдосконалилася. Від цікавого, але не надто оригінального міського фентезі історія, здається, вийшла на новий рівень. Однак, вона ще потребує допрацювання. Тим часом я встигну дописати третій том «Сезону Кіноварі». Це той режим, у якому мені найкомфортніше працювати: одну книжку я пишу безпосередньо, а іншу – опрацьовую на рівні збору матеріалу чи сюжетного каркасу. Таким чином, коли одна книжка завершена, я не сиджу із думкою, що писати далі. Звісно, це вимагає певної дисципліни.
— Чудово, що ти згадав про «Порох…» Третій том все ж таки буде?
— Якби не стипендія, я б його вже написав. Тепер сподіваюся, що завершу до кінця року, щоб фінал вийшов під Арсенал. Як на мене, це крайній притомний і пристойний термін паузи між томами одного циклу. З іншого боку, сучасні події останніх місяців дали багато матеріалу, який зробить книжку ще, можливо, гострішою, ніж вона мала б бути. Але вона й так не планувалася як історія про веселих зайчиків і котиків.
— Поділися, будь ласка, такою таємницею про «Сезон Кіноварі», якої ще ніхто не знає.
— Поки писалися друга і третя частини, я придумав ще дві історії в тому самому світі, але у зовсім інших локаціях. Одна — в місті, яке межує з морем, а друга — в країні песиголовців. Але це зовсім окремі історії, можливо, навіть не романи, а повісті. Мені не хочеться робити продовження після третього тому.
«Сезон Кіноварі» — це закінчена історія. Фінал там був відомий з самого початку, і після цього фіналу далі щось продовжувати немає сенсу. Третій том — це завершення. Величезне, епічне, криваве, добре, прекрасне і жахливе завершення.
– У передмові до «Ночельота» Джорджа Мартіна ти зазначав, що він розділяє письменників на садівників та архітекторів. Ти хто?
Я більше архітектор, у якого, тим не менш, часом виростають квіти. Штука в тому, що час від часу виринають кльові штуки, яких ти не закладав — але які все одно спрацьовують. Є якісь речі, які ти добудовуєш, бо внутрішня логіка вимагає, щоб це було.
— І наостанок — про найприємніше. Завдяки знайомству з Ліною Квіткою у твоїх дитячих книжок з’явилася постійна ілюстраторка ☺. Як воно — працювати разом з дружиною? Чи впливає спільна робота на те, як ти пишеш і що ти пишеш?
— Мені здається, що не впливає, за винятком якихось окремих проектів. Я пишу те, що хочу написати. Мені здається, що це найправильніше. Олександр Продан ілюструє одні книжки, а Ліна — інші. Так, Ліна не любить малювати динозаврів і космос, але що поробиш, якщо я настільки підступний, що пишу саме про них? Складні теми Ліна сприймає як професійний виклик. Вона йде не тими шляхами, які, можливо, обрали б художники, які завжди малюють космос чи динозаврів, тому це цікаво. Сподіваюся, я не дуже тисну. Я ніколи не приходжу з чіткою вказівкою. Навпаки, мені цікавіше, що вигадає Ліна, бо те, що я запропоную, може бути надто очевидним. Але інколи ми й справді ухвалюємо рішення разом.
12 thoughts on “Володимир Арєнєв: «Я — архітектор, у якого часом виростають квіти»”