- Уявіть: вранці ви просинаєтесь і не розумієте хто ви, а про себе можете сказати тільки «мама» або «дружина». Мрія кожної дівчинки про принца та вступ до клубу найкращих матусь часто обертається спустошенням та виснаженням. Саме про це пише Това Лей у книзі «Замахана жінка в розквіті літ».
- Уривок з книжки «Замахана жінка в розквіті літ». Криза
Уявіть: вранці ви просинаєтесь і не розумієте хто ви, а про себе можете сказати тільки «мама» або «дружина». Мрія кожної дівчинки про принца та вступ до клубу найкращих матусь часто обертається спустошенням та виснаженням. Саме про це пише Това Лей у книзі «Замахана жінка в розквіті літ».
Това Лей – зірка соцмереж, авторка підкастів яка переїхала з Ізраїлю до Великобританії, щоб змінити адвокатську практику на акторську кар’єру.
На всіх платформах вона відверто говорить про материнство і її слова – наче помічна пігулка від кризи середнього віку. Бо скільки б вам не було років у паспорті, колишніх чоловіків в анамнезі, та вреднюків, які захопили дитячу кімнату, знайте: ніколи не пізно жити своїм життям, подорожувати, любити та втілювати мрії.
Уривок з книжки «Замахана жінка в розквіті літ». Криза
Стою на краю урвища і дивлюся вниз. Сонце світить просто в очі, повітря холодне, але я цього не відчуваю. Серце мало не вискакує з грудей, м’язи напружені до краю, але з губ не сходить усмішка. Я змогла. Я тут, і за мить усе скінчиться. Він каже: «Ти зможеш»,— а я думаю: «Невже?». Ступаю ще один крок. Переступаю через парканчик. Вимикаю мозок. Глибоко вдихаю. ТРИ… ДВА… ОДИН… Стрибаю.
Рік тому я щось намацала у правій груді. Щойно вийшла з душа і намащувала тіло лосьйоном— останнім часом я так рідко це робила, що тепер по-справжньому кайфувала від процесу,— і раптом відчула під пальцями маленьке «щось». Змусила себе не панікувати (ні-ні, всього лиш переґуґлила все, що треба знати про вузлики у грудях) і вирішила, що маю бути відповідальною дорослою і не брати прикладу зі свого чоловіка (коли в нього з’являється якийсь симптом, він не йде до лікаря, а тільки стогне і скаржиться тиждень за тижнем, доводячи мене до сказу). Я ж мати, у мене немає часу хворіти. Якщо це справді щось серйозне, треба вирішувати проблему негайно. Тому я знайшла потрібні телефони й записалася на першу у своєму житті мамографію
Через тиждень я поїхала в лікарню на обстеження. Мене запевняли, що все буде зовсім не страшно, але я так не сказала б. У лікарні мої порожні груди сплющили, як млинці, у гігантській машині, а тоді ще й перекрутили й вивернули, міцно стиснувши, під таким кутом, що я й уявити собі не могла, як таке фізично можливо— усе для того, щоб зробити боковий знімок. Я стояла біля мамографа в лікарняній сорочці й, ковтаючи сльози, думала: «Ну хіба ж не чудово бути жінкою?». А медсестра сказала: «Не рухайтеся, бо нам доведеться робити це ще раз». Прекрасно. Зрештою мене відпустили додому зі ще більш обвислими грудьми і глибокою повагою до жінок, які регулярно мусять проходити це болюче обстеження. Через кілька годин, коли я саме годувала вечерею дітей, задзвонив телефон. Медсестра з лікарні сказала три страшні слова (нікому не побажаю їх почути): «Ми щось знайшли».
Світ зупинився.
Я стояла біля відкритої духовки з гарячим деком рибних паличок у руках і намагалася не впустити нічого нікому на голову, а з притиснутої плечем до вуха трубки лунав строгий голос. Мені пояснили, що в ЛІВІЙ груді знайшли ознаки ранньої стадії раку, і запитали, коли я зможу прийти і зробити ще одне обстеження. Якнайшвидше.
Розмова тривала заледве 30 секунд, але за цей час перед очима в мене встигло промайнути все моє життя, а потім іще й майбутнє, в якому мене не буде. Дорослішання моїх дівчат, якого я не побачу, їхні випускні, перші побачення… Я ще стільки мала зробити для них, так багато чого навчити. Чи зуміє Майк заплітати їм коси? (Я йому вже сто разів показувала, як це робиться, але він ніяк не допетрає.) І яка ж я була дурна, що стільки переживала через «нездорову їжу», якою годую сім’ю, і всякі інші непотрібні дурниці. Стільки часу за останні сім років я витратила дарма на непотрібні картання— а виявилося, що поїдання себе поїдом геть не мало сенсу.
А потім (я все ще стояла з деком у руках, діти верещали, а собака тягнув мене за штанину— він завжди це робить, коли нервує) мене раптом осяяло: ТРЕБА ЗАПИСАТИСЯ НА БАНДЖІ-ДЖАМПІНГ.
Трохи дивно, згодна. Коли я розказую комусь цю історію, співрозмовники вагаються: сміятися їм чи визнавати, що я геть здуріла. Мабуть, і те, і те. Але для мене то була абсолютно слушна думка. Це думка— точніше, усвідомлення,— що я маю обмежений запас часу, що моє життя на цій планеті не триватиме вічно. Думка, яка змусила мене згадати про все, чого мені хотілося, але на що ніколи не вистачало часу з різних причин. Такий собі «список заборонених захцянок». У всіх нас є такий, туди потрапляють справи, які ми зробимо «наступного разу», «через рік», «завтра». Усі вони раптом підхопили мене хвилею, і я зрозуміла, що час жити вже. СВОЇМ життям.
Бо життя це раптом стало таким крихким і важливим, не можна було втрачати ні секунди. Це був початок шляху, який я намацувала наступні кілька місяців. Перший крок на дорозі до нового життя.
Розумієте, я озиралася на останні кілька років і усвідомлювала, як втрачала себе в щоденних дрібницях. Кожен наступний день нагадував попередній. Я знаходила капці, готувала сніданок, розвозила дітей у школу і в садок, ховаючи під пальтом піжаму, прибирала в хаті, допомагала робити домашку— робила тільки те, що вміла. Але всередині мене наче цокала бомба. Не повірите, але я серйозно думала про те, щоб утекти з дому. Уявляла, як спакую валізу й поїду геть. Вирвуся на волю і навіть не озирнуся. Ці мрії лякали мене, сповнювали відчуттям провини— я нікому у світі не наважилася б у них зізнатися, навіть найріднішим. Минуло чимало часу, поки я зрозуміла: багато жінок мріють про те саме, мовчки.
Того вечора, після дзвінка, я прочитала дітям на ніч на одну казочку більше. Що є сил намагалася на них не сваритися, навіть коли вже неможливо було терпіти їхні вереди. Міцно обняла своїх дівчаток і, дивлячись, як вони засинають, питала себе, яким буде наше життя через рік.
А наступного дня вранці, відвізши малих до школи і повернувшись додому, стала посеред безладу на кухні. Старша донька забула пляшку з водою на столі, хоча я сто разів нагадала їй покласти все в портфель. Поряд висихала калюжа каші, яку інша мала розлила на стіл за сніданком. Було дуже тихо (навіть пес умостився спати), і я відчула лунку порожнечу всередині.
Вирішила не прибирати, не мити посуд і не завантажувати пралку, не варити обід, як завжди. Зі словами «та котися все це» я вийшла з дому і пішла в ліс.
Кілька наступних тижнів я щодня тікала в ліс. Там я могла бути собою і не просити ні в кого за це пробачення. Виводила нашого пса Пушка— спочатку на короткі півгодинні прогулянки. Ступала по вогкій землі, вдихала запах трави й чула, як десь поряд дзюрчать струмки. Раз за разом прогулянки довшали. Йдучи і слухаючи музику в навушниках, я думала: хоча в мене «є все»— хай би що це означало— я неймовірно виснажена.
Пригадую, як плакала, блукаючи між дерев, і вкотре прокручувала в голові варіанти, що їх запропонували мені в лікарні. Результат другого огляду прийшов через кілька днів, але ситуації не прояснив, тож мені сказали: можна зробити біопсію, а можна почекати шість місяців і обстежитися знову— в надії, що змін на гірше не буде.
Я намагалася переконати себе, що позитивне мислення мене врятує— так, як врятувало п’ять років тому, коли я мало не померла, народжуючи близнюків. Тільки тепер я боролася за себе, а не за дітей, і боротьба виявилася у стократ складніша.
Я вирішила чекати шість місяців і пройти повторне обстеження. На щастя, коли в призначений час я зробила третю й останню мамографію, виявилося, що раку грудей у мене немає.
Але якщо спробувати одним словом описати мої почуття за ті місяці, то це слово буде— «тривога». Тіло було як струна. Щось наче булькотіло всередині, я не знала, як заспокоїтися. Пригадувала, як після тридцяти раптом почала відчувати свою матку: вона боліла, бо я дуже сильно хотіла дитину, а завагітніти не могла. Тепер, я відчула, ця частина мене швидко відмирала. Натомість усередині росло щось нове. Мені здавалося, що то просто тиждень важкий випав, але через кілька днів після дзвінка з лікарні, під час вечірньої розмови з подругою Євою (діти й чоловік пішли спати, а ми сиділи на моїй кухні за келихом білого сухого), я раптом зрозуміла.
Хочу сексу. Як ніколи раніше.
Згодна, це якось неправильно. Я— сумна, розгублена, нажахана можливим близьким кінцем— як узагалі можу думати про секс? Але Єва саме розповідала мені про свої нерегулярні місячні: вона боялася, що це рання менопауза, і почала приймати порошок перуанської маки, який нібито нормалізує жіночі гормони. (То була така «доросла розмова», для якої, здавалося, ми були ще надто молоді).
У мене аж мороз пробіг поза шкірою, коли я подумала, що теж поволі наближаюся до менопаузи. То скільки ще років мені залишилося бути сексуально привабливою— поки я не опинюся на смітнику? (Якщо досі ще не там.)
Не чекала, що саме ця думка залізе мені в голову через п’ять хвилин після дзвінка про близьку кончину; але хотіти сексу й хотіти бути сексуальною означало— я хочу бути живою. Усі мовчазні вечори, просиджені перед телевізором поруч із Майком, видалися мені раптом таким непотрібним баластом. На той момент ми були в шлюбі вісім років, і, чесно кажучи, вогонь між нами давно вже згас. Ми не сварилися, ні— такого теж давно вже не траплялося, хоча колись, після народження дітей, гризлися ми часто. А потім просто здалися. Регулярні візити на кухню (відчиняється холодильник, дістається щось поживне, відкривається рот і їжа падає в темні глибини шлунка) повторювалися навдивовижу регулярно, вечір за вечором, щоб не доводилося розмовляти, одне одного торкатися, робити зайві рухи. Нестерпно. Я хотіла зірватися з місця, стрибати, бігати, танцювати і трахатися— з ким доведеться.
І в усьому тому безумі, розпачливо шукаючи в інтернеті найкращого виробника порошку перуанської маки— або чогось іншого, що можна запхати собі в горлянку або в піхву, щоб там нічого не зморщилося, уперше після народження дітей я почала відчувати себе знову трошки собою. То я, виявляється, досі жінка, і навіть сексуальна, а не якась там невидима підстилка, готова служити всім, крім себе?
Так почалася Криза, як я таємно назвала цей період. Хоча, якщо чесно, це радше було пробудження, і воно назрівало давно. Можливо, це вік, а може, гормони. Можливо, процес почався з того дзвінка з лікарні— я усвідомила, що не знаю, скільки мені залишилося жити на цьому світі. Але якщо подумати, хіба хтось із нас знає? Може, мені в голову вдарило вино— або невпинне цокання біологічного годинника? Чи я просто втомилася тягнути на собі прісне життя останніх років? Хай там що, двері розчахнулися, і я рішуче вирушила на пошуки самої себе.
