До 90-ліття Ліни Костенко видавництво «Смолоскип» підготувало видання «Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність» Валентини Саєнко. У продажу книжка з’явиться на початку квітня.
Пропонуємо вам уривок із неї.
Лицар культури
Естафету лицарства авторка знаменитого культурологічного роману «Маруся Чурай», історичного віршованого роману «Берестечко» і низки (цілої системи!) поетичних збірок («Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур», «Вибране», «Бузиновий цар», «Гіацинтове сонце», «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть», «Триста поезій: Вибране»), низки науково-публіцистичних – націєтворчих за духом праць, роману «Записки українського самашедшого», прийняла від покоління митців українського Ренесансу 1920-х – від неокласиків Миколи Зерова, Максима Рильського (який, до речі, народився в один день із Ліною Костенко, але на 35 років раніше), Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена (Освальда Бурґардта), Володимира Свідзинського, Євгена Плужника, як і їх славних попередників – Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, що своєю творчою енергією і духовною потугою влили вітчизняне мистецтво у світовий контекст. Українській літературі, якій загрожували вульгаризатори й деструктори, вони допомогли зберегти спадкоємність і неперервність розвитку, самовіддано служили культурі, захищаючи невмирущі вартості добра й краси. Здобутки світової класики, починаючи з антики та кінчаючи французькими парнасцями та німецькими експресіоністами, неокласики органічно поєднували з вітчизняною традицією. Своєю творчістю неокласики створили самобутній і повнокровний поетичний стиль, пройнятий духом справжнього гуманізму. Вони були органічним явищем в історії української літератури. Усі дані для цього вони мали, а пізніше й самі були свідомі своєї новаторської місії в розвитку української поезії. Те, що в бурхливій пореволюційній добі в Україні вони утримали поезію на високому рівні, свідчить не тільки про життєздатність української культури, а й про те, що вона була і є підпорядкована іманентним законам розвитку світової культури. Саме тому у творчості неокласиків так виразно відбилася світова думка, що конфліктувала з провінціалізмом і сірістю тогочасної культурної політики в радянській Україні.
Вдруге у ХХ столітті емоцією опору проти національної й духовної вторинності українства, проти тотальної заблокованості культури наснажили свою творчість митці, яких можна означити «всеукраїнською планетною системою шістдесятих» (Ірина Жиленко). Оцінюючи в мемуарній книзі «Homo feriens» цей рух національної інтеліґенції і характеризуючи мистецьку долю багатьох представників цього літературного покоління, у першу чергу свою, Л. Костенко, В. Стуса, В. Симоненка, І. Світличного, Є. Сверстюка, А. Горської, Ірина Жиленко вводить у свою розповідь такий прикметний мотив: «Примітивна людина не любить віддавати належне своїм великим сучасникам (особливо – за життя), бо комплексує і, вочевидь, маліє од самого порівняння з ними. Вона не розуміє, що, тільки збагнувши і високо поцінувавши високий дух (звівши очі д’горі!), низько вклонившись йому і його стражданням, – можна зрости над себе і стати врівень із тим високим духом. Я не комплексую. Я горда, що знала (і знаю!) цих людей, а отже, маю в душі міцне підґрунтя для життєвого оптимізму. Бо якщо людина – ОТАКА, і якщо вона здатна на ТАКЕ – то для людства ще не все втрачено і можна з надією дивитися в майбутнє. Я горда з того, що належу до людського роду, – хай йому не буде переводу! Є своєрідне відчуття легкості, коли дивишся на когось (на щось) знизу вгору – на людину, дерево, собор. Немов перекладаєш на того, хто вищий, вагу свого нелегкого земного неба. І як важко, мабуть, бути отим ВИЩИМ, бути на горі… “Вершин сама їх висота вражає громом” (Сенека)».
І це справді так: лицарський дух вершинної поезії Ліни Костенко не раз бито громом, але жодну свою збірку поезій за радянських часів і нині вона не збудувала за адаптованими до суспільних потреб канонами. За визначеною композицією – «вступний вірш, т. зв. «паровозик» або «поплавок» – про Леніна, про партію, про з’їзд (черговий) і його «програму», про боротьбу за мир в усьому світі тощо. За «паровозиком» причіплявся розділ «суспільнозначущих віршів». До свят, подій, дат, вірші оди труду, мозолястим рукам і героям праці, вірші про подорожні враження, про те, що в «житті завжди є місце подвигу», про рідний Київ і ще ріднішу Москву тощо. Наступним розділом ішли вірші філософські, розумові. Тут якоюсь мірою дозволялась і «задума». І навіть згадка про смерть (звісно, переможену життям). За ним – вірші про щасливе материнство (батьківство), про своїх батьків (бажано з «білої хатинки»), про відповідальність перед грядущим людством. Ці вірші треба було писати, сюсюкаючи і пускаючи слину на манер поетів-піснярів, які завжди були однаково примітивні – і тоді, і зараз. І останній розділ – про любов. Скромну, горду, не дуже драматичну і складну» (Homo feriens).
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
(«Умирають майстри»).
Вміла і вміє поетеса завжди піднятися на висоту слова, краси, правди, у кожному своєму вірші ламаючи шаблони, поетичну стелю, тесану для бовдурів:
Навіщо ж декларація? Все значно
і важче, і складніше. І бува,
така пласка глупота однозначна
себе ховає за гучні слова.
Здається, що ж тут, невелика шкода –
Так-сяк той вірш на пафосі стулить.
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить.
(«Навіщо ж декларація»).
Планку своєї творчості Ліна Костенко впродовж свого творчого життя ні разу не опустила нижче позначки, що визначена метафорично так: «А поки розум од біди не згірк ще, – / не будь рабом і смійся, як Рабле». («Пісенька з варіаціями»). Ліна Костенко, як і літератори-шістдесятники, що вийшли на авансцену літературного розвитку в роки хрущовської відлиги-заморозків і знаменували третю могутню хвилю національного відродження України, далі розвинула любов неокласиків і найкращих митців світу до рідної культури й до шедеврів світового мистецтва, їхню високу літературну кваліфікацію, піклування про кожне слово й речення, їхню боротьбу проти літературного браку й графоманії.
14 thoughts on “Чому Ліна Костенко — лицарка культури? Уривок із нової книги”